ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
СТЕПАН ФІЦИЧ: «ІТАЛІЙЦІ І НІМЦІ ЗАМОВЛЯЮТЬ СВОЮ МУЗИКУ В УКРАЇНІ. А ДЕ МИ ЗАМОВЛЯТИМЕМО СВОЮ?»
Як дивно піднімає над грішною землею чарівний спів! Облагороджує, очищує, просотує оптимізмом. Чому так відбувається? Напевно, таким чином Бог через обдарованих особистостей розмовляє з нами. Душа яснішає-здоровішає, коли слухаєш Степана Фіцича — народного артиста України, провідного тенора Національної опери України, лауреата всеукраїнських та міжнародних конкурсів вокалістів.

Свою біографію Степан Фіцич при зустрічі виклав вельми лаконічно: «Народився в селі Нижній Березів на Івано-Франківщині. Закінчив музичну школу гри на баяні, Львівське музучилище — як диригент-хормейстер. Служив в ансамблі пісні й танцю Прикарпатського військового округу, далі — Львівська консерваторія, клас професора Павла Петровича Кармелюка. Працював у Львівському оперному театрі, запрошений до Києва. От і все, дуже просто».
Але за цим «просто» людське життя — неповторне, насичене пошуками, драмами, досягненнями.
Етапним для Степана Фіцича був республіканський конкурс «Молоді голоси», на якому він здобув блискучу перемогу, а заодно й запрошення до трупи солістів Київського державного академічного театру опери та балету імені Т. Г. Шевченка. На сцені уславленого театру він дебютував восени 1976 року партією Андрія в опері «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Вже з перших кроків у творчості співака проявилось чудове знання національного характеру — золотого ключа до образів.
Подальша творча доля Степана Фіцича вирізняється дивовижною стабільністю: він не знає спадів, іде обраним шляхом рівно й упевнено. У його виконанні досконало звучать оперні партії, класичні камерні шедеври, народні пісні. Але за «рівністю» криється шалена праця й нескінченна жага вийти на вищий професійний і духовний рівень.

«Запрошують чужих — тікають свої»
— На що нині вистачає співака Степана Фіцича?
— Мені чомусь згадується відома картина Віктора Васнецова «Троє богатирів», на якій Ілля Муромець, Альоша Попович і Добриня Микитович зійшлися трьома шляхами. Отак і життя моє творче нині йде в трьох напрямах: я співаю в театрі, викладаю в Університеті культури і мистецтв (до речі, у мене вчаться цікаві студенти, які майже всі працюють, наприклад, у військовому ансамблі, у хоровій капелі «Думка», у Музичному театрі для дітей та юнацтва), займаюсь концертною діяльністю. Усе пов'язане з музикою. Без бізнесу, криміналу, без зайвого мотлоху, так би мовити.
— Певно, Ви навчаєте академічної манери співу, плекаєте не «попсовиків» та естрадників, а серйозних вокалістів?
— Так, я навчаю тільки академічного співу. Але він містить у собі також деякі елементи народного співу, навіть легкої музики, але на основі академічної манери.
Як педагог я тепер, напевно, маю більше втіхи, ніж як тенор в оперному театрі. Чесно кажучи, у багатьох оперних вокалістів настрій невеселий, тому що ситуація з репертуаром стає критичною. Ми все ж таки Національна опера, а що бачить публіка? Зрідка «Запорожця за Дунаєм» Гулака-Артемовського й «Наталку-Полтавку» Лисенка. І все! Хоча в застійні радянські часи, навіть у повоєнні, коли все національне в цілому переслідували, українська музика лунала набагато частіше. Те ж саме — в інших сферах. Скільки книжок українською мовою виходило в радянські часи, а скільки тепер? А українських кінофільмів? Деформації зазнає вся українська культура.
А подивіться, що відбувається в релігійній сфері! Клонуються ієговісти, баптисти, євангелісти, адвентисти тощо, православ'я рветься сектами на шматки, хто в ліс, хто по дрова. Час визначитися. Це вельми небезпечно — шматувати духовність, створюючи гармидер в умах і душах.
