ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
ВІЙНА НЕ ЗАКІНЧИЛАСЬ В 45-МУ...
Опанас Волинко — корінний житель мальовничого курортного селища Буча, що на Київщині. Тут народився, ріс, навчався, працював... Цього року відзначатиме своє 80-річчя.
Коли почалась Велика Вітчизняна війна, він закінчив шостий клас. А вже наприкінці Другої світової брав участь у війні з Японією.

— Опанасе Опанасовичу, чи часто Ви згадуєте ту страшну війну?
— Часто. Таке забути неможливо. Батька забрали на фронт у червні 41-го. Потім були важкі дні німецької окупації й довгоочікуване визволення 6 листопада 1943-го. Практично через місяць після визволення Києва мене, сімнадцятирічного, мобілізували до армії й відправили на Далекий Схід. Там, у районі міста Благовєщенськ, на річці Амур стояли прикордонні частини. Після кількох місяців військової підготовки 23 лютого 1944 року я прийняв присягу. Потім цілий рік прослужив у прикордонних військах.
— За яких обставин Вам довелося брати участь у бойових діях?
— У серпні 45-го нас вишикували й оголосили, що Радянський Союз перебуває у стані війни з Японією. Ми швидко передислокувалися східніше до станції Гродиково, де форсували притоку Амура. Відразу знищили прикордонні пости японців і пішли вглиб Маньчжурії приблизно на 200 кілометрів. Але тоді наш 377-й полк отримав наказ зупинитися і повернутися назад аж до Владивостока.
— Чув, що Ви воювали на острові Сахалін.
— Так. У Владивостоку нас обмундирували і посадили на пароплави. Нам повідомили, що ми маємо зустрітися з американськими солдатами на острові Хоккайдо. Але через якісь проблеми було взято курс на Південний Сахалін, який ще з 1905 року належав Японії. Наші кораблі обстріляли легкі будівлі порту Маоко (зараз це місто Холмське). Невдовзі радянські війська зайняли цей порт. Потім наші частини пройшли пішки 90 кілометрів до центру Південного Сахаліну міста Таяхара (нині — Южносахалінськ). На початку марш-кидка командир батальйону дав наказ ротному, щоб той виділив людей до ГПЗ.
— Вибачте, що таке ГПЗ?
— Це — головна похідна застава, тобто невеличкий загін, який ішов попереду й за допомогою ракет повідомляв про небезпеку. До ГПЗ потрапив і я. Нас було 11 осіб, але ракетницю мав тільки сержант. Ми просунулися вперед і зненацька між скелями потрапили у засідку. Спочатку нас обстріляли з кулемета, а потім закидали гранатами. Тоді я отримав перше поранення: мене контузило і я втратив праве око.
— Як же ви звідти вибрались?
— Ми встигли випустити ракету й повідомити про небезпеку. Наші підійшли вчасно, розбили ворога, забрали поранених і знову рушили в похід. Увечері ми підійшли до Таяхари. Ми знали, що там є японський гарнізон, тому наш офіцер-парламентер пішов із білим прапором на переговори. Та невдовзі він повернувся і доповів, що командир японців хоче вести переговори тільки з офіцером відповідного чину. Тоді наш командир полку підполковник Корольов заявив, що якщо японці не здадуться, місто через дві години знищать. Японці здали всі позиції, й наш полк увійшов до міста. Відразу зайняли головні стратегічні будівлі: пошту, цукровий та спиртовий заводи. На 38-й паралелі ми розташували гаубиці (пушки) для того, щоб попередити висадку японського десанту. Бойові дії тривали лише місяць, і ми цей час пробули у Таяхарі.
— Опанасе Опанасовичу, коли Ви повернулися з війни?
— У липні 1950 року я вже був удома.
— Чому аж у 1950-му?
— Увесь цей час наш полк стояв у Южносахалінську, бо не було зміни. Їжу ми мали: вирощували картоплю, моркву. А в 50-му прийшов наказ нас демобілізувати. У Бучі на мене чекали мама, тато і дві сестри. Я відразу влаштувався на роботу на Ірпінський вузол зв'язку, де пропрацював 45 років.
— Як в Україні патріотичне виховання молоді підняти на вищий рівень?
— Гадаю, наша молодь не знає, що таке дисципліна. На мою думку, саме дисципліна — мати порядку! Та й школи мусять цьому приділяти більше уваги.

Олександр ОСТАПА,
учень Ірпінської української гімназії
також у паперовій версії читайте:

• НА ТАНКУ — ПО ЄВРОПІ
• ШІСТЬ ГЕРОЇВ ІЗ ГЕРОЙСЬКОГО

назад »»»