ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
СЕРГІЙ АРХИПЧУК:«СПРАВЖНЄ МИСТЕЦТВО Є НАЙБІЛЬШИМ ГОНОРАРОМ ДЛЯ МИТЦЯ»
Якщо скористатися мовою літописця, то слава про Сергія Архипчука пройшла по всій Україні. Його творчий діапазон просто вражає, бо якщо сказати, що він актор і режисер — майже нічого не сказати. Він досвідчений діяч фестивального руху в Україні, керівник та ідеолог колективу поетичного театру «Мушля», викладач Національного університету культури і мистецтв. Він уміє ставити оперні й драматичні вистави, фестивальні дійства, концерти, ювілейні свята і церемонії. І це, певно, не від всеосяжності, а від творчого азарту й широкого кола уподобань.

У Сергія гарний родовід (він народився у 1960 році на хуторі Ганнівка на Рівненщині в сім’ї сільських трударів) і чудова освіта — Дніпропетровське державне театральне училище (актор драматичного театру) і Московський державний інститут театрального мистецтва ім. А. Луначарського (режисер музичного театру).
Сергій Архипчук — лауреат Міжнародного конкурсу режисерів естради (Москва, 1989 р.). «Режисер року» (фестиваль «Нові зірки старого року», 1994 р.). Вагнерівський стипендіат (Байройт (ФРН), 1997 р.).
Серед розмаїття його постановок — «Іоланта» П. Чайковського і «Набукко» та «Отелло» Верді (Донецьк), «Мачуха Саманішвілі» Г. Канчелі, (Дніпропетровськ, найкраща вистава 1987 року), «Пан Коцький» М. Лисенка (Коломия, 1991 р., лауреат I Міжнародного конкурсу ім. М. Лисенка), «Аїда» Верді (Львів), «Пігмаліон» Б. Шоу (Ніжин), шоу-вистави з Гуцульським естрадно-фольклорним театром-студією «Заграва» (головний режисер, гастролі у Вроцлаві, Москві, Монреалі, Торонто та інших містах).

«Найбільший «прокол» — це робота, що не дійшла до людей»
— Пане Сергію, цікаво дізнатися, яким є Ваш режисерський коник? У чому Ви найбільш потужно чуєтеся?
— Думаю, що є так звані кордони й береги, які відокремлюють Сергія Архипчука від іншої режисури. Є знакові речі в різних жанрах. Це опери «Аїда» і «Набукко», рок-фестивалі «Мазепа-фест» і «Тарас Бульба», фестиваль авторської пісні та співаної поезії «Оберіг», авторський вечір поета Павла Мовчана тощо, у яких проглядає мій почерк. Розумієте, як по кістяку можна зрозуміти, що це динозавр, заєць, мамонт чи якась інша істота, так, мабуть, можна сказати, що це я, а не хтось інший.
Для мене найважливішими є національна визначеність, глибинне й чітке усвідомлення того, на якій землі я живу і хто зі мною поруч стверджується. Мені, здається, що цей нерозривний зв’язок, жива судинна система відчутна в різних моїх постановках, зроблених у різних формах і різних жанрах.
А взагалі-то я дипломований оперний режисер. Наприкінці 80-х і на початку 90-х, коли я тривалий час не ставив опер, мені раптом довелося ставити «Пана Коцького» Лисенка. Я подумав тоді, що дуже швидко підготувався до роботи, виникло відчуття, що якби мене вночі розбудили, дали партитуру іншої опери й наказали ставити, то я був би готовий. Я завжди готовий до будь-якого іншого матеріалу. Життя, яке постійно робило різні виверти, привчило мене до того, що треба сказати те, що можеш сказати тільки ти, незалежно від матеріалу: чи то йдеться про мелодраму, дитячий твір, поетичну виставу. І цим будеш цікавий.
— Чому оперний режисер взявся до рок-фестивалів? Це замовлення чи Вами рухає внутрішнє знання жанру?
— Тут інше. Для мене це радше питання культурологічної справедливості, тому що в абсолютно безпардонній, безапеляційній ситуації з окупованим інформаційним простором в Україні рок і бард-фестивалі були громадянськими вчинками. Наприклад, полтавський «Мазепа-фест» був заснований колишнім дисидентом Миколою Кульчинським, мною і музикознавцем Олександром Євтушенком. Для нас ідеологія фестивалю — оприлюднити те, що нині є цікавим в часі, є образом цього часу, формує цей час. Ми вивели на світло ті гурти, які існують, але яких ніби немає.
— Чим Ви пояснюєте змову мовчання навколо них?
— Тим, що відбувалося й сто років тому: національною розмитістю, продажністю, зацикленістю на сусідському городі. Політики, певні мас-медійники, приходячи додому, заглядають у власний холодильник, а не в сусідський, але на інформаційному городі вони порпаються в сусіда, а той тільки радий, бо просуває свою продукцію за наші гроші.
