ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ІВАН МИКОЛАЙЧУК: «ЩОБ У НАС КОМУ-НЕБУДЬ ЩОСЬ ДОВЕСТИ,— ТРЕБА ПОМЕРТИ»
15 ЧЕРВНЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 65 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА (1941–1987), УКРАЇНСЬКОГО КІНОАКТОРА, СЦЕНАРИСТА І РЕЖИСЕРА
Ось уже 19 років як його немає серед нас, але є нетлінний образ дивовижної особистості — «комети». Він пішов у далекі світи «у шевченковому» віці, залишившись однією з найзагадковіших постатей в українському кіно. Миколайчук прожив коротке, але яскраве життя.

Існування такої красивої духовно й фізично людини — з рисами, притаманними українському народу, у житті та мистецтві саме собою — мистецький твір. Він, мов Ікар, злетів у неозору височінь, показавши українському кінематографу його можливості. І так само, як міфічний герой, швидко «згорів», забравши з собою планету задумів та відкриттів. Його життя вирувало, мов бурхливий потік з Карпатських гір, а все його єство випромінювало благородство, честь, незалежність, велич, гордий дух. Велике враження справляв одухотворений погляд цієї — так згадують про нього ті, кому пощастило на спілкування з ним.
Більше 40 ролей у кіно, дев’ять сценаріїв і дві режисерські роботи — ось такий творчий доробок геніального митця. Його талант відшліфований життям до вогняного блиску. Навчання у Віктора Івченка, співпраця із Сергієм Параджановим дали йому надзвичайно багато. Сам Миколайчук багато що підказував їм, збуджуючи й розвиваючи цим свою творчу фантазію. Усі наші кінематографісти добре знають про його великий режисерський внесок у фільми, яких він сам не ставив.
Народився Іван Васильович 15 червня 1941 року в селі Чортория Чернівецької області на Буковині (де особливе повітря, енергетика, люди) у багатодітній сім’ї Катерини й Василя Миколайчуків. Зростав цікавою й допитливою дитиною, любив спостерігати за сусідами, а вечорами перед хлопцями демонстрував, як шкандибає дорогою дід Василь, як удень сварилася баба Маруся з бабою Катериною. А ще літніми вечорами під берізкою грав на скрипці. Найбільше любив, коли батько читав уголос українські книжки, а особливо полюбляв слухати твори Шевченка. У шість років Іван співав «Ще не вмерла Україна» — то теж батько його навчив. Середню освіту Іванко здобував у трьох вечірніх школах.
У 1957-му він закінчив Чернівецьке музичне училище, а 1961-му — театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської. У 1961–65 роках навчався в Київському державному інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. У кіно дебютував ще студентом — у курсовій роботі Леоніда Осики «Двоє». У гарному обличчі, тонкій усмішці героя молодого Миколайчука не можна не помітити якоїсь таємниці, глибини, несказанності — тих рис, які за два-три роки ляжуть в основу феномена особистості талановитого актора. Багатобарвною була його творча палітра.
Працюючи в кіно у 1960–1980 роках, Іван Миколайчук став одним з найяскравіших символів національного кіномистецтва. Саме з іменем Миколайчука пов’язаний розквіт такого явища, що дістало назву «українське поетичне кіно». А увірвався він у світовий кінематограф разом із «Тінями забутих предків» Сергія Параджанова. Фільм був удостоєний призу в 1966 році на Всесоюзному кінофестивалі в Києві. Та все ж на Заході інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині. Усього за два роки прокату за кордоном (а демонструвалася стрічка під назвою «Вогняні коні») фільм зібрав на різних міжнародних фестивалях 28 призів, нагород і дипломів, ставши однією з найвідоміших радянських картин. Миколайчука запрошували в інші країни, але він залишився тут. Кликали і в Голлівуд зніматися, але йому про це запрошення навіть не сказали. Американці назвали на честь Івана Миколайчука малу планету...
