ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
БРАТИ КАПРАНОВИ: «СПОЧАТКУ МИ ВЧИЛИСЯ ЗБИВАТИ ЛІТАКИ, А ПОТІМ ВИДАВАТИ КНИЖКИ»
Ми, громадяни України (пробачте за патетику), живемо у вельми багатій природно і красивій країні, сповненій парадоксів й абсурду. П'ятнадцять років вилюднюємось, тоді як, наприклад, Польща і країни Прибалтики давно подолали схожу політико-економічну вакханалію. У поляків, литовців, латишів, естонців є природним, нормальним, престижним підтримувати вітчизняну книгу. А в Україні — чомусь не так.

У нас диваками вважають тих, хто на біле каже біле, а на чорне — чорне. Наприклад, видавців-письменників — братів Капранових, котрі на криголамі під назвою «Українська книжка» долають чорноземні обшири Батьківщини ніби льодовий простір байдужості. «Українським книгарням — українські книжки!» — вимагають Капранови і закликають очистити вітчизняний книжковий ринок від російськомовної продукції. І не тільки декларують, а й уперто здійснюють свою мрію, створивши спочатку потужну книготорговельну компанію, а потім — видавництво «Зелений пес». Та й ще самі пишуть книжки — принципово українською. Бо без рідної мови нема нації, держави, економіки і щастя. Якщо хтось думає інакше, варто нагадати, що світовий досвід переконливо доводить життєдайність національної ідеї.
Капранови першими в Україні акцентовано зайнялись так званою масовою розважальною книгою, поступово перетворюючи «Зеленого пса» в універсальне видавництво, що розширює спектр своєї продукції пізнавальною і високою літературою.
Оскільки брати-близнюки Віталій та Дмитро Капранови персоніфікують себе як єдиний творчий організм, то вважатимемо, що інтерв'ю з ними — неподільний діалог з одним цікавим, щирим і небайдужим співбесідником.

«А кінь під Котовським належить нам»
— Почнемо знову ж таки з парадоксу. Яким чином сталося так, що брати Капранови народились в молдавському місті Дубоссари, вчилися в Уральському політехнічному інституті, жили в Москві і, врешті-решт, опинились в Україні, де заснували видавництво «Зелений пес»?
— Дійсно, непрості зиґзаґи долі. Напевно, в усьому винуватий товариш Сталін. Річ в тім, що наш дід був «ворогом народу», після війни його репресували: посадили на десять років, а вчителька-бабуся, жінка розумна, не стала чекати, поки її теж посадять, а з дітьми й свекрухою поїхала з рідної Великомихайлівки в Одеській області до сусіднього району. Улаштувалась бухгалтером в колгоспі. Якось приїздить голова колгоспу й каже: «Тамаро Сидорівно, на вас документи прийшли з органів, тікайте». Вона — в інший район. Через місяць знову документи приходять, їй радять: «Тікайте в Молдову, тут недалечко. Документи ваші підуть спочатку в область, потім в Київ, потім в Москву, потім в Кишинів, і аж потім до місця проживання. У вас буде запас часу, може, документи заблукають, а потім або ішак здохне, або шах...» І справді, документи блукали, ішак здох, і шах здох, діда, котрий десять років відсидів нізащо, випустили. Він повернувся уже в Дубоссари. Тобто завдяки нашому доблесному КДБ ми до Молдови практично ніякого відношення не маємо, але оскільки в дитинстві частенько й мамалигу їли, і в Дністрі купались, то, звісно, відчуваємо братерські почуття до молдавського народу, тим паче, що посеред Молдови в Кишиневі стоїть пам'ятник Котовському на коні, а того коня, між іншим, конфіскували в нашого розкуркуленого прадіда-хуторянина. Так що кінь — наш, і якщо Молдова дійде до реституції, то ми претендуємо на коня, Котовського хай залишать собі. Ми навіть у себе в хаті пригледіли файне місце для нього.
Отже, корені наші в Україні: мамині на Одещині, татові — на Миколаївщині. А народились ми справді в Дубоссарах. Батьки-лікарі після інституту отримали розподіл в Одеську область.
З Дубоссар перебрались в Очаків, там пішли в перший клас. Виросли біля моря, із солоною водою, так би мовити, в серці. Коли настав час вчитися далі, відчайдушно гайнули у Свердловськ (тепер Єкатеринбург), в Уральський політехнічний інститут, який, до речі, закінчив Єльцин.