Поруч з нами живуть угорці, австрійці, поляки, німці, словаки, румуни, які мають свою неповторну культуру, а ми відверто зациклені на «старшому браті». «Зачаровані на Схід»,— колись сказав Тичина, ці чари досі багатьох надихають, вони через зачаровані окуляри дивляться, і ті окуляри — на вухах й інших органах, але найгірше, що вони на серці і в голові.
— Якими роботами Ви найбільше пишаєтеся? Чи були провали? Почнемо з гарного.
— Мене вельми тішить одна з останніх робот — «Заповітне» Миколи Вінграновського в поетичному театрі «Мушля». Ми безупинно говоримо про відродження, хоча є речі, котрі вже не можливо реанімувати, а от щодо поетичного театру, традиція якого тривала впродовж багатьох десятиліть, я нутром відчуваю, що цю прогалину треба засівати, і мені здається: те, що ми зробили, дає змогу побачити і наш час, і наші проблеми, і з того, як глядач реагує на певні моменти, можна чимало дізнатися про самого глядача.
А найголовніше те, що від Рівного до Донецька, від Полтави до Києва, незалежно від мови і традицій, цей поетичний колаж з творів Вінграновського був сприйнятий людьми, він потрібен, і потрібен саме в такій динамічній сценічній формі.
Пишаюся постановкою опери «Аїда» у Львові, пишаюся фестивалями, які мали своє обличчя, драматургію, сценографію, концепцію, стилістику. Слава Богу, цього не забрати.
А щодо провалів і «проколів»... Це ж найкращі наші вчителі! Найбільший прокол — це втрата роботи, коли вона не відбувається взагалі. А відверті провали я забув (сміється).
Хоча... Згадую таке. Ще за радянських часів ми робили дуже трагічне дійство, пов’язане з десятиліттям від дня смерті і сорокаріччям від дня народження Володимира Івасюка. Тоді було дуже багато опору, чимало кадебістів нишкли в залі. Дирекція театру імені Заньковецької дала нам на поміч дещо неврівноважену жіночку. Вона відкрила завісу в невідповідний момент, коли на сцені не все ще було готове, хтось зопалу побіг тощо. Це був жахливий ляп, особливо з огляду на зміст задуманого. У мене було фізичне й психологічне відчуття, ніби я народжую їжачка з затверділими колючками. Я не бажаю такого нікому з режисерів.
Найбільші ляпаси — у снах. Мені досі сняться режисерські сни про те, що все зривається: декорації, світло й озвучення поламались, ведучі або захворіли, або не вивчили тексту. Сон повторюється в різних варіаціях, і чомусь він завжди пов’язаний з фестивалем «Тарас Бульба». Те, що Леонід Кравчук надував щоки і хотів зробити все «Не так», здається жалюгідним порівняно з тими снами, де все не так.
А найпрекрасніший сон був, коли я мав вступати до театрального інституту. Мені приснилася розкішна сцена в стилі епохи Відродження чи то на якомусь болоті, чи на воді, вона була туманно-зелено-розмита; кулісна система, декорації висіли ніби в нічому і здавалися одночасно прозорими й масивними. І далі — я раптом на причалі, і причалюють якісь старовинні античні човни, чи то зі справжнім військом, чи то з масовкою. Після цього сну я вступив, став студентом.

«Коли ти не є, це значно тяжче, ніж коли ти є»
— У мене складається враження, що Україна потерпає від дефіциту режисерів. Наприклад, більшість провідних театрів очолюють літні режисери, які часто запрошують для постановок молодших колег з інших країн, наприклад, з Росії, Грузії, Італії. Ваша думка з цього приводу?
— Можна узагальнювати і можна не узагальнювати. Якщо говорити про Національний театр опери та балету імені Шевченка, то там ситуація з режисурою більш ніж кризова. Замість того щоб плекати, підтримувати своїх фахівців, вірити в них, театральні керівники намагаються взагалі обходитися без постійних режисерів, як це донедавна було у Львівській опері, а нині є в Донецьку, в Одесі. Схожа сумнівно-непевна ситуація в Харкові, у Дніпропетровську...
Театр — це велика розкіш, і совєтська ідеологічна машина дбала про своїх монстрів, криголамів-велетнів, якими були оперні театри. Тепер це не є справою честі держави, і, оскільки змінилася система пріоритетів і незалежна Україна дає можливість працювати ліктями на власне «я», на власну кишеню, ситуація така, як ми її бачимо. Ось і все.
А те, що театрами керують немолоді керівники, то, можливо, справа не у вікові, а в таланті. Було б добре, якби ці літні керівники були талановитими режисерами...
На жаль, в Україні не створена така ситуація, коли система вартісних мистецьких пріоритетів була б справді очевидною. Часто недолуге, аматорське пробиває собі дорогу, а професійне, талановите затоптується, йому «перекривають кисень».
— А чи не стоїть на заваді клановість, коли своїх молодих і талановитих відпихають заради чужих?