— Степане Миколайовичу, чимало оперних співаків поділяють Вашу тривогу з приводу репертуарної політики в Національному театрі опери й балету імені Тараса Шевченка. Якщо ми бачимо обмаль національних творів, то постановок українських режисерів нині взагалі нема, хоча не такий вже далекий від нас той золотий час театру, коли творили видатні режисери Ірина Молостова, Дмитро Смолич, Володимир Скляренко. А нині зрідка рятуємося послугами іноземців.
— Причому запрошують не найкращих постановників, які ставлять, наприклад, у «Ла Скала» й в інших провідних театрах, хоча гроші їм великі платять. Треба залучати своїх фахівців. А для цього необхідно піднімати, відкривати творчі пласти: наші таланти не тільки не гірші, ніж за кордоном, а часто кращі. Це стосується і наших феноменальних вокалістів, які змушені тікати за кордон. Не дають ролей, пристойної зарплати, нема житла.
Щось схоже сталося в українському футболі. Своїх майстрів розтринькали, а тепер за шалені гроші запрошують чужих. Так само буде в мистецтві. Треба думати наперед, на двадцять років розраховувати, планувати. А інакше — біда.
— Чому ж тоді творчий склад не консолідується, не поставить питання руба на якомусь зібранні, нараді? Адже навіть прими зайняті у виставах двічі-тричі на місяць. А молодь роками чекає виходу на сцену. Може, час якось гуртом «батька бити»?
— Я думаю, що зібрання, наради, як колись виробничі та профспілкові збори, нічого не дають. Насамперед треба говорити про всю культуру як таку, а це, зрозуміло, широкий спектр питань. «Нагорі» слід ухвалювати рішення, президент мусить сам визначитися, а віце-прем'єр з гуманітарних питань і міністр культури мають нарешті окреслити пріоритети, консолідувати діячів культури на основі національної ідеї. Без національної ідеї нічого не буде. Ви подивіться, як це робиться в Польщі, Швеції, Німеччині, особливо у Франції. Там національна ідея потужно «працює», французи не купують японські, англійські чи американські автомобілі, вони купують, можливо, гірші, але французькі моделі, тому що підтримують свого виробника. Так само з культурою. Ми вже років 10–12 не їздили на гастролі у Францію, тому що французькі профспілки не пускають наших артистів, бо дбають насамперед про роботу для своїх. А що коїться в нас? Маємо російську навалу, яка знесилює нашу культуру фінансово й ідеологічно. Тому спершу «батько» мусить захищати рідне, а гурт його підтримає.
— Які, на Ваш погляд, національні опери могли б прикрасити сцену?
— Почнемо з того, що наш театр названо ім'ям Тараса Шевченка. Але нема жодної вистави, яка б мала відношення до геніального поета. Хоча є чудова опера «Наймичка» композитора Вериківського. Невже вона не гідна того, щоб звучати хоча б у день народження Кобзаря? Опера «Тарас Бульба» Лисенка чомусь раз на рік лунає лише на відкритті сезону, а ця вистава має йти мінімум раз на місяць, вона має всі художні підстави не просто значитися в репертуарі для «галочки», а бути флагманом, візиткою театру. А чому б не зробити нові, досконаліші постановки «Запорожця за Дунаєм», «Наталки-Полтавки»? У нас колись йшли чудові вистави «Купало» Анатоля Вахнянина, «Анна Ярославна» Антіна Рудницького.
Цікавими є опери «Мілана» Георгія Майбороди, «Ярослав Мудрий» Платона Майбороди, «Богдан Хмельницький» Костянтина Данькевича, «Кармалюк» Валентина Костенка, «Лісова пісня» Віталія Кирейка, «Цвіт папороті» Євгена Станковича. Я вже не кажу про геніальні опери російських велетнів, написані на українські теми, наприклад, «Сорочинський ярмарок» Модеста Мусоргського, «Майська ніч» Миколи Римського-Корсакова.
