ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОЛЕКСІЙ ГУСЬКОВ: «ТАЛАНОВИТА ЛЮДИНА НЕ МОЖЕ БУТИ НЕЦІКАВОЮ»
Актор Олексій Гуськов став популярним і впізнаваним у кожному домі після серійного фільму Олександра Мітти «Кордон. Тайговий роман». Його негативний персонаж Микита Голощокін зібрав більше глядацьких симпатій, ніж інші герої. Перед цим був ще один дуже успішний фільм — «Класик», у якому Гуськов у тандемі з Никоненком зіграв супербільярдиста. З недавніх робіт популярність Гуськова закріпили стрічки «Рагін», «Підозра», «Полювання на ізюбра», «Сміттяр», «Вовки і вівці». Усього Гуськов знявся в понад 35 картинах...

Народився актор 1958 року в місті Бжега (Польща), у сім'ї військового льотчика.

Коли Олексію було сім років, його батько загинув «під час виконання службових обов'язків». Олексій Геннадійович згадує: «Від мене приховували, що батько загинув, але я знайшов скорботну телеграму. Точно пам'ятаю, що в мене буквочки крізь сльози танцювали, тому що там я прочитав: «...тр...гічно загинув». І от буква «а» упала, і це мене так образило!..».
Уперше Олексій замислився про акторську професію в де-
в'ятому класі. «Математичка, дуже театральна жінка, мені сказала таке: «Олексію, у тебе гарна фактура». Я навіть затаївся: «Що це таке — фактура?» А вона далі: «Ти міг би спробувати вступити в театральний інститут». Ну й усе. Але це теж кудись «запало»...
Одначе вступив Олексій до МВТУ імені Баумана. Там він провчився чотири роки, схаменувся, забрав документи і з першого заходу склав іспити в Школу-студію МХАТ.
А далі, як-то кажуть, пішло-поїхало.
Практично одночасно з дебютом у театрі Олексій Гуськов уперше знявся в кіно, зігравши в мелодрамі «Особова справа судді Іванової» (1985). А першою великою роботою в кіно стала роль у драмі «Дикий пляж» (1990).
За рік на екрани вийшла детективно-психологічна драма «Волкодав», де Олексій Гуськов зіграв бандита Шурика Волкова. Цей фільм на якийсь час закріпив за Гуськовим амплуа бандита, що зовсім не влаштовувало актора.
У 1995-му Гуськов у черговий раз зіграв бандита в російсько-польському вестерні Марека Новицького «Золоте дно», після чого на три роки залишив кінематограф — не хотів «лякати дітей».
Повернувся Олексій Гуськов у 1998 році в кінематограф, знявшись у психологічному трилері Георгія Шенгелія «Класик». Тоді він почав розуміти, що в кіно так само можна створювати образ, як і в театрі, можна спиратися на свої психофізичні дані, а не «носити обличчя» з одного фільму в інший. Він побачив, що здатен на це,— і йому стало надзвичайно цікаво працювати в кінематографі.
Гуськов — актор нетиповий, «неправильний»: чудовий сім'янин і непитущий. Одружений на відомій актрисі Лідії Вележевій. З деякого часу продюсує фільми, до речі, є президентом анімаційної кінокомпанії, з його легкої руки створено багато чудових мультиків, у тому числі «Чарівна сопілка» і «Незнайко на місяці».
«Спочатку я займався ракетами»
— Олексію Геннадійовичу, Ви популярний актор: знімаєтеся в кіно, зайняті в театральних проектах, ведете акторський курс у Школі-студії МХАТ. Відкіля взялися час і бажання зайнятися ще й продюсуванням?
— Мені цікаво придумувати проекти на початковій стадії, власне кажучи, я завжди був креативним продюсером. Багато хто плутає це з великими грошима. Отож заявляю чесно, що нічого я на цій справі не нажив. Радше навпаки. Якби я заради цього не припиняв знімальної діяльності чи репетицій у театрі, то заробляв би набагато більше. Наприклад, у мене півтора року пішло на створення картини «Рагін» за п'єсою Чехова «Палата № 6».
— Але ще раніше Ви були співпродюсером серіалу «Кордон. Тайговий роман».
— Перебуваючи поруч з Олександром Наумовичем Міттою, важко називати себе співпродюсером. Просто на зйомках я йому трішечки підказував. Мітта — він сам собі все.
А взагалі-то в ролі продюсера я себе почав пробувати ще з 1993 року. Уперше це вийшло якось само собою. Мені запропонували роль у фільмі «Дорога в рай», але зйомки застопорилися через відсутність грошей. Кілька моїх друзів, однокурсників по Бауманському училищу, запропонували: «Відкрий рахунок, ми дамо тобі на кіно гроші...» Звернувся до одного зі своїх приятелів-акторів, що теж хотів у 91-му «зав'язати» зі світом кіно, і запропонував: «Давай спробуємо пограти: ти — у генерального директора, а я — у продюсера й президента кінокомпанії». Так я став продюсером художнього кіно. Тоді ми зробили дуже вдалий фільм, хоча створювали його без усяких зв'язків: не було тих людей, які б зателефонували, куди треба, й підстрахували... «Дорога в рай» брала участь у XI Венеціанському фестивалі, відкіля ми повернулися з призом кінопреси.
— Ви знялися майже в 30 картинах, коли Вам запропонували зіграти Микиту Голощокіна в «Тайговому романі». Роль принесла Вам величезну по-
пулярність. Як Ви думаєте, чому саме ця, а не якась інша?
— Я сам себе не раз про це запитував, але однозначно відповісти не можу дотепер. Напевно, мали велике значення обставини, щасливе їхнє поєднання і правильне розуміння того, що глядач хоче дивитися.
Звичайно, величезну роль зіграли мудрість і талант Олександра Мітти, котрий зняв майже індійське кіно про пристрасті на болоті точно відтворивши соціум, зрозуміле й близьке людям життя. У фільмі багато чого правдиво розказано. Пам'ятаю, повернувся з гастролей приятель — співак Гарик Сукачов, телефонує й каже, що ми йому гастролі майже зірвали. Приходить він на концерт, а в нього лише половина залу. Що таке, чому? Виявляється, населення Мінусинська дивиться «Тайговий роман». Людей понад усе на той момент хвилювало, простягне Микита руку колишньому другу, щоб витягти його з болота, чи ні.
— Нонсенс, але саме Вашому негативному героєві дісталася велика частина глядацьких симпатій.
— А чим мій герой такий негативний? Тим, що він топить свого друга? Мене один журналіст запитав про це. А я поцікавився в нього, що б він зробив, якби застав свою дружину в обіймах найкращого друга? Знаєте, що він мені відповів? Убив би! А фільм, як ви пам'ятаєте, з того й починається, що Микита побачив свою дружину зі своїм другом. Але мій герой не убив його, натомість усі вісім серій тільки застерігає і просить у дружини визначеності стосунків.
— До речі, Вам самому подобається цей фільм?
— Цією роботою Мітта поставив чітку межу між художністю і нехудожністю на телебаченні. Він зробив кінороман, він винайшов цю форму. Її почали використовувати й інші. І в цьому розумінні «Тайговим романом» зроблено прорив на ТБ. Потім був «Ідіот» та інші гарні роботи.
— «Те, що я став актором, це випадковість»,— якось зізналися Ви.
— Так, взагалі, так... Те, що ми народилися,— це випадковість (усмішка). Адже могло й не статися цього... Знаєте, я ж не хлопчик-мажор. З родини військових. Скрізь мотало... Народився в Польщі. Потім десять років жив і навчався в Києві, потім — Томськ...
— Військові містечка...
— Звісно, чимало їх було... юним, напевно, як і всі хлопчиська, захоплювався технікою.
— Ваш батько — потомствений військовий, льотчик, мабуть, хотів бачити сина офіцером...
— Я його рано втратив, у сім років... Знаєте, якщо чесно, я навіть і не знаю, ким мене хотіли бачити батьки. Не знаю... Упевнено можу сказати тільки одне: у сім'ї ставлення до акторської професії було абсолютно нормальним. І до вибору якоїсь конкретної професії мене ніхто не підштовхував. Тобто рідні діяли за принципом «Поважати вибір дітей». І, я вважаю, це правильно. Своїх дітей я теж ні до чого силою не підштовхував. Мама, пам'ятаю, раз тільки, коли я вже в класі дев'ятому вчився, сказала таку фразу: «Синку, здобудь спочатку професію, а потім уже йди в театр». Але це була не неповага, а... розуміння нестабільності цієї справи, акторського хліба. І я вступив у технічний заклад — у МВТУ імені Баумана. І понеслося: оборонка, космос. Адже Бауманське вище технічне училище було пов'язане з космосом, і я там дуже тісно «спілкувався» з бойовими складовими ракет. Космонавти Єлисеєв, Феоктистов — з мого факультету. А саме тоді був дуже театральний час у Москві. Гриміли Ефрос, Рейхельгауз і Васильєв у театрі Станіславського, постановки Захарова... Я на все ходив, усе дивився. І театр, треба сказати, неабияк вплинув на мене. Так, що я почав відвідувати студентський театр мініатюр у своєму ВНЗ, а потім уже вступив у Школу-студію МХАТ.
— А Ви, часом, не зауважили такої дивної закономірності: люди, котрі випадково прийшли в акторську професію, потім ставали одними з найяскравіших і найпопулярніших...
— Це ви мені комплімент кажете (сміється). Я спокійно ставлюся до своєї творчості. І це правда, це не вдавана скромність. Так, є кілька картин, які мені близькі, де, на мій погляд, щось удалося. От і все. А щодо закономірності — не знаю, ні... По-різному буває. Ролан Биков, наприклад, мало не з дитинства знав, що стане актором.
— Щось особливе мусить відбутися на кіномайданчику, щоб вийшов гарний фільм?
— Прогнозу ніякого немає. Ніколи не знаєш, гарна історія вийде чи негарна. Така кількість додаткових складових фільму, що передбачити результат неможливо. Інша річ, працюють люди азартно, вигадливо чи ні. Панує тільки один закон: рівні, м'які роботи, як правило, нічого не варті. Обов'язково мусить пролитися крапелька чиєїсь крові, обов'язково мають бути затрачені зусилля — нервові, фізичні — й акторів, і режисера, й оператора, й усіх-усіх-усіх. Отоді можна сподіватися на позитивний результат.
— У Вашій акторській ка-
р'єрі, напевно, відбувся перелом: були «Волкодав» зі «Сміттярем», тепер — Чехов з Островським...
— Так, я знявся в екранізації п'єси Островського «Вовки і вівці». Але й у серіалах теж не перестаю зніматися! Після «Рагіна» був «Вузький міст», потім «Полювання на ізюбра» — це багатосерійна екранізація книги Юлії Латиніної: сага про сучасну Росію, мабуть, перше осмислення перехідного періоду 1993–2001 років. Відірватися складно: фільм затягує, як вирва... Далі — робота у 8-серійному комедійному серіалі «Відчайдушні шахраї», роль у фільмі «Танкер «Танго».
— А як поживає Ваше продюсерське «альтер его»?
— У голові в нього міцно сидить ідея екранізувати повість Леоніда Андреєва «Думка». Дуня Смирнова спеціально на моє замовлення написала чудовий сценарій «Чарівні люди». Події відбуваються в 1911–1912 роках — час модерну, передчуття світової війни...
«Мрію взяти участь
у картині рівня «Війна і мир»
— Ви працювали в різних театрах. А тепер?
— Я починав у Театрі імені Пушкіна, потім працював у Театрі на Малій Бронній, у Театрі імені Гоголя. Нині в штаті ніде не перебуваю, беру участь у декількох театральних проектах — на сценах Театру Пушкіна і «Табакерки». Довгі роки існую в ролі запрошеної, «зальотної» людини і думаю, що це не є добрим для мене. Хотілося б грати в репертуарному театрі. Але, схоже, наш російський репертуарний доживає останні дні. Офіційні бонзи подейкують, що в Росії залишиться три-чотири театри-монополії. Надбання нації. Їх утримуватиме держава. Усе інше роздадуть під антрепризу, тому що театр себе не окуповує. Напевно, це вимога часу. Хоча яка комерційна складова могла бути в Ефроса, Товстоногова, Єфремова, Захарова, у Гончарова, коли вони починали, створювали трупу, складали ансамбль, колекціонували артистів, щоб вирішувати художні завдання? Ці режисери плекали, виховували артистів. У них була зовсім інша мета — творча.
— Але Ви є ще й продюсером. Хоча б у кіно Ви можете створити для себе комфортні творчі умови?
— Ні. Це не так. Алгоритму створення гарного спектаклю чи фільму немає, щоразу це пошук. Мені здається, що є людина, яка готова здійснити мою ідею, а цій людині здається, що я можу здійснити його ідею, а в процесі може з'ясуватися — ідеї то в нас дуже різні. Те, що в мене виходить добре,— виходить якось без зусиль, ніби саме собою. Тому я уже не загадую майбутнє, не намагаюся щось заздалегідь прораховувати.
— Що для Вас є головним критерієм, за яким можна визначити — талановитий актор чи ні?
— Перше і найважливіше — артист на сцені мусить утримати мою увагу, не дати мені розслабитися й перестати спостерігати за тим, що відбувається. Наприклад, сиджу на вступних іспитах. Іде потік абітурієнтів. Усі читають приблизно схожі набори: вірші, байка, проза. І раптом моя увага на комусь концентрується. Це означає, що в людини є «енергія заразливості». Ще для мене важливою є наявність у людини цікавості до світу, до людей. Талановита людина не може бути нецікавою. Тому запитую, що читав, що дивився. Акторський розум — це і є цікавість, допитливість.
— Як продюсер Ви часто зустрічаєтеся з багатими людьми. Яке вони справляють враження?
— Далеко не всі з цієї новоутвореної еліти здатні княжити. Багато серед них безладних і безглуздих. Слово «жлоб» підходить до трьох з п'яти людей, з якими я стикався за родом діяльності. Інших названо в титрах — зі словами подяки.
— Виникає враження, що Ви щасливчик?
— Я чув різне про себе. І «везіння», і... чіткий математичний прорахунок. Чи задоволений я тим, як складається моя творча доля? Та хто ж буває задоволеним? Долі гнівити не можна, але... задоволених усім, на мою думку, нема. Зупинив мить персонаж в творі однієї великої людини, сказав, що вона прекрасна, і все на цьому закінчилося, і вмер... (Усмішка). Так що я перебуваю в постійному пошуку, у постійних сумнівах... Це не рефлексія така собі... нервова, а просто шлях, мій шлях, котрий я сам собі прокладаю. І я усвідомлюю, що тепер у мене багато сил, енергії і, найголовніше, розуміння професії. А я її чим далі, тим більше люблю і розумію. І, до речі, не скажу, що в мене багато пропозицій у кіно. Це помилкова думка. Здається, що Гуськов такий потрібний, просто засипаний сценаріями, і нібито взагалі не вилазить зі зйомок,— нічого подібного. Ніч-чого подібного!.. Мені, звичайно, не хочеться втрачати й дня, тижня, але, на жаль, життя — це життя. Розумієте, не завжди йдуть до тебе ролі гідного масштабу, достойного рівня... А я мрію. Мені дуже хотілося б взяти участь у картині рівня «Війна і мир», «Рубльов», «Вони билися за Батьківщину». Тобто, як ви розумієте, я кажу про масштаб і про проблеми, які в цих фільмах порушено. Хто ми? Що ми за така спільність двоногих на цій землі? Чого хочемо? Що нас поєднує? Що роз'єднує? Чому ми такі?.. Якщо запитання поставлено правильно, то це вже добре.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

• КОМП'ЮТЕРНІ «ВІДДІЛИ КАДРІВ»
• АБИ ЗМОВКЛО ВІДЛУННЯ ВІЙНИ
• МЕЧІ — НА ОРАЛА

назад »»»