ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
НАТАЛЯ ЯГУПОВА СТВОРЮЄ ДРУЖНІ ШАРЖІ У ВИГЛЯДІ ЛЯЛЬОК І ТОРТІВ
Певно, чи найбільше щастя людське — правильно вибрати професію. Щоправда, хтось вибирає славу, популярність і публічність, але якщо за амбіціями не стоять хист і працелюбність, то розчарування чорним листям накриває скоцюрблене «я».

Киянка Наталя Ягупова не тільки митець, що володіє рідкісним даром створення унікальних ляльок, композицій з квітів й тортів, але її майстерність, що досягла надзвичайного рівня, замішана на скромності й весняному оптимізмі дитячості, без якої мудрість дорослої людини не спрацьовує, бо яка ж то мудрість, якщо їй не притаманні безпосередність і щиросердність, які бачать світ власними очими, а не через окуляри чужих суджень і думок. Біблійне «Будьмо як діти» в дорослих означає не інфантильність, а шанс бути геніальними.
Наталя Ягупова, володіючи чоловічими навичками (полюбляє забивати цвяхи, працювати з деревом і металом), уособлює звабливу, істинну жіночність — і зовні, й у своїх усміхнених творах.
— Пані Наталю, з яких струмків-джерел бере початок Ваша незвичайна професія?
— З дитинства. Приблизно в п'ятому класі я захопилася рукоділлям: шиттям, плетінням, вишивкою, макраме, всілякими витівками-виробами. Потім почала робити ляльки, м'які іграшки, навіть якось брала участь у виставці самодіяльних художників. Часто майструвала казкових героїв, оскільки дуже любила читати казки. Щоб дати волю фантазії, використовувала будь-який матеріал.
— Наприклад?
— Папір, сірники, вату, шнурки, дротики, гумки, тканину, пластилін, намистини, шишки, яйця, солому, листя, кору... Одне слово, застосовувала все, що на очі потрапляло.
Згодом я почала думати, де треба вчитися, щоб це стало професією, справою життя. Вступила до Київського художньо-промислового технікуму (тепер — академія). Там здобула, вважаю, чудову освіту: і з малюнку, і з композиції, і з живопису, у нас було дуже багато практичних занять у майстернях, тобто ми постійно щось робили своїми руками, це було хорошим доповненням до того, що я вже вміла й добре засвоїла. До речі, я завжди любила чоловічу роботу: забивати цвяхи, різати, пиляти, стругати дерево, паморочитися з металом, тому я залюбки освоїла в технікумі деревообробний верстат, навчилася карбування, ножі сама робила. Узагалі, все, що робиться руками, мене завжди надзвичайно, шалено цікавило.
Як дипломну роботу я виготовила інте-р'єрну іграшку — тигр-диван.
— І на ньому можна було сидіти?!
— Звісно. Причому тему я запропонувала сама. Оскільки в програмі не було м'якої іграшки, а інтер'єри були, я придумала компроміс — диван у вигляді тигра.
Після закінчення технікуму я не одразу змогла влаштуватися там, де хотіла, але нарешті потрапила в Київський державний театр ляльок. Тоді він був у приміщенні синагоги, згодом переїхав у чудовий палац на вулиці Грушевського. Я стала працювати художником-бутафором-декоратором, робила ляльки, декорації, розписувала їх, костюми шила.
— Тобто виконували весь процес від початку до кінця?
— Так. Крім механіки — її робив фахівець-чоловік, наприклад, усередині лялькової голови розміщував пристрій, за допомогою якого відкривався ротик, моргали вічка...
Згодом почали з'являтися замовлення: я робила м'які іграшки для різних людей, смішних чоловічків для Андріївського узвозу. Перше серйозне замовлення було пов'язане з відомим сценографом Борисом Красновим: до дня його народження треба було виготовити подарункову ляльку, котра портретно була б на нього схожа.
— А яким чином Борис Краснов з'явився на Вашому горизонті?
— Мені його «посватала» відомий ресторатор Маргарита Січкар, вона була з ним у дружніх стосунках (як і з багатьма відомими артистами й спортсменами). Борис Краснов — корінний киянин, закінчив Київський художній інститут за фахом «театральний художник» у майстерні відомого професора Данила Лідера. Мали відбутися два ювілейних концерти в Палаці «Україна», на які Краснов планував привезти багатьох знаменитостей: Аллу Пугачову з Філіпом Кіркоровим плюс компанію.
Коли мені зателефонували й попросили зробити ляльку, я спочатку хотіла відмовитися, а потім відчайдушно погодилася. Річ у тім, що залишалося лише три дні, а за технологією голову ляльки потрібно спочатку ліпити з пластиліну, потім відливати в гіпсі, обклеювати пап'є-маше, потім пап'є-маше обробляти, словом, виготовлення ляльки триває приблизно два тижні, так ще треба, щоб вона була вдягнена-взута і, головне, абсолютно впізнавана. Отже, я сказала: «Так», поклала слухавку і... злякалася. Часу катастрофічно не вистачало. Ця ситуація змусила шукати інший матеріал, і я його знайшла: імпортну пластичну масу, що дозволяло відразу зліпити й обробити. У підсумку за три дні лялька була готова: ліпна голова, ліпні кисті рук, а також тулуб, ноги-руки, костюм, аксесуари, улюблена річ і улюблений перстень Краснова,— адже схожість досягається також характерними речами й аксесуарами, яким людина віддає перевагу. Лялька Краснову дуже сподобалася: усі подарунки прибрали, а ляльковий Боря був весь вечір на сцені.