— Чому так далеко?
— По-перше, там навчався старший брат, по-друге, за радянських часів відстані не здавались великими, по-третє, ми звикли до циганського життя. Почали вчитися на факультеті радіотехнічних систем, у перекладі на цивільну мову — засвоювали кібернетику, у перекладі на військову — вчилися збивати ворожі літаки й запускати свої балістичні ракети. Але, забігаючи наперед, скажемо, що ця освіта нам так і не придалася, ми жодного літака у своєму житті не збили, жодної ракети не запустили.
На Уралі побачили, що живемо в іншій країні з іншою культурою, з іншими людьми. Там ми вперше зіткнулися із ксенофобією: виявилось, що бути «нєрускім» взагалі-то погано. У нас навіть слова такого нема «неукраїнець»,— а от «нєрускій» — ніби клеймо. Ми вперше замислилися: «Стоп, а ми ж справді «нєрускіє». А хто ж ми є?»
Якось Дмитро дуже травмувався на змаганнях (ми тоді серйозно захопилися класичною боротьбою), довелося обом брати академвідпустку (куди без брата!), приїхали до рідного Очакова. На пляжі зустріли свою долю: двох гарних дівчат-близнючок з Москви, одружилися, поїхали жити в Москву. Трохи дивно: оселилися на вулиці Івана Франка, що перетиналась з вулицею Михайла Коцюбинського, а далі — з вулицею Лесі Українки. Районний гастроном стояв на вулиці Молдовській.
Несподівано прийшов кінець комунізму, почалася кооперація, бандитизм, хаос. Ми доучувались у Москві збивати літаки, але чудово розуміли, що нам уготована інша стезя. Спробували своє перо й остаточно зрозуміли, що наше місце в Україні і в українській літературі-культурі, адже для російської культури ми нічого зробити не зможемо тому, що «нєрускіє». У поїздках по Росії (добиралися до Калінінграда, Іркутська й Мурманська) часто зустрічались з тамтешніми українцями й укотре переконувались, що з ними маємо більше спільного, ніж із корінним населенням.
У той період пробували займатись якимсь бізнесом, останнім часом — фармацевтикою, оскільки це був технологічно передовий і дуже інтелектуальний бізнес.

«До української книги ми прийшли через власну творчість»
— Але в Україні Ви взялися до видавничої справи, і принципово — української книги, хоча як бізнесмени могли видавати, наприклад, Акуніна чи Мариніну?
— Ми прийшли до української книги через власну творчість («Кобзар 2000» почали писати в Москві в 1989 році українською мовою), тобто для того, щоб реалізуватися як творчим людям, треба було вертатися в Україну. У 1998 році Дмитро поїхав у Київ на розвідку, а Віталій залишився в Москві працювати-годувати дві сім'ї. Потім Дмитро в Києві всіх годував, а Віталій у Москві згортав усі справи. «Вичавив», врешті, звідти дефолт — треба було просто тікати.
З намірами писати й видаватися ми пройшли по київських видавництвах, поговорили з місцевими письменниками й раптом збагнули, що ніяких видавництв в Україні нема й ніхто нас не видаватиме. Якщо ми напишемо, умовно кажучи, «Гаррі Поттера», то він, пробачте, припадатиме пилюкою. Отже, треба організувати власне видавництво. А оскільки ми на той момент мали певний досвід у бізнесі, то розуміли: видавати книжки — півсправи, треба їх ще продавати, і ми почали з кінця: організували книготорговельну компанію, потім — видавництво і, нарешті, видали свою книжку.
Нині можна сказати, що це був розрахунок правильний, тому що перший наклад своєї книжки ми продали весь, двічі додруковували. А оскільки видавництво не може торгувати однією книжкою одного автора — це смішно, ми вимушені були видавати інших авторів. Узялися за досить екзотичний для тодішньої України напрям — так звані популярні розважальні жанри, тобто не за історію і зарозумілі постмодерністські твори, які були тоді в моді, не за етнографію, яка в моді сьогодні, а за те, що люди читають щодня в метро, в автобусах, в електричках, на пляжах і просто в ліжку перед сном. На нас тоді дивилися, як на «придурків», нині менше людей так дивляться, хоча українська інтелігенція досі сумнівається, чи потрібна масова література українською мовою. А ми вважаємо, що наша література, якщо вона повноцінна, має містити в собі весь жанровий спектр, і при тому не бути філією російської літератури.
