ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УВАГА: ДІТИ!
«ХОЧУ ДО МАМИ»!
Я ішов по незнайомій вулиці, на яку занесли мене журналістські справи, намагаючись знайти потрібний мені будинок. Низькі свинцеві хмари ніби лягали на плечі...
«Тату, таточку!» — почув раптом дитячий голос й оглянувся. На майже безлюдній вулиці окрім мене та літньої жінки, що набирала воду біля колонки, не було нікого. Виходило, що цей вигук був адресований до мене? Я роздивився навколо і раптом побачив маленьку дівчинку із засмученими очима. Вона дивилась на мене крізь шпарину в паркані.
«Я не твій тато, ти помилилася»,— зупинився я. За її спиною на вірьовці колихалися на вітрі дитячі сорочки, штанці, колготки...

Дитячий дім, здогадався я й знову подивився на дівчинку. «Я Настя,— назвала вона своє ім’я.— Усі на прогулянку пішли, а мені не можна, я застудилася,— вона глибоко вдихнула повітря, не поспішаючи, видихнула.— Усі пішли на прогулянку, а я маму шукаю,— повторила вона.— Вона, мабуть, мене загубила, мені погано без неї...»
Дівчинка притулилася до моєї руки й не відводила від мене очей. «Високих, відійди від паркану! — мовила, вийшовши з приміщення, жінка,— знову до людей чіпляєшся. Не прийде твоя мама...»
Обличчя дівчинки перемінилося. Відчай та розгубленість були в її очах, біляві брови нахмурились.
«Прийде, обов’язково прийде,— повторила зі сльозами на очах мала,— прийде й забере мене...»
Вихователька, а можливо інша працівниця, сварячись підійшла до дівчинки, взяла її за руку.
«До мами хочу, до мами!»,— схлипуючи, не вгавала та, покірно йдучи за жінкою.
«Вона завжди тут стирчить,— почув я голос жінки,— інші діти гуляють, а вона...».
Досі в мене перед очима стоїть маленька Настя з Березанського дитячого будинку, її голубі очі з надією дивляться на мене. Моєї провини в тому, що ця дівчинка росте сиротою при живій матері, яку держава позбавила материнства, немає. Але наше суспільство винне в тому, що число дітей таких, як маленька Настя, постійно зростає. Одна людина, звісно, цієї проблеми вирішити не в змозі, але здатна змінити життя хоча б однієї дитини. Вона може взяти її в сім’ю і подарувати їй дитинство чи стати її близьким другом на все життя.
Знайомлюсь з директором: Ірина Бикова. Говоримо, і бачу: губи привітно усміхаються, а очі пильно дивляться на мене. Пояснюю: хотілося б подивитися, почути, написати про побачене. Ірина Олексіївна гостинно запрошує: «Будь ласка, дивіться!»
Бикова розповідає: вже не перший рік існує дитячий будинок «Світанок», у якому живе більш як два десятки дітей різного віку. Найменшою в колективі є Настя Високих, розвинута, здібна дитина. Тут живуть діти, котрих відібрали в батьків, або ті, хто батьків немає зовсім. Є лікар, медична сестра, психолог-педагог — усі жінки.
У народі за такими установами закріпилася назва «притулок». Цього слова тут вживати не хочуть, тому що діти, коли чують, що їх відправляють до притулку, опираються. Від нього віє тугою. Безвихідне слово.
У коридорі на стінах — барвисті малюнки. І майже в кожному — сонце. Звичайні дитячі малюнки, нічого особливого, підписи: «Костя», «Саша», «Люся».
— Бачили б їхні перші малюнки! — розповідає Ірина Олексіївна.— Чи чорний олівець, чи фарба чорна, і тільки розчерки по паперу — зі злістю...
Ми їм пропонували відобразити свої почуття, свій погляд на навколишній світ, вони й малювали — усе чорне й нерадісне.
Дивлюсь у вікно, за яким чути дитячий сміх, граються м’ячем кілька дівчаток і хлопчиків чотирьох-шести років. Дивлюсь на них і думаю: що було б, коли не було б цього будинку, де б ще вони так веселилися?
Гроші (захищена стаття) у дитбудинку є на все. Це колись дитбудинківських за кілометр впізнавали, а тепер намагаються вдягати дітей по-різному. Ірина Олексіївна пояснює: «Просто їдемо до магазину і вони вибирають, що подобається. Як їх одягали раніше ті, кого ми за звичкою називаємо батьками, краще не згадувати. Там залишилися страх і голодні дні, брутальні сварки, там були й війни. Але, мабуть, у кожній людині, десь на самому дні душі живе невмируща пам’ять про рідну домівку. Про руки матері, тепло її грудей, хоч би якою вона була. Стіни, у яких народився, теж не можна забути...
Вони інколи йдуть звідси, але знову повертаються. Тому що на них тут чекають...

Анатолій ЮЩЕНКО, Київська область
також у паперовій версії читайте:

• ЗІГРІТІ ТУРБОТОЮ І ЛЮБОВ’Ю
• ПИСАНКАРІ ХХІ СТОЛІТТЯ
• ЯКЩО ВИ НЕСТРИМАНІ В СІМ’Ї

назад »»»