ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОЛЕГ СМАЛЬ:«МОЮ КАРИКАТУРУ ОЦІНИЛИ НА РІВНІ ВАН ГОГА»
Олег Смаль, напевно, один з найвідоміших карикатуристів в Україні, а в політичній карикатурі він взагалі неперевершений. Творчий небосхил митця яскріє безліччю публікацій, десятками виставок і міжнародних призів.

Дивна річ: карикатуристами зазвичай стають архітектори. Олег Смаль теж не оминув цього шляху. Він закінчив Київський інженерно-будівельний інститут, у якому студентство обожнювало знаменитий рок-гурт «Пінк Флойд», котрий складався з архітекторів. Певно, з тих часів Олег Смаль прикипів до хард-року, донині відвідує всі концерти легендарних груп, пише про них статті, вдало малює під їхню музику, адже художникові-карикатуристу доводиться робити багато ліній — рівних і не нервових.

Під хард-рок, рок-н-рол зручніше акуратно малювати, а от джаз зі своїми нестандартними ритмами й імпровізаціями викликає в Олега бажання розслабитись: із шампанським при свічках...
Окрім того, що Олег Смаль — карикатурист і журналіст, він ще й мандрівник. Об'їздив майже всю Європу, у пресі часто з'являлись його нотатки «Мандри європеоїда», свої враження про Будапешт, Відень, Париж, Брюссель, Амстердам та інші міста він супроводжував малюнками, шаржами, карикатурами й фотографіями.
Звичайний стан карикатуриста — бійцівський. З непереборним оптимізмом Олег Смаль висміює негативні явища, дурнів, заздрісників, жмикрутів, лицемірів тощо, за що йому, бува, погрожують і тягають по судах. Зрозуміло, що в Олега життя не солодке, але натуру не пересилиш, він вважає, що обстоювати правду й справедливість —найприємніша справа на землі, ніякі солодощі з цим не порівняти.
Олег Смаль підкреслено вільний художник, яхта його натхнення не прив'язана до жодного причалу, він принципово співпрацює тільки з тими виданнями, котрі не вказують йому, як малювати.
— Пане Олеже, судячи з Ваших карикатур, Ви людина надзвичайно волелюбна.
— Ще за часів Кучми якось запросили мене на перший канал Українського радіо поговорити про карикатуру. Я запитав: «Я можу вільно говорити про все?» Мені відповіли: «О, так, будь ласка, тільки про Кучму не треба». Тоді мені просто стало шкода людей-невільників.
— А Ви відчули зміни? Чи можете нині говорити все, що завгодно?
— У мене ніколи не виникало проблем з тим, що говорити, я завжди кажу те, що хочу. Тим паче, що основна моя мова — карикатура, тобто словами я не так часто зловживаю, хоча, бува, як журналіст, друкую статті на мистецькі теми.
У карикатурі я вільний завжди, і за радянських часів так було (я почав малювати за Горбачова), і тепер.
А чи змінилося нині щось? Так, тому що чимало моїх колег-карикатуристів, котрі, мов ті миші, при Кучмі сиділи тихенько по кутках і боялися пискнути, тепер дуже хоробрі. З цього приводу згадую фразу музиканта Андрія Макаревича: «Нині модно кидатися на амбразуру, бо всі знають, що там кулемета немає». Усі хоробрі, бо усвідомлюють: Ющенко не порекомендує везти журналіста в Таращу. Але якщо прийде знову, не дай, Боже, якийсь деспотичний правитель і клацне тумблером свавілля, то ці «хоробрі» колеги в нірки позалазять і знову перед американцями ридатимуть, як душать свободу слова, але нічого не робитимуть для того, щоб свобода була.
— Тоді який діагноз Ви поставите хворому? Тобто як Ви оцінюєте нинішній стан української карикатури?
— Попри все вважаю, що карикатуристи в нас пречудові, не тільки в Києві, а й в інших містах: у Дніпропетровську, Запоріжжі, Одесі, Харкові, Донецьку, в Криму... Справжня когорта світового рівня. І не тому, що ми сидимо десь під клунею і нам здається, що ми найкращі у світі. Українські карикатуристи за роки незалежності виграли на міжнародних конкурсах понад шість сотень призів! Жодна країна не може похвалитися такими здобутками.
З іншого боку, є певний парадокс. Професія карикатуриста і жанр карикатури як мистецький сегмент є частиною пресової індустрії. Але, вважаю, ринок преси у нас поки що майже нульовий, хоча це твердження може декому здатися і дивним.
— У плані карикатури чи в широкому розумінні?
— Я вважаю, що навіть у широкому розумінні. Хоча виникає ілюзія, що в нас є море всіляких видань, розкладки завалені пресою. Але більшість видань, на мою думку, не працюють за законами преси і взагалі за законами. Тому карикатуристи дуже часто стикаються з відвертим плагіатом, передруковуванням-викраденням своїх робіт. У передвиборний період взагалі були побиті будь-які рекорди. Виглядало це сміховинно, бо в текстах писали, що «ми готові кістьми лягти за європейські принципи, за євроспільноту», що «ми за демократію і справедливість», і цей пафос часто ілюструвався... вкраденими в мене карикатурами. На жаль, не було навіть кому пику набити, тому що ці передвиборні «екзерсиси» не мали вихідних даних.