— А закиди щодо «попси» не спонукають Вас розширювати спектр у бік «серйозної» літератури?
— Не так закиди спонукають, як те, що сьогодні в Україні з'явились хороші письменники. Невеличкий екскурс в історію. У 1999 році ми вирішили торгувати за схемою «Книга — поштою» (оскільки книгарні, що зникали, дуже неохоче брали українську книжку). Схема банальна до нестями: у будь-якій газеті друкується рекламний блок: докладно про книжку, ціну, замовляйте. Коли людина замовляла, додавали каталог: вибирайте потрібне.
Попередньо ми провели інвентаризацію всіх видавництв і взяли в них залишки українських книжок. Їх виявилось (у нас є документальне свідчення) рівно 600 назв! Тож можете уявити, скільки в Україні було письменників, яких варто було друкувати. Це був навіть не зародковий стан, а розгром повний! Практично не було кого друкувати. Тепер тільки наше видавництво випускає понад 50 нових книжок на рік, і майже всі художні, і кожен автор пише ще новий твір.
Розширення видавничої діяльності фактично є наслідком розширення й поглиблення всієї української літератури і книготорговельного процесу. Перша наша серія називалась «Золотий бабай». Започаткований конкурс гостросюжетної літератури не «розпізнавав» жанрів, нас цікавила масова література як така, до купи було звалене все. Це вже нині ми випускаємо жанрові серії: «Мелодії серця» (дамський роман), «Золотий бабай» (детектив, трилер), «Алфізика» (фантастика, фентезі). Запущені персональні серії, наприклад, Марини і Сергія Дяченків: уже п'яту книгу випустили, розпочато персональну серію Олді. Переклали з польської мови новий роман Анджея Сапковського «Божі воїни», що є продовженням «Вежі блазнів». Головний «прикол» полягає в тому, що в нас українською мовою ця книжка вийшла раніше, ніж у Росії російською. Переклали з англійської Роберта Шеклі, який торік приїздив до Києва (на превеликий жаль, він помер). Тобто почали випускати переклади, поки що тільки фантастику — серію «Іноземний легіон». Запустили серію прикладних книжок «Сам собі...», уже вийшли «Сам собі лікар», «Сам собі перукар», «Сам собі будівельник», «Сам собі майстер», готуємо до друку «Сам собі дієтолог», «Сам собі шукаю пару», «Сам собі косметолог»...
Видаємо спеціальні книжки для підлітків, на книжковому ринку це найбільший дефіцит. Дійсно, для дорослих — безліч книжок, для дітей — казки й абетки, а от 10-15-річним нема що читати, тому ми спеціально для них заснували серію «Під партою» (пригодницькі твори). Вони справді замасковані під підручники. А для меншеньких видаємо книжки серії «Читати — круто» (для тих, хто не любить читати). Колись у нашому дитинстві мама нас привчала читати так: дочитувала до найцікавішого місця і казала: «Далі самі!» Отже, ці книжки начинені хитринками-заохоченнями.
Останнє надбання — серія «Майбутні класики», це, так би мовити, висока література. Здано в друк перші дві книжки, які, сподіваємось, у майбутньому стануть класичними. Ці твори родом з Британії. Автором «Тридцяти шести пісень про життя» є киянка Катерина Хінкулова, яка нині працює на Бі-Бі-Сі. Це роман про двох українських емігранток у Лондоні. На наш погляд, це найкраще, що було в жіночій українській літературі за останні сто років,— неймовірний стиль, неймовірне відчуття слова! Поет Семен Либонь написав роман «Panicoffski», свого часу він з Позаяком та Недоступом був членом поетичної групи «Пропала грамота», потім поїхав працювати на радіо «Свобода», багато подорожував по всіх світах, нині живе в англійському Лідсі. Сюжет його роману закручений на сексі, тобто секс не є приправою, як це зазвичай буває, а є стрижнем, головним рушієм подій.
До речі, масова література теж не без шедеврів, нам вдалося відшукати вельми талановитого автора — Олексія Волкова, який живе в Тернопільській області, у селищі Козова, працює хірургом, а на дозвіллі пише чудові романи. На книжкових виставках уже стало звичним рекомендувати його твори. Люди потім прибігають: «Дайте всі книжки Волкова». Потенціал цього письменника колосальний, ми видали п'ять його книжок, нова, вже шоста, дай Боже, восени вийде.