— Певно, і з балетами така сама ситуація?
— Безумовно. Тому треба терміново визначатися й утілювати національну ідею, бо інакше реалії перетворяться на річкову повінь, яка все змиває і нічого не залишає. А для того, щоб залишилось, треба ставити дамби й мости. Якщо говорити про театр, треба ставити балети й опери для того, щоб розквітало найкраще, а не щоб повінь усе забирала.
— Я знаю, Ви зайняті в опері «Мойсей» Мирослава Скорика, прем'єра якої відбулась не так давно.
— Років з чотири-п'ять «Мойсея» привозив у Київ Львівський оперний театр. Та вистава була інакше вирішена, тому що у львів'ян нема достатніх ресурсів, хоча Папа Римський підтримував цю справу. У нас й оркестр потужніший, і голоси є пречудові, отже, «Мойсей» поставлений у нас масштабніше (хоча можна було б зробити набагато краще). Попри все ця сучасна опера — одна з найкращих, вельми актуальна, її герої через сорок років збирають розкидані камені, а нам, вважаю, вже пісок треба збирати, щоб, додавши якогось цементу, щось вибудувати з тих цеглин.
— Яка доля цієї вистави?
— Іде раз на місяць. Поки що.
До речі, у контексті сказаного хочу додати таке. Чому ми зациклюємося лише на операх і балетах? У репертуарі театру мають бути органічними ораторії, кантати, реквієми тощо. У цьому відношенні українська музика досить багата, ми маємо Станковича, Сильвестрова, Карабиця, Лятошинського, Ревуцького... Колись у нас поставили «Бабин Яр» Станковича до ювілейної дати, це було надзвичайне дійство.
— А після дати вистава тихенько зникла з репертуару?
— На жаль — так, хоча твір достойний.
У нас є композитори світового рівня, але, знову-таки, держава має про них не забувати: підтримувати, замовляти нові твори, фінансувати. Є такий анекдот. Огрядний дядько каже: «Я добре худну». Його питають: «Як ти це робиш?» «Та дуже просто,— відповідає,— на відро в день менше їм». Якби в нас трошки менше крали, а більше давали на культуру, то, може, якось вилюднілись би. Це ж скільки треба накрасти, щоб будувати такі запаморочливі вілли й кататися на таких розкішних лімузинах! Та за один астрономічно дорогий «Мерседес» скільки можна було б видати чудових книжок українських письменників! Або допомогти академічним співакам записати музику й видати на дисках. У нас і невеличкі начальники їздять на суперавто, хоча за радянських часів навіть члени ЦК їздили на скромних «Волгах». Нещодавно я приїхав з гастролей у Німеччині, так, вірите, ніде не бачив такого неймовірного скупчення неймовірно дорогих іномарок, як у нас.
— Цікаво, яку дискографію має один з найкращих тенорів України Степан Фіцич?
— Тільки те, що встиг записати за радянських часів у Будинку звукозапису. Нині для цього потрібні великі гроші. Колись записи лауреатів міжнародних конкурсів, народних артистів фінансувала держава, вона увічнювала, так би мовити, найкращі голоси, і це було правильно, далекоглядно.
— Нині нікого не турбує, що унікальні, феноменальні голоси України відходять в небуття, адже співаки й співачки мають тенденцію, на жаль, старіти.
— Дійсно, скарби втрачаються назавжди, у той же час хтось краде черговий мільйон, а головні особи держави й вуса не гризуть.
Першою сценою країни, повторюю, треба опікуватися згори, це світова практика. Подивіться, у якому блискучому стані «Ла Скала» в Італії, «Метрополітен» в Америці, «Гранд-опера» у Франції, «Ковент-Гарден» у Британії... Там і меценатство потужне, і роль держави надзвичайно велика.
Але було б неправильно перетворювати національні колективи у вищу касту, держава мусить звертати увагу на всю культуру, інакше не буде економіки. Усе йде від культури. Культура — це культивувати, розвивати всебічно життя.