Водночас є видання цілком стабільні, які теж безбожно крадуть роботи українських і західних карикатуристів без будь-яких посилань. «А навіщо авторам платити гроші,— міркують вони,— якщо можна просто клацнути кнопкою в Інтернеті».
Це кричуща проблема, це підриває ринок. Для професійного карикатуриста його праця, яку він намагається виконувати добре, є засобом до існування. Крім того, у нього є конкуренти в особі спритників, які приходять у редакції і пропонують «товар» за демпінговими цінами.
— Поясніть, що таке «демпінговий карикатурист»?
— Це псевдокарикатурист, який паразитує на невибагливому культурному рівні видавців і редакторів, не здатних відрізнити якісний продукт від неякісного. Навіщо платити п'ятдесят доларів нормальному карикатуристу, якщо можна в «демпінгіста» купити карикатуру за п'ять гривень?
Халтурники-«демпінгісти» не обов'язково крадії, це просто бездарні люди, які марнують стоси паперу, бо продуктивні, як кролики. А відповідальний карикатурист докладає чимало праці й часу, щоб зробити оригінальну, гостру, смішну роботу.
— Але ж, певно, є асоціація українських карикатуристів. Чи були спроби піти потужним фронтом за авторське право?
— Поки що боротьба індивідуальна: ідеш до редактора, береш за барки, б'єш у пику. Пригадується: Мартін Іден у романі Джека Лондона ходив по редакціях і, намагаючись отримати гонорар, вибивав зуби, і йому теж вибивали. То була дика Америка, XIX століття. Певно, і в нас треба брати за зябра, без штанів залишати за крадіжки, може, якось напоумили б...
— А Вам особисто доводилось «брати за барки» редакторів?
— Я влаштовував «розбірки» з Ляшком в редакції газети «Свобода», у якій була передрукована моя карикатура з «Kiev Post». Правда, Ляшко викрутився, сказав, що це сталося, коли його не було, що це «трагічна помилка», потім запросив співпрацювати. Я довго малював для «Свободи», але коли почалися вибори, мене без будь-якого попередження «викинули за борт». Редакція на час виборів взагалі зникла. Газета перетворилась на агітку блоку Тимошенко, там почали працювати інші люди, ніхто не сказав: «Вибач, у нас передвиборний піар-проект, ми тебе турнули». Але найсмішніше сталося, коли вибори закінчились, з редакції мені зателефонували й сказали: «Просимо пана, вертайтеся, будь-ласка, до нас». З паном Ляшком я не спілкувався, він мені не дзвонив, він тепер депутат, мабуть, це вже інша планка, треба за народ воювати, до персоналій нема діла, це сірі цятки.
— Конкретизуйте коло розповсюдження Ваших карикатур.
— Їх можна побачити на виставках. Так сталося, що з грудня минулого року моя персональна виставка (понад двісті робіт) безперервно гастролювала: спершу у Львові, потім у шахтарському місті Червонограді (Львівська область), згодом у змінених формах переїхала в Київ...
— Що взагалі дає виставка? Який Ви вбачаєте в ній сенс?
— Виставка — це спілкування з людьми, часто вельми цікавими й талановитими, коли стає зовсім не соромно, що є така країна Україна, тоді тепліше на світі жити. Як на мене, спілкування з людьми — єдиний спосіб триматися на плаву і вірити у світле майбутнє.
До речі, на відкриття виставки у Львові я запросив Лесю Гонгадзе. Вона походила, подивилась, а потім сказала, що вперше за п'ять останніх років посміялась. Я розумію, що не можу повернути їй сина, не можу вирішити її проблем, зробити щасливою, але якщо мої картинки дали їй можливість хоч на п'ять хвилин забути про своє горе, то, я вважаю, моя праця має сенс. Леся Гонгадзе навіть загорілась ідеєю видати книжку з моїми карикатурами у Львові. Це, звичайно, дивно, бо в її стані важко займатися чимось, що має відношення до веселощів. Правда, ще більша дивина полягає в тому, що я за багато років не отримував пропозицій видати свої карикатури окремою книжкою. Ну, крім балачок, яких ми тисячами у своєму житті вислуховуємо.
Зрозуміло, що основна сфера розповсюдження моїх карикатур — це доволі широке коло українських видань. У «Дзеркалі тижня» я друкуюсь практично щономера впродовж десяти років, туди мене персонально запросила Юлія Мостова. Це була її ідея на першу шпальту регулярно давати карикатуру, я навіть пручався, казав, що не зможу знаходити смішну тему кожного тижня, адже події в Україні й у світі не завжди веселі, часто трагічні. Але я змушений відгукуватися на теракти в Іспанії чи в США, на війну в Іраку, на владну вакханалію в Україні, ці теми карикатуристу дуже важко зачіпати, адже важливо не скотитися в якусь чорну зловтіху й водночас бути в жанрі: викликати іронію й сміх — оптимістичний, саркастичний, сардонічний.
Мені приємно працювати в тих виданнях, де мені не вказують, як треба малювати, це для мене основний принцип. Якщо кажуть: у цьому секторі ти працюєш, а той не чіпаєш, то я одразу припиняю стосунки.
— Тобто Ви ніколи не граєте в гру під назвою «Подвійна мораль»?
— З цього приводу розповім про такий випадок. Коли почалась іракська війна, у мене виникли проблеми з англомовною газетою «Kiev Post», з якою я співпрацював як політичний карикатурист. Перший редактор Ігор Грінвальд (американець з України) сказав так: «Я нічого не розумію в жанрі карикатури, я лише закінчив Джорджтаунський університет у Вашингтоні. Ось твоє місце на шпальті, ти щотижня подаєш свою точку зору на певні події в Україні й у світі». І тривалий час цієї схеми ми дотримувались. Потім прийшов інший редактор. Якось я приніс чергову карикатуру на тему іракської війни: були намальовані Буш, Блер, Хусейн... Мені зробили зауваження: «Зосередься на внутрішніх темах, Ірак не стосується України». Я здивувався: «А наші війська в Іраку? Це нас не зачіпає?» Тоді я ще стерпів, а потім до якогось дня народження Кучми я намалював карикатуру, як на мене, зовсім не образливу, віддав. Аж ось мені телефонує редактор Юан Макгафі: «Я должен сообщить вам, что наш издатель Джет Санден решил прекратить с вами отношения потому, что вы нарисовали президента Кучму похожим на пьяницу». Це мене вразило, бо «Kiev Post» десятки разів друкував мої карикатури на Кучму, та й сам наш колишній президент казав, що залюбки випиває 150 грамів горілочки «і все нормально».
Я потиснув на прощання руку, сказав, що завжди вірив в американську демократію, розійшлися. Потім на прес-конференції я розповів про це, колеги-американці здійняли галас про американське видання в Україні, яке пропагує свободу, але не знайшло спільної мови з карикатуристом.
І раптом — дзвінок із газети «2000». На прохання головного редактора Сергія Кичигіна, громадянина Канади, мені запропонували мою неопубліковану карикатуру на тему іракської війни надрукувати в «2000». Будь ласка. Її справді надрукували, але у супроводжувальному тексті жодного слова не написали про справжню причину мого звільнення. Мої слова, сказані на прес-конференції на тему порядності в журналістиці, викинули і все перекрутили таким чином, що я нібито антиамериканець.
Я досі не забрав гонорару за ту карикатуру, навіть хотів написати листа Сергію Кичигіну, щоб він своїм єнотам у Вінніпегу купив горішків на ті гроші, а потім вирішив, що не варто витрачати на це час і нерви.
— Чи правда, що деякі герої карикатур з Вами судилися?
— За часів Кучми таке було не раз. Особливо запам'ятався судовий позов одного неадекватного майора національної гвардії. У «Киевских ведомостях» була надрукована проблемна стаття Генріха Сікорського з моєю ілюстрацією про гуманітарну допомогу, до якої була причетна національна гвардія. Одному із персонажів не сподобались і стаття, і карикатура, він подав окремі позови на журналіста й карикатуриста. Тяганина тривала два роки. Найтрагікомічнішим у цій історії було те, що сума позову сягала понад 120 мільярдів гривень.
— Мені не почулося: 120 мільярдів!?
— Мільярдів, не мільйонів. Аргументація майора була вбивчо-логічна. Він порахував кількість передплатників газети, користувачів Інтернету у світі, взяв до уваги ціни на аукціоні Сотбіс на твори мистецтва (мені було дуже приємно, що мою карикатуру він оцінив на рівні Ван Гога чи Матісса), на калькуляторі поклацав, і вийшла така фантастична сума.
— І чим ця чудасія закінчилася?
— Я довго ходив на той суд, якось перед черговим засіданням у котрійсь кімнатці жартома запитав у молодої дівчини: «Засідання буде в тому ж залі чи виїзне — в Павловській лікарні?» Вона тільки засміялась. Заходжу в зал, сиджу, чекаю, заходить та дівчина, в мантії (виявляється, знову замінили суддю). Урешті-решт майору в позовних вимогах відмовили, він зірвався з місця, зарепетував: «Змова, змова» — і... втік разом з дружиною і батьком-полковником, колишнім офіцером КДБ. Після чого навіть суддя зааплодувала.
Зрозуміло, я жодній людині не бажаю ходити в суди, після кожного засідання кілограми зо два «злітають», як після марафонського забігу. Це важкий, паскудний, нервовий іспит, а з іншого боку, я пишаюсь, що мої карикатури дістають таку оцінку. Я навіть на своїх виставках поруч з карикатурами вивішую в рамочках повістки до суду і копії судових позовів.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»