Поступово ми стаємо універсальним видавництвом, різножанровим. Головна наша любов — українська література й українські письменники, котрі (це ми знаємо як автори) не потрібні ні видавцям, ні владі. Лише читачам.

«Проблема одна — окупація нашого ринку іноземним виробником»
— Чому не потрібні державі? У чому полягає основна проблема?
— Проблема українського бізнесу, письменників, видавців тільки одна — окупація нашого ринку іноземним виробником: на одну українську книжку припадає дев'ять іноземних. А іноземна книжка часто дешевша й краща поліграфічно. Наші, так би мовити, старші братани встигають раніше купити права на добрі книжки й видати їх російською, ніж ми українською, тому що в них більший ринок, вони працюють на триста мільйонів. Якщо в них «Гаррі Поттер», наприклад, вийшов накладом понад мільйон примірників, то в нас усього сто тисяч. І, взагалі, якщо поряд з книжкою, раніше перекладеною в Росії, ми покладемо цю ж книжку українською та ще й дорожчу, скажіть, яку куплять?
Отже, головна наша проблема — немає хоч якогось захисту вітчизняного книжкового ринку. Наша держава активно захищає ринок пива, ринок автомобілів (навіть «Жигулі» в нас складають), є «Закон про захист металобрухту». А закону про захист книжки — нема! Книжки друкують за кордоном і везуть до нас вагонами. Чому? Тому що люди, які сидять у Верховній Раді, у Кабміні, щодня їздять машинами й щодня п'ють пиво, але книжок, на жаль, не читають. Книжка для них не є продуктом щоденного споживання, не є щоденною потребою, інакше б вони замислились, а чому, власне кажучи, скрізь продають книжки, зроблені «за бугром». Бува, іноді приходить котрийсь письменник і сильно обурюється, тоді можна прикритися портретом Шевченка і навіть виділити якусь субсидію, щоб, вибачте, не набридав — і все. Так реагує влада.
На жаль, протягом останніх чотирнадцяти років країною керували некультурні люди, і те, що Кучма комусь дав гроші на видання книжки, не робить його культурною людиною. Розумієте, це як гігієна: людина мусить щодня вмиватися, точнісінько так само вона має й читати щодня. А нами керували люди, скажімо так, гігієнічно не освічені.
Нині в країні новий Президент, який до книжки більш-менш прихильний, уперше за всю історію нещодавно організували книжкову виставку в Секретаріаті Президента, причому зателефонували звідти: «Буде засідання Нацради з питань гуманітарної політики, організуйте виставку».
Восени нам вдалося влаштувати зустріч видавців з Прем'єр-міністром. Єхануров виявився людиною, яка справді читає книжки, він нас вразив до глибини душі, коли наприкінці розмови сказав: «До речі, вийшла нова книжка «Караоке-капіталізм» (переклад праці двох шведських бізнес-філософів. — К.). Я не можу її знайти, чи не допоможете ви дістати? «Ми здивувались: «Зачекайте, Юрію Івановичу, Ви хочете сказати, що читаєте книжки?» Він відреагував: «А як інакше? Я викладаю. Для мене книжка — це щоденна праця». Тобто в нас Президент і Прем'єр-міністр читають книжки, залишилось переконати Верховну Раду. Для цього влаштовувалась книжкова виставка у парламенті. Депутати підходили, купували, цікавились: «А що для вас треба зробити?» Але тій Верховній Раді настав кінець, тепер переконуватимемо нового спікера, нову Раду, у нас іншого виходу просто нема. Наше завдання — втовкмачити можновладцям елементарні істини щодо захисту ринку від іноземного виробника.
— Може, тут є ще суто фінансові причини, наприклад, наші олігархи є власниками акцій книжкових монстрів у Росії?
— Ні, ні, в Україні абсолютно мізерні обороти капіталу, за такі гроші вони не «мазатимуться». Це не нафта й не горілка. Вони просто некультурні люди. І якщо хтось, прочитавши це інтерв'ю, образиться й схоче довести, що він культурна людина, ми запрошуємо: поговоримо, що треба зробити для того, аби захистити вітчизняний ринок.
Одночасно випливає ще одна проблема: немає книгарень. Їх скрізь знищили (у райцентрах — майже нуль, в обласних центрах — сльози котячі). У Києві, наприклад на Хрещатику, передостанній магазин добивають у судах для того, щоб відібрати під щось інше.