— В яких виставах Вас можна почути й побачити?
— Нещодавно я співав партію Андрія в «Запорожці за Дунаєм», у «Турандот» — імператора. Відбулась прем'єра опери Пуччіні «Манон Леско», де я співаю партію Едмунда. Це знову ж таки замовлення з-за кордону, а не тому, що в нас такі плани.
— Тобто хтось дає гроші на постановку, і це автоматично означає, що в певний момент частина трупи з цією оперою поїде в Італію?
— Так. Це відома практика, німці замовляють німецьку оперу в Німеччину, поляки — в Польщу... Час і нашим великим чинам замовляти музику й виділяти гроші для того, щоб вітчизняна музика слугувала національній ідеї, українському народу, піднесенню української духовної еліти, держави, для того, щоб всі були в щасті й здоров'ї.

«Добросовісність — рецепт успіху»
— Про Вашу творчу стабільність ходять легенди.
— Сцена потребує колосальної затрати енергії — і фізичної, і психічної, після вистави, бува, до ранку прокручуєш у голові, як все було: що так, а що не так.
Порівняно з драматичним театром у нас складніше. Грає оркестр, співає хор, співаєш ти, співають партнери, всі в образі, десь щось трішки на частку секунди не так: чи вступ неправильний, чи зіб'єшся,— збиваєш партнерів, хор. А як бути оркестру, у якому сто музикантів?!
— Тобто всю махину збиваєш.
— Це страшна річ! Потрібна гранична концентрація уваги, щоб не розбалансувати цей громіздкий синтез.
«Рецепти» підтримання творчої форми виробляються роками. Подивіться, як у командах такого високого класу, як «Мілан», «Ювентус», «Барселона», футболісти точно віддають пас. Це досягається мільйонами ударів, відповідальністю з перших кроків кар'єри. Так і в нашій справі: сьогодні пізно спохоплюватися, щоб гарно було завтра, треба «пахати», коли ще кучері в'ються, щоденною нормою праці виробляти майстерність і стабільність, які стають твоїм захистом і планом. Напрацьованість, відшліфованість породжують упевненість, а впевненість — найкращий рецепт від нервувань, зривів і збоїв.
— Що Вас «гріє» і підтримує?
— Усі творчі люди шукають свою віддушину, однією сценою, чи мольбертом, чи письмовим столом не наситишся і не врятуєшся від криз і депресії. Дуже велика підтримка — це дім, дружина, діти, онуки... У мене — надзвичайно надійні підтримка і «тил». Моя дружина Зірка Мензатюк пише казки, членкиня Національної спілки письменників України. Незабаром у видавництві «Старий лев» у Львові виходить її нова книжка. Дочка Наталка Фіцич працює на телебаченні. Під час помаранчевих подій вона очолила групу із сімох колег і демонстративно залишила телеканал «1+1». Згодом разом з чоловіком Володимиром Ар'євим вона заснувала продюсерську агенцію «Закрита зона», тепер вони створюють політичні фільми, документалістику. Так що тил у мене дуже потужний.
Я вдячний своїм покійним батькам, котрі прищепили мені любов до рідної землі і праці. Мої батьки — прості селяни, хоча не вчені, але розумні. Бо «вчені» і «розумні», як в Одесі кажуть, це дві великі різниці. А в селі люди знають сенс життя і як в житті буває. Отже, з родоводом мені пощастило. Моя мама, Марія, гарно співала, мала високе міцне сопрано. Вона була сильна, вольова жінка, вельми релігійна. І мене навчила з іменем Бога в серці йти по життю.
Ніколи не забуду, як моя бабуся Рузя зі своєї «великої» пенсії в 12,5 карбованця — вісім виділяла на моє навчання в музичній школі в селі Яблуневі, куди я пішки ходив за сім кілометрів з рідного села Нижній Березів по п'ять разів на тиждень з баяном за плечима. Оті вісім карбованців пропікали моє хлоп'яче серце, підганяли вчитися і досягати вершин.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»