ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАУКА
ЗОРЯНА ДОБА МИКОЛИ БАРАБАШОВА
35 років тому не стало видатного вченого-астрофізика, який на весь світ прославив Україну.

Дзвінке прізвище
Микола Барабашов — корінний харків'янин. Вважав, що їхній рід бере початок із Запорозької Січі, можливо, далекий предок був у війську Богдана Хмельницького барабанщиком — звідси й таке дзвінке прізвище. Напевно, він мав рацію — саме на Січі складалась особлива ментальність, вільнолюбство у поєднанні з почуттям гумору, що за будь-яких обставин не давала втрачати силу духу і тілесну міць.

Павло Миколайович — батько Миколи, професор медицини, під час російсько-турецької війни служив полковим лікарем, брав участь у звільненні Болгарії від османського іга. Відтак усе життя присвятив лікуванню недуг очей. Після смерті знаменитого офтальмолога професора Гіршмана керував його клінікою. Як і його великий вчитель, Павло Миколайович з бідних людей ніколи не брав грошей. Таким виховав і сина.

Подарунок Фламмаріона
У гімназії майбутній вчений вчився на відмінно. Щоправда, батюшка міг попросити Миколу з уроку закону Божого за відповідь на запитання: в чому сутність таїнства хрещення? Захоплений природничими науками, кмітливий хлопчина відповідав: «Таїнство хрещення полягає в тому, що будь-яке тіло, занурене у воду, втрачає у вазі стільки, скільки витіснена ним вода». Микола з дитинства любив майструвати. Власноруч виготовив підзорну трубу, а коли вона перестала задовольняти, взявся за телескоп і зробив його сам, не гірший від іноземних.
Під час відпочинку в Анапі юний Барабашов спорудив величезного повітряного змія. Закріпивши на ньому ліхтарик із батарейкою та лампочкою, запустив у небо. Наступного дня в місцевій газеті з'явилась замітка, в якій стверджувалось, що над містом пролетів аероплан невідомої конструкції. Займався він і конструюванням літальних апаратів.
Та найбільше захоплювався вивченням неба, зачитувався Жуль Верном і Майн Рідом. У одну зі своїх поїздок до Парижа батько взяв і сина, котрий давно мріяв побувати у відомого астронома Камілла Фламмаріона, засновника Французького астрономічного товариства. Така зустріч відбулась. Вони довго захоплено говорили, на прощання вчений подарував юному гостю з далекої Слобожанщини книгу з автографом: «Моєму новому колезі від громадянина неба. К. Фламмаріон». Микола не раз згадував слова французького вченого, які запали йому в душу: «Картина зоряного неба все ще залишається найвеличнішою з усіх картин, а книга про небо — найцікавішою з книг».
Астрономію Микола любив і астрономічною літературою цікавився все життя. Якось, відпочиваючи на Полтавщині, забув у саду «Путівник по небу» професора Покровського. Яке ж було здивування, коли невдовзі до них прийшов імпозантний пан з його забутою книгою. «Хто це тут цікавиться астрономією?»— спитав він. Чудовий збіг: знаменитий у ті часи російський астроном Покровський з обсерваторії при Юр'ївському (Дерптському) університеті теж приїхав відпочивати на Полтавщину. Вражений глибокими знаннями юного Барабашова, він запросив його після закінчення гімназії до себе в університет (нині — Тартуський), який тоді вважався одним із найкращих у Європі. На жаль, тамтешнє навчання, успішні спостереження за планетами перервала тяжка хвороба (Микола занедужав на туберкульоз легень). Після лікування в швейцарських Альпах, Італії його здоров'я поліпшилось.
Повернувшись додому, юнак вступає до Харківського університету на фізико-математичний факультет. Закінчивши його 1919 року, залишається працювати на кафедрі.