Який вихід? Вільні державні площі. Нещодавно Президент видав Указ про книговидання і книгорозповсюдження. Там написано, що книгарням надається пріоритет при розподілі комунальних площ. Тепер стоїть завдання примусити місцеву владу, щоб вона цей Указ виконувала й давала в оренду вільні державні площі під книгарні, які вона так легко віддає під горілчані магазини або під електроніку.

«Україна може похвалитися гарними письменниками»
— А як Ви ставитеся до думок, ніби письменники в Україні пишуть погані книжки, тому їх не купують?
— Це твердження є досить популярним. Візьмемо для наочності письменника Андрія Куркова, який живе в Україні і видається в п'ятдесяти восьми країнах двадцятьма дев'ятьма мовами (загальний наклад перевищує чотири мільйони примірників). У Франції його визнано «письменником майбутнього». Його запрошують у журі найпрестижніших кінофестивалів, оскільки пише ще й чудові сценарії. У Лондоні ми бачили його рекламні щити в метро, попри те, що, зауважмо, Британія така закрита для іноземних книжок, що видатися там — це диво дивне, а реклама в метро — це супер. Так от, письменник, якого легко видають у країнах Європи разовим накладом за сотню тисяч, в Україні видається накладом... у п'ять тисяч. Хіба він поганий письменник, скажіть будь-ласка?
Другий міф. Українські письменники погано продаються тому, що пишуть українською мовою, мовляв, в Україні живуть люди, які читають переважно російською. Беремо того ж Куркова, він пише російською мовою. Але в Україні купують п'ять тисяч примірників, а в Англії — сто тисяч, у Франції — двісті. Парадокс? Парадокс. Підсумовуємо. По-перше, Курков не є поганим письменником, хоча б тому, що вся Європа його видає і, головне, читає. По-друге, мовний критерій нічого не пояснює: Курков пише російською мовою. Чому ж тоді нині мало купують Куркова в Україні? Тому що на місці, де має стояти Курков, стоїть Устинова або Акунін з Донцовою. Й іноземне видавництво вкладає великі гроші в їхню «розкрутку» в Україні. У російських «топових» письменників тільки гонорари — понад півмільйона доларів на рік. Їх видають мільйонними тиражами, тому мають змогу з кожної книжки брати десять копійок і вкладати в рекламу. А ми видаємо п'ять тисяч примірників, тому що працюємо на окупованому ринку з населенням, дай Боже, сорок мільйонів, а їхній ринок — увесь колишній Радянський Союз, триста мільйонів населення. От вам і різниця.
Але в українських письменників, вважаємо, є одна перевага: ми не конкуруємо між собою, не сваримося. Наше завдання — до читача дійти, а читач вибере. Читача не обдуриш, він розбереться — хто добрий, хто поганий, заплативши свої 10–20 гривень.
— Як автори Ви видали книжки «Кобзар 2000» і «Приворотне зілля». Чим новеньким потішите?
— Восени має вийти наша нова книжка «Розмір має значення». Її жанр ми визначаємо як хулігансько-філософський роман. У ньому ми спробували розв'язати одвічні проблеми української нації, причому всі одразу (щоб двічі не ходити) і закрити тему. Ми пройшлися по всіх національних комплексах і проблемах, починаючи від таких позірних, як культ сала й дівоча цнота в Україні, і закінчуючи міжнаціональними стосунками — їхньою історією і майбутнім — з нашими найближчими сусідами.
— А чому видавництво називається «Зелений пес»?
— З одного боку, пес мав бути жовто-блакитним, але коли в друкарні перемішалися жовта й блакитна фарби, то пес у підсумку вийшов зеленим. З другого боку, в українського поета Степана Руданського є вірш про зеленого пса:
Зайшов німець раз на бал,
До панни сідає,
Мовчить, мовчить, тоді раз,
Сусідку питає:
«Чи зелений коли пес пані не здибала?»,
«Та ні»,— каже. — Або що?» —
німця запитала.
«Та нічого, — каже той, —
Я лиш так спитався,
Бо з зеленим, пані, псом і я не здибався».
Тобто, по-перше, зелений пес — це щось таке неймовірне, чого в природі немає, а ми маємо справу переважно тільки з тим, чого немає в природі — українськими книжками. А по-друге, зелений пес — це ніби привід для знайомства з файною пані, для знайомства з читачами, письменниками...

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

• СИЛА ДРУКОВАНОГО СЛОВА

назад »»»