— А що потім Ви створили?
— Галерею ляльок поповнили відомі футболісти київського «Динамо», згодом учасники групи «Блискучі» — Оля Орлова і Жанна Фріске.
— І вони себе одразу впізнавали?
— Моментально.
— А чи можете поділитися професійними секретами?
— Основна складність полягає в тім, що мені доводиться працювати не з натурою, адже кожна лялька — це сюрприз, а сюрпризи готуються під покровом таємниці. Тому насамперед треба отримати якомога більше вдалих фотографій людини, щоб я мала можливість вивчити риси обличчя, статуру, відчути характер. Якщо це сталося, я можу сміливо ліпити, причому, без будь-яких попередніх ескізів.
— А матеріал не є таємницею?
— Це скульптурна суміш. Раніше я купувала німецьку, тепер — італійського виробництва. Вона цілком готова до вживання, за консистенцією схожа на глину, її можна розмочувати. За кольором — біла і теракотова, але мені для ляльок підходить тільки біла. Висихає без випалу, просто на повітрі, набуває характерних особливостей гіпсу, тобто її можна різати, зачищати-шліфувати. Після обробки обличчя ляльок стають як порцелянові. Тоді я їх розписую акриловими фарбами.
— А з чого «тіло» ляльок виготовляєте?
— Звичайно я роблю ляльки, з якими можна виконувати якісь дії: грати, маніпулювати, надавати різних поз. Тому виготовляю дротовий каркас, потім тулуб і кінцівки наповнюю поролоном і закриваю «шкірою» — тілесним трикотажем. Далі шию костюм за описом замовника: діловий, естрадний, спортивний чи просто улюблений одяг, наприклад джинси, джемпер і кросівки жовтого кольору. Тканини, біжутерію, каблучки, браслети, сережки, годинник, улюблену барсетку, портфель тощо роблю сама або купую в різних торгових точках, ставлюся до цього дуже прискіпливо. Період створення ляльки триває приблизно днів десять, весь цей час я перебуваю в образі, постійно думаю: що зробити? як скомбінувати? як з'єднати деталі? Окрім ручної праці, потрібен напружений розумовий пошук і співпереживання.
— А скільки така лялька може коштувати?
— Я можу назвати цифру. Одначе люди по-різному до цього ставляться.
— Але ж це мистецтво мало кому доступне, і всяка праця, як відомо, має бути оплачена.
— На жаль, не всі це розуміють. Я краще проілюструю на прикладі, проведу паралель. Перед виборами був аукціон в «Арена-ситі», на якому розпродавалися ляльки-шаржі на відомих політиків. Я вважаю, без удаваної скромності, що вони на два порядки гірші, ніж мої. Там інший підхід, інша техніка, вони інший вигляд мають. Люди, які їх купували, казали: «Схожості нема, але написано «Тимошенко», тому ми купуємо». Ці ляльки коштували по п'ятсот доларів.
— Я знаю, у вас є дві дочки.
— Двійнята — Віта і Христина, їм по вісім років.
— У них багато маминих подарунків?
— Коли вони були зовсім маленькими, я для них робила ляльки-притулянки.
— А що таке притулянка?
— Це народна лялька, об'ємна, але доволі пласка. Зшита ніби за принципом напірника. Викроюється силует людини і набивається м'якою фактурою. Волосся я робила з ниток муліне, мотузок і лляного шпагатика. Одягаються, оформляються притулянки в народному національному стилі. Такі ляльки є в різних народів, тому костюми скрізь свої, утім, одяг може бути жанровий, не обов'язково національний. Діти дуже люблять такі ляльки, бо їх зручно обійняти, лягти з ними в ліжечко, вони м'які, упадуть — не зламаються. Узагалі, це — народна знахідка, я їх чимало понашивала своїм донькам, тепер вони підросли, самі все роблять. Навчилися шити, плести, роблять костюми до іграшок — чи то плюшевого ведмедика, чи для ляльки Барбі.
— Дітей зазвичай умовляють, примушують до такої праці.
— Вони самі беруться абсолютно за все: за вишивку, бісер, оригамі (складанки з паперу), за об'ємних звіряток з фольги. Скульптурний пластилін у мене випросили — ліплять. Із сухих трав усякі композиції майструють. Самі придумують колажі, чого я ніколи не робила. Творча думка дітей просто вражає, головне — спрямовувати, заохочувати.
— Ви сказали, що в дитинстві дуже любили казки. А тепер?
— Безумовно, від дорослих турбот нікуди не сховаєшся, але все одно я в душі вірю в чарівну паличку, у чудеса. І дітей виховую в казковому дусі, не строго, а жартівливим тоном, домашня атмосфера насичена смішинками. Часто ходимо на вистави в ляльковий театр.
Не можу сказати, що я стала зовсім дорослою, страшенно прагматичною людиною, навпаки, досі сприймаю світ крізь казково-романтичну призму. Адже я ще й скульптор тортів, а вони в мене часто «прикольні», парадоксальні й епатажні, наприклад, у вигляді великого ока, палацу, капелюха, гірськолижного черевика, мобільника, гуцульського села (Я бачив ці приголомшливі торти! Як шкода, що газетна сторінка не гумова! Це окрема тема-поема! — В. К.).
— Ви, напевно, вельми весела людина. Ваші ляльки й торти — це добрий жарт.
— Це — дружні шаржі, усмішки, акумулятори оптимізму. Вони створені з гумором і любов'ю, щоб викликати відповідні почуття, позитивні емоції.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

• КВИТКИ НА «КИЇВ ТРАВНЕВИЙ» НЕ ПРОДАВАЛИСЯ

назад »»»