ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА МИСТЕЦТВО
АЛЛА ПОПОВА:«НАМ ТРЕБА ВЧИТИСЯ В ЗАХОДУ НІКОГО НЕ КОПІЮВАТИ»
«Я співачка не модна, а стильна»,— говорить про себе заслужена артистка України Алла Попова. Її сценічне життя — яскравий приклад того, як можна, не женучись за модою і скандальністю, завоювати сильні позиції на естрадній сцені.

Десятиріччя своєї сценічної діяльності співачка відзначила, випустивши диск «Найдорожче». У ньому зібрані знакові пісні минулого десятиріччя, лідери багатьох фестивалів і хіт-парадів — «Вишиваний Казанова», «Болять слова», «Не залишай мене одну» та інші. У виборі назви диску Алла також не захотіла бути традиційною:
«Найкраще» — трохи затерте слово,— сказала співачка. — «Найдорожче» — точніша назва, адже з цими піснями пов'язані найдорожчі хвилини, пережиті мною і моєю командою. Одночасно з пісенним аудіоальбомом Алла Попова та її продюсер, заслужений діяч мистецтв України Юрій Дерський презентували ще один диск із записом «Stabat Mater» («Материнська скорбота») — кантати для соліста, мішаного хору, оркестру, синтезатора, написаної композитором Юрієм Дерським на поезію Ярослава Кушніра. Сольні партії «Stabat Mater» виконала Алла Попова, хорові — хор «Alma Mater», партії синтезатора та оркестру — Юрій Дерський.
Ці події (і не лише вони) стали темою нашої розмови із співачкою.
— На прес-конференції Ви сказали, що 19 пісень «Найдорожчого» були вибрані шляхом голосування слухачів програм Українського радіо. Як це відбувалося?
— На радіо дуже багато музичних програм — «Нототрон», «Пісня року», «Хіт-парад «Доміно», «Сторінки музичної естради»... Пісні перемагали згідно із слухацькими листами, телефонними дзвінками. Чимало шанувальників пісні спілкуються зі мною, користуючись абонентською скринькою, електронною поштою. Вони давали мені перелік уподобаних пісень. Я обрала ті твори, назви яких згадувалися найчастіше. На жаль, дві з них не вмістилися на диску. Віковий діапазон тих, хто брав участь у голосуванні, надзвичайно широкий. Мене здивувало, що 12–18-річні дівчата реагували, скажімо, на пісню «Болять слова». Чому вона подобається жінкам — зрозуміло (я сама її пережила, а потім заспівала), а от чому — підліткам? Я починаю радіти за юне покоління: приємно, що їм подобаються пісні з глибоким змістом. Ритмічна, розважальна пісня «Не доливай мені вина» сподобалась багатьом жінкам, які писали, що під неї вони прокидаються, танцюють.
— А для мене Ваше ім'я асоціюється насамперед з піснею «Вишиваний Казанова».
— Написана 1996 року, вона одразу здобула визнання, була створена й видовищна її хореографічна версія у виконанні балету «Сузір'я Аніко». Люди сприйняли й зрозуміли пісню, хоч у ній — складний, філософський текст знаного поета Володимира Цибулька.
— Вашому продюсеру Юрієві Дерському належать слова: «Ми не намагаємось стати суперпопулярними, а хочемо донести якісний музичний матеріал саме до свого слухача». Яку аудиторію вважаєте своєю?
— Більшість пісень — переважно для інтелектуальної публіки. Я впевнена, що народ у нашій країні — інтелігентний. Люди втомилися від «ніяких», безглуздих слів. Вони потребують інтелектуальних текстів. Пісні, хай і прості, мають зацікавити. Бо хочеться не лише слухати, а й співати за виконавцем, і не два слова, що кілька разів повторюються, а тексти, які хвилюють. Тим, хто нас слухає, хочеться почути в пісні про те, що пережили вони самі або про що мріють. Навіть якщо слухач прагне розважитись, він усе одно хоче почути текст, лексично й граматично вивірений. Мені було б соромно почути на свою адресу: «Ви співаєте текст з помилками». Співак, якщо він професіонал, мусить фільтрувати тексти. Я дуже вибірково ставлюся до репертуару: я ніколи не співпрацювала з випадковими авторами. Поети, з якими працюю, — відомі, розумні, інтелектуально розвинені особистості. Вони не пишуть ганебних текстів з граматичними помилками.
— Чи плануєте презентацію нового диску у вигляді сольного концерту?
— Звісно. Мій минулий диск «Жінка» був представлений на сцені. Концерти відбулися в різних регіонах України, але, на жаль, не в Палаці «Україна». Телебачення відзняло телеверсію й демонструвало її. Новий концерт ми теж підготуємо й знімемо.
— На якій сцені він відбудеться?