Перші ролі актора — молодий Тарас Шевченко у фільмі «Сон» та Іван Палійчук у «Тінях забутих предків» — зробили Миколайчука знаменитим. З фільму «Білий птах з чорною ознакою» починається нова сторінка його творчості. Він став сценаристом, брав активну участь у створенні режисерської трактовки кінотвору. Так, у яскравому фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» Іван — не тільки виконавець колоритної ролі козака Василя, а фактично й співрежисер. Він з великим натхненням працював над музичним оформленням фільму, завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови. У своїй творчості відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському. Як режисер він також зняв фільм «Така пізня, така тепла осінь». Знімався у фільмах «Гадюка», «Анничка», «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Лісова пісня» та інших.
Апофеозом його творчості, безумовно, був фільм «Вавілон-ХХ», поставлений за романом Василя Земляка «Лебедина зграя». Саме його обрав Іван Миколайчук для свого режисерського дебюту. У ньому вихлюпнулася вся його багата фантазія, відчувається почерк зрілого митця. Фільм дістав головний приз за найкращу режисерську роботу на Всесоюзному кінофестивалі. Миколайчук мріяв створити фільми про Миколу Лисенка, про Василя Стуса, чиє життя догоряло в бараках пермського табору...
Після злетів у стрічках «Сон», Білий птах з чорною ознакою», «Вавілон ХХ» подальшу долю митця затьмарили адміністративні утиски поетичного кіно, що сприймалося як «націоналістичний ухил» у культурі. Миколайчуку більше не давали знімати, як колись Шевченкові — писати й малювати. Ідеологічне переслідування геніального митця негативно відбилося на його подальшій творчій долі — багато творчих задумів митця залишилися нереалізованими. Марічка Миколайчук, дружина актора й режисера, у своїх спогадах про непросту особисту й творчу долю чоловіка згадує, як він безмежно любив Україну. А йому вже в очі говорили: «Досить з нас ваших Карпат!»...Хіба ж можна зупинити душу, адже Іван — це безкінечний політ. Якби йому не заважали, все, що він зробив, було б набагато сильніше».
Будучи дуже хворим, він тихенько казав дружині: «Маріє, щось дуже ноги болять...» Пухли в Івана ноги, а в Марії серце боліло, обливалось кров’ю. Побілів від болю Іван, став красивий, як бог. Такого неземного, його й забрала смерть. Помирав як жив: без страху й докору, без галасу й метушні, з достоїнством шляхетної людини. Коли його ховали, пролилася злива: саме небо плакало за ним... На Іванові сороковини на стави його рідного села Чортория, що перед самісінькими Карпатами, прилетіла біла лебедина зграя і ось уже 19 років живе там, не відлітає.
Постійні потрясіння, заборони творчих задумів та фільмів зіграли не останню роль у долі молодого актора. На жаль, це призвело до тяжкої хвороби. Взагалі, доля цього визначного українця типова. Колись Миколайчук сказав: «Щоб у нас кому-небудь щось довести,— треба померти». А сталося це з Іваном третього серпня 1987 року. Похований він на Байковому цвинтарі в Києві.
Великий митець удостоєний багатьох премій, почесних відзнак, а в 1968 році — звання заслуженого артиста України. Державна премія Української РСР імені Т. Г. Шевченка в галузі кінематографії 1988 року присуджена (посмертно) за створення різнопланових національних образів у фільмах «Сон», «Тіні забутих предків», «Бур’ян», «Комісари», «Білий птах з чорною ознакою», «Вавілон ХХ», «Така пізня, така тепла осінь». Акторський і режисерський талант незабутнього Івана Васильовича Миколайчука полонив увесь світ.
Повернути нинішньому глядачеві, а може, й майбутнім поколінням геній Миколайчука спробував режисер Василь Вітер, створивши документальний телефільм «Іван Миколайчук. Тризна». У фільмі ми дізнаємося про нього від його друзів: Івана Драча, Федора Стригуна, Івана Гаврилюка і, звичайно, Ніни Матвієнко, Валентини Ковальської і дружини Марічки — тріо «Золоті ключі».
Він був пророком і дивився кудись дуже далеко, чинив опір навалі цинізму й чорноти, створив такі образи, знявся в таких фільмах, які нині є основою нашого національного кіно. А ще він думав про свій народ, Україну, українську діаспору. Так жити і так відчувати, очевидно, було дано йому Господом Богом.

Ганна ІВАНОВА
також у паперовій версії читайте:

• КВИТКИ НА «КИЇВ ТРАВНЕВИЙ» НЕ ПРОДАВАЛИСЯ

назад »»»