ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
ЯК ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ СТАРОСТА ГРИГОРІЙ ПЕТРОВСЬКИЙ СТАВ ЗАВГОСПОМ МУЗЕЮ РЕВОЛЮЦІЇ
ІЗ КУХНІ ТИРАНІЇ «БАТЬКА НАРОДІВ»
У Союзі тільки двоє людей мали почесне народне звання: всесоюзним старостою називали Михайла Івановича Калініна, а всеукраїнським — Григорія Івановича Петровського (староста — голова ВУЦВК).
Ішов 1938 рік. На Україні 26.06.38 почались вибори до Верховної Ради УРСР першого скликання.

Я тоді працював заввідділом обласної Кам'янець-Подільської газети (тоді була така область, тепер — Хмельницька). Називалась газета — «Червоний кордон» (область межувала з