ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА МИСТЕЦТВО
ВАЛЕНТИНА СОВА: «НАДАЮ ПЕРЕВАГУ ВІДПОЧИНКОВІ, ПОЄДНАНОМУ З РОБОТОЮ»
Сцена — її стихія, у якій актриса почувається комфортно, як риба у воді. Тут їй навіть легше, ніж у реальному житті. Хочете переконатися? Тоді пройдіть трошки вгору крутим Андріївським узвозом і завітайте в самобутній Київський театр «Колесо» на виставу за участю Валентини Сови.
Гадаю, яскраві, витончені малюнки кожної її ролі надовго залишаться у вашій пам'яті. Лицемірна й хитра Белін («Уявно хворий» Ж-Б. Мольєра), заміжня, але обділена коханням Марія Василівна («Пристрасті дому Г.-П.» за п'єсою Олени Пчілки), іскрометна й рішуча Емма з однойменної вистави за романом Г. Флобера «Мадам Боварі».

Усі ці образи є дивовижним синтезом гострохарактерності, гумору, гротеску, загостреного психологізму актриси. Ну а прізвище Сова в неї не випадкове. Валентина — дочка незрівнянного українського пересмішника, народного артиста України Андрія Сови і актриси столичного Театру імені Лесі Українки Галини Жирової. Згадкою про родинні традиції ми й почали розмову.
— Валентино, Ваше почуття гумору, мабуть, є вродженим — Ви просто не могли його не успадкувати.
— Атмосфера, яка була в нашій сім'ї, звісно ж, вплинула на мене. Батько мав дуже гостре почуття гумору, воно було притаманне також матері й брату. Не знаю, якою мірою мені це передалося, але я завжди ціную в людині почуття гумору і гарне ставлення до нього. Тому й на чоловіка свого звернула увагу, що він колись писав дотепні тексти капусників у Молодіжному (нині Молодому ) театрі. Я оцінила іронічний склад його розуму.
— Ви свою акторську ка-
р'єру починали теж у Молодому театрі?
— Так, це було у 1981-му після того, як закінчила Театральний інститут імені І. Карпенка-Карого. До 1991 року працювала в Молодому театрі. Потім пішла з групою акторів до експериментального театру під керівництвом Валерія Більченка. Цей театр протримався роки 3–4. Згодом Більченко поїхав до Німеччини, і ми з чоловіком, актором і режисером Володимиром Андреєвим, перейшли до трупи «Колеса».
— І все ж таки природа не завжди відпочиває на дітях видатних людей — Вас вона наділила талантом і працелюбністю.
— Мене і брата виховували так, щоб ми самі собі заробляли. Не через те, що батьки були скупими чи стосунки в нас були недобрі. Вони нам просто пояснювали: у житті може скластися так, що ми будемо залежати лише від себе. Ще студенткою театрального інституту я брала участь у концертах. Маючи роботу в театрі, паралельно працювала на радіо, у філармонії. Ніколи не боялася залишитися без роботи (дяка Всевишньому, що вона в мене є). Намагаюся в цьому плані ні від кого не залежати. Щаслива, коли є багато роботи.
— Для творчих родин характерні різні стилі виховання: батьки хочуть (або не хочуть), аби дитина продовжувала їхню справу. А дехто обирає політику невтручання. Як було у Вашому випадку?
— Батько і мама завжди хотіли, щоб я стала артисткою — інших варіантів у нас не було. Батьки вважали цю професію найцікавішою, незважаючи на всі її складнощі. Я змалечку виходила на сцену Театру імені Лесі Українки. У шестирічному віці зіграла у виставі «Правда і нічого, крім правди» Джона Ріда. Її ставив Георгій Товстоногов. Він викликав мене і спитав, кого я хочу грати: дівчинку чи хлопчика. Я відповіла: «Хлопчика». І зіграла його, до того ж розмовляла англійською мовою. Була у мене роль зі словами й у виставі Михайла Рєзниковича «Хтось мусить». Пощастило виходити на сцену разом з Адою Роговцевою, Миколою Рушковським. Потім, у класі 8-му чи
9-му, грала у виставі «Птахи нашої молодості» Й. Друце. Виконувала роль по черзі з професійною артисткою Оксаною Мелешкіною.
— А хто навчав Вас секретів акторської майстерності?
— У театральному інституті я закінчувала курс народного артиста України Анатолія Георгійовича Решетникова. Другим педагогом був Юрій Пилипович Висоцький (нині — професор). Дуже вдячна їм за хорошу школу. Вони дали мені професійні знання, якими користуюся і зараз. Але головним моїм порадником завжди був батько.
— У Вас були довірливі стосунки з ним?