— Тут знову-таки я далекий від узагальнення, треба говорити конкретно. Те, що найкращий «театр» України — «академічний, орденів слави, дружби народів, трьох орденів Леніна і Клари Цеткін» знаходиться у Верховній Раді — це очевидно. Причому він двомовний театр, який до того ж вправно використовує ненормативну лексику. Ні театри імені Лесі Українки, імені Франка, імені Заньковецької, ні інші провідні драматичні театри України нині не в змозі змагатися з цим «театром». Він багатожанровий, там панує російська трагікомедія, латиноамериканська й індійська мелодрама, італійська комедія, американські бойовики тощо. Український театр загалом і режисура зокрема часто-густо живуть не тим життям, яке вирує в приміщеннях цього космополітичного «театру». Як легко, наприклад, була затоптана вистава Галини Тельнюк «УБН» («Український буржуазний націоналізм») у театрі імені Заньковецької! Можна сперечатися щодо цінності драматургічної, акторської, музичної, але те, що ця вистава була найактуальнішою для мене за всі роки Незалежності, це факт (слава Богу, вона досі йде у Львові). Але дуже легко і швидко київські псевдознавці від театру, люди в червоних халатах і з великими тесаками її зарубали й затоптали.
— Є думка, що українська драматургія слабка, інакше б п’єси наших авторів ставилися по всьому світові.
— Не треба робити зі «всього світу» супер-аргумент. Як виборча компанія робиться вручну, так само можна зробити популярність на весь світ. Колись Катерина II дала добрячий «сармак» французьким літераторам, щоб вони писали про Московію, а інший російський можновладець дав гроші, щоб утвердити назву Росія, а не Московія. Усе можна купити й зробити. У світі підробних цінностей, імітації коштовностей не так уже й важко роздути бульку на весь світ.
З другого боку, згадаймо, як п’єси Коломійця, Корнійчука, Левади, Канівця йшли у театрах по всьому СРСР. Це була ідеологія. А те, що тепер відбувається, теж багато в чому ідеологія: дехто не хоче допустити і визнати український театр.
— Сергію, Вас часто можна побачити у філармонії, на виставках художників, на книжкових ярмарках, в опері, в драматичних театрах. Це через всеїдність чи відбувається акумуляція певних ідей?
— До всеїдності далеко, я би значно більше хотів бачити, ніж можу, до того ж я балансую між навалою інформації і внутрішніми табу, щоб не «переїсти» тієї інформації.
Під час навчання в Державному інституті театрального мистецтва однією з «технологій» було ведення щоденника вражень. І коли мій художній керівник курсу побачив, що одного дня я в цирку, другого — на концерті італійського співака Джанні Моранді, третього — в Дюссельдорфській опері, четвертого — в драматичному театрі Марселя Марішаля, далі — на камерній виставі, на джаз-фестивалі, він сказав: «Я не можу збагнути, де — ти, а де не ти». А потім промовив: «А-а, вибач, скільки тобі років? Вісімнадцять?»
Тепер мені далеко не вісімнадцять, але намагання відчувати різні види і жанри мистецтва не згасає, бо вони щільно поєднані з життям. Це як закон сполучених посудин. Якщо одну посудину підняти, то рівень рідини в іншій обов’язково зреагує. Рок-фестивалі, наприклад, мені цікаві не тільки як стихія, а як частина життя мого народу, молоді. Виникає намагання зрозуміти й докласти свого вміння, досвіду, і не тільки тому, що є біла пляма у висвітленні цього явища, а й тому, що йти незнаними шляхами цікавіше.
Ось, наприклад, Андрій Жолдак — це вельми яскравий режисер, і той, хто піде його шляхом, буде приречений копіювати. Є люди, які постійно щось копіюють. Для мене цікаво йти своїм шляхом. Є така приказка французька: «Я п’ю з маленької чарочки, але зі своєї». Я не знаю розмірів моєї «чарки», але, здається, що мені є що сказати, як сказати, і це може бути почутим.
Для того, щоб побачити всі хиби й болі, усі відхилення, нахили й ракурси режисера або актора, не треба в нього брати інтерв’ю, треба, щоб піднялася завіса і ви почали всотувати дійство. І тоді можна побачити все, тому що творчість як кохання: «Не читки требует с актера, а полной гибели всерьез» (Пастернак). Справжнє мистецтво є найбільшою нагородою, найбільшим гонораром для митця, це той трунок, який не зрівняється з жодними алкогольними напоями й допінгами.
— А що таке режисура?
— Режисура — це культура. Коли її немає, це відчувають усі. А коли є, режисуру можна не помітити, усі подумають, що це так природно: людина вихована гармонійно, все злагоджено працює. Я люблю вислів Довженка про його мрію поставити такий фільм, щоб у глядача було враження, ніби сценарист не писав сценарію, режисер не керував знімальним процесом, оператор — камерою, актори не вчили ролей, а все вийшло нібито само собою, як яблуко, котре росло, дозріло, пригрілося на сонечку, зірвалося й упало.

* * *
— Чи важко бути режисером, чи важко бути артистом? Чи важко бути лікарем? Чи важко бути директором? Бути — легко або дуже важко, але значно важче не бути, тому що небуття таке ж безмежне, як і буття, і коли ти «не є», то це значно важче, ніж коли ти є.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»