— Гадаю, у тому концертному залі, який відгукнеться першим. Можливо, теж не в Києві. Палац «Україна» — надто дорогий для українських виконавців. Самотужки зробити там сольний концерт співак не в змозі: потрібні спонсори. Поки що ми все робили власними силами й коштом. Щоправда, нам допомагали національні теле- і радіоканали, тож хочу їм подякувати за підтримку, зокрема ТРК «Київ» і Луганському обласному телебаченню — за те, що вони відзняли версію «Стабат матер».
Ми створили цей музичний проект також самостійно й мали надію, що держава зацікавиться ним більше. Кантата була присвячена 20-річчю Чорнобильської трагедії, але її постановка не була здійснена ні в Палаці «Україна», ні в Міжнародному центрі культури і мистецтв (Жовтневому палаці). Мабуть, не знайшлося коштів. А от телеканал «Київ» безплатно зняв кілька композицій цього твору і демонстрував їх у день пам'яті жертв Чорнобильської аварії.
— Скажіть, будь ласка, хто ще, крім продюсера Юрія Дерського, у Вашій творчій команді?
— Модельєр Тетяна Ігнатьєва — автор безлічі цікавих образів. Телеверсію «Стабат матер» знімалася повністю в її костюмах. Вони є сучасною інтерпретацією фольклорної тематики, витвором її фантазії. У костюмах Тетяни
Ігнатьєвої я перемагала на конкурсах: мабуть, вони щасливі. Є ще студія «Центр Д», на якій записуємо музичний матеріал. Коли за пультом — звукорежисер В'ячеслав Колосов, я спокійна: мені з ним працювати найлегше. Акомпанує мені група «Метрополітен». Це окремий колектив, який має свій репертуар і виступає зі мною на концертах.
— Ви працюєте в журі багатьох міжнародних пісенних фестивалів — у Попраді (Словаччина), Відні, Сєдльце (Польща), Варні, Будапешті. Що, на Вашу думку, нам слід запозичити в Заходу, а які власні традиції — зберегти?
— Запозичити варто насамперед те, що вони абсолютно не копіюють нас, а отже, і нам слід не копіювати їх. Якщо вони слухають україномовну пісню, яка є плагіатичною копією (в плані музики) якогось західного хіта, скажімо, Стінга або Мадонни, вони втрачають до неї інтерес. Те, що пісня має український текст, ще не означає, що вона — українська за духом. Західних музикантів і слухачів можуть зацікавити тільки твори, побудовані на нашому мелосі — те, що вони не чули в себе. Утворився дивний «ланцюг»: Москва копіює Захід, а ми — Москву. Ми маємо навчитися не «здирати» в когось, поважати себе й створювати національний музичний продукт.
— Ви, Алло, не лише спі-
вачка, а й педагог. Чи збагачує Вашу душу викладання естрадного співу в Національному університеті культури і мистецтв?
— Намагаюся виховувати в студентах риси не тільки професійні, а й людські. Дехто з них — далеко від батьків, і я для них — трішки мама. А хто ж порадить? До кого їм звернутися по допомогу? Звичайно ж, поруч має бути нормальний викладач. Усі мої студенти — добрі, чуйні, щирі. Якщо бачу в когось з них якусь негативну рису, кажу: «Ти ж така гарна людина, прибери оцей недолік». І вони стають кращими. З гордістю хочу сказати про те, що ми з моїми студентами вже рік співпрацюємо з Інститутом серцево-судинної хірургії імені М. Амосова і Науково-практичним центром дитячої кардіології та кардіохірургії. До нас долучилися завідувач кафедри театральної режисури Ніна Миколаївна Гусакова зі своїми студентами. Ми разом готуємо концерти для персоналу цих лікувальних установ та їхніх пацієнтів — діточок, мам. Ця ідея виникла, коли мене вперше запросили до Інституту серцево-судинної хірургії і я побачила дітей у післяопераційних палатах. Це страшне видовище, коли дитиночка, якій всього три дні чи три місяці, уже прооперована, але, слава Богу, успішно. Які золоті руки мають лікарі, якщо вони можуть прооперувати створіння з такими манюсінькими ручками і пальчиками. Приблизно дві години триває операція в клініці. Я за цей час не встигаю записати пісню, а віртуози-лікарі дають людині нове життя. Щоразу, виступаючи там, радіємо, що вдається поліпшувати настрій діткам, вік яких — від народження до 14 років. А тепер плануємо влаштовувати з ними також ігри, вікторини, бесіди, аби розважити, поспілкуватися, чогось навчити. Я вважаю, найперше завдання студентів університету культури і мистецтв — нести культуру людям. Мені радісно, що нікого з вихованців я не примушую: усі беруть участь у цих благодійних акціях добровільно й охоче. Студенти починають розуміти (і зізнаються мені в цьому), яка це втіха — робити добро. А ще переконуються, що віддавати — приємніше, ніж отримувати.

Розмову вела Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:

• СИНТЕЗ СЛОВЕСНОГО Й ВІЗУАЛЬНОГО

назад »»»