— Дуже. Коли він писав книгу «Дорога до сміху» (вона вийшла ще 1989 року, на жаль, у скороченому вигляді, тому хочу її перевидати) першими її слухачами були мама і я — він зважав на наші поради. Коли в театрі в мене якісь події відбувалися, я теж зверталася до нього. На жаль, останніми роками він хворів і не міг стежити за моїми сценічними роботами безпосередньо, але дивився записи, фрагменти з вистав, які я програвала вдома. І міг порадити, як ніхто інший, оскільки ніхто ліпше за нього не знав моїх можливостей.
— Валентино, що Вам подобається в Театрі «Колесо», а чого бракує?
— Імпонує те, що мені тут довіряють, дають ролі, які стають моїми улюбленими. Репертуар гарний. А взагалі з віком моє ставлення до театру змінилося.
— У чому ця зміна полягає?
— Я все сприймаю так: якщо працювати на сцені, то тільки над тим, що цікавить. Не женуся за можливістю грати щовечора — може, вже награлася. Зрозуміла, що є багато захопливих професій, дотичних до акторської. Наприклад, озвучення фільмів. Займаюся цим у компанії «Так треба продакшн». Нещодавно я озвучувала у фільмі «Роккі і його брати» роль, яку грала Ані Жирардо. Мені так цікаво було спостерігати за її акторською специфікою: як вона говорить, робить паузи, переживає. У якісних фільмах є можливість попрацювати з хорошими акторами — продублювати чи озвучити (це різні речі), і я її ціную. Я маю відчути ту актрису, відповідати їй, проте й свою індивідуальність можу виражати. А ще працюю в Дитячій академії мистецтв. Пішла туди, коли був вільний час — хотілося спробувати щось нове. І це теж так захопило! Викладаю акторську майстерність дітям і зрозуміла, що вони можуть зробити більше від мене, якщо їх навчити. Вони ще цікаві тим, що молоді, ставляться до багатьох речей інакше, і я дечого в них вчуся. Та є в мене той досвід, якого вони не набули — його й хочу передати, а отже, розумію свою корисність. Театр залишився в моєму житті, однак я збагнула, що є ділянки акторської професії, де реалізувати себе можна принаймні не гірше, ніж у посередній виставі.
— Якісь нові ролі готуєте?
— Мій чоловік — не лише актор, а й режисер. Володя зробив своєрідну інсценівку «Мертвих душ» М. Гоголя. Ми спробували зіграти в ній вдвох з актрисою Театру «Колесо» Наталією Надірадзе. Ця робота — на стадії репетицій.
— Ви покажете її в рідному театрі?
— Ні, це певніш за все буде у формі антрепризи.
— У виставі «Емма» мене вразив оригінальний режисерський прийом: образ головної героїні втілюють три актриси (Ви — одна з них), і кожна виконує свою сценічну функцію. Чи не важко було грати одну третину характеру?
— Коли працювали над виставою визначали моменти, суголосні внутрішньому станові кожної виконавиці. Дещо виникало інтуїтивно. У виставі грають дуже талановиті артистки. Маю на увазі не себе, а колег — Наталію Надірадзе (вона грала в першому складі «Емми»), Олену Кривду, Марію Грунічеву. Намагаємось показати героїню в різних іпостасях: закоханість, шалену пристрасть, розчарування, трагізм.
— Це, мабуть, складно?
— Навпаки — простіше, ніж бути з роллю наодинці.
— Я помітила, що Ви любите імпровізувати на сцені.
— Люблю. Хоч не завжди від цього в захваті мої партнери. А я залюбки імпровізую, і мені подобається, коли це роблять інші актори, коли виникають моменти розгубленості, хвилювання, і ми перестаємо бути машинами, які твердять завчений текст. Інколи вистава йде автоматично кілька років, а тут замислюєшся, як відповісти на репліку. Здатність до імпровізації, але в рамках режисерського задуму — це найвищий ступінь акторської майстерності. Але іноді імпровізація відбувається врозріз із виставою: глядацького сміху домагаються за будь-яку ціну. Про такі випадки Станіславський казав: «Тягнеш ковдру на себе», а мій батько називав це рукою, простягнутою по сміх.
— Чим захоплюєтесь поза сценою? Знаю Вашу небайдужість до собак.
— У мене вдома живуть дві чудові дворняжки. Якби могла, взяла б іще кілька собак, але права на таку розкіш не дає метраж моєї квартири.
— Де любите відпочивати?
— Охоче гостюю в брата. Він живе у Відні — працює там перекладачем при МАГАТЕ. Три роки поспіль їздили з компанією «Так треба продакшн» до Артеку на фестиваль дитячих фільмів. Живемо в Криму 10 днів, проводимо майстер-класи. Знаходимо час і для відпочинку, і для спілкування. Я взагалі надаю перевагу відпочинкові, поєднаному з роботою.

Розмову вела Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:

• ЗАКОХАНІ В МУЗИКУ

назад »»»