«Сторічна війна»
Саме в Харкові Миколі Барабашову вдалось відіграти першорядну роль у «сторічній війні» між прихильниками двох гіпотез походження місячних кратерів: вулканічного і метеоритного. Аби бути ближчим до Харківської астрономічної обсерваторії, він погоджується обійняти там єдину вільну посаду — завгоспа. Відкриває закон відбиття світла від поверхні Місяця; установлює, що кожна ділянка «морів» на згаданій планеті лише тоді досягає максимальної яскравості, коли кут падіння і кут відбиття світла, знаходячись по один бік від нормалі, майже рівні між собою, а не при прямовисно падаючих променях.
Відкриті закони відбиття світла від місячної поверхні увійшли в історію астрономії під назвою «ефекти Барабашова». Молодий дослідник робить сміливий і правильний висновок: поверхня Місяця вкрита вулканічними пористими породами базальтового типу, котрі зв'язані між собою міцною речовиною, що може витримати, приміром, вагу космонавта. Подальші дослідження, політ на Місяць підтвердили висновки харків'янина.
Спочатку астрономи поставились до відкриття свого земляка дещо скептично. Проте згодом переконалися, що відкриті Миколою Павловичем закони відбиття світла від місячної поверхні покладено в основу подальших досліджень фізичних явищ місячної поверхні й фізичного планетознавства загалом. Отримані в Харківській астрономічній обсерваторії результати досліджень дали змогу Барабашову і його колегам зробити світлотехнічні розрахунки, без яких були б неможливі польоти міжпланетних космічних апаратів.
Завдяки польотам на Місяць радянських і американських дослідницьких апаратів, відкриття кратерів на Марсі й Меркурії, а потім на супутниках планет і астероїдах підведено риску у «сторічній війні» — відтепер метеоритна теорія місячних кратерів є загальноприйнятою.
«Цей лист — підтвердження того, що копії фотографій, які офіційно вийшли у світ, отримані космічним кораблем на поверхні Місяця, були надіслані в обсерваторію Франка П. Броккета (Каліфорнія). Разом із цим підтвердженням надсилаємо Вам сердечні вітання з успіхом цього історичного експерименту. Ми знаємо, що це має бути особливо важливо і радісно Вам особисто, бо порода місячної поверхні на фотографіях точно підтверджує те, що було Вами передбачено...»,— написав академікові Барабашову його американський колега Роберт Шамбр.

Сили черпав у любові
Душею, розумом і серцем Микола Павлович прагнув до пізнання Всесвіту, але при цьому безмежно любив Землю. До знаменитої формули цінностей життя — «зіркове небо над головою і моральний закон усередині нас», гадаю, він би обов'язково додав все живе на Землі, кожне звірятко, кожну травинку... Як видатний астрофізик, він, як ніхто інший, відчував унікальну цінність земного життя.
Перше, про що згадує його донька Валентина Барабашова, це — тепла, життєрадісна атмосфера любові у родині...
Наприкінці 20-х років минулого століття Микола Павлович зустрів своє кохання, красуню Віру.
— Мама була талановитою рисувальницею,— розповідає Валентина Миколаївна.— Коли вони побрались, вона стала його помічницею-порадницею. Робила всі батькові креслення, математичні розрахунки. Він їй довіряв настільки, що відмовився від послуг штатного працівника. Батько з мамою були нерозлучні. Мамин фотопортрет завжди стояв на його робочому столі, й він завжди говорив: «Поглянь на маму, яка вона гарна, недарма я в неї закохався...» Один без одного вони й дня не могли прожити.
Мало хто знає, скільки випробувань випало на долю цього кохання... Як тільки 1943 року визволили місто від окупантів, М. Барабашова призначили ректором Харківського університету. Відразу він зайнявся відновленням ВНЗ, працював зранку до ночі. Знову далась взнаки стара хвороба. 1945-го вчений переніс складну операцію на легенях. Відтоді понад чверть віку він жив із відкритою раною, що не загоювалась, з гострим постійним болем. Однак продовжував займатися наукою, працював над унікальним атласом зворотного боку Місяця, проводив разом зі своїми послідовниками фотометричні дослідження місячної поверхні, готував книгу про будову Всесвіту. 1948 року його обирають дійсним членом Академії наук УРСР. У 1969-му академікові Барабашову присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
Як витримав стільки страждань і жодного разу не здався, зберігаючи титанічну працездатність? То відомо лише одному Богові та коханій дружині. Щодня робила йому перев'язки, супроводжувала у наукових і депутатських справах...

Віталій СТЕГНІЙ
також у паперовій версії читайте:

• СЛІДИ ЗАЛИШАЮТЬСЯ... ЯК ЇХ ПРОЧИТАТИ?
• ГЕН — ВИНУВАТЕЦЬ СЕРЦЕВОГО НАПАДУ
• ЕЛЕКТРОСТАНЦІЯ... НА ПТАШИНОМУ ПОСЛІДІ

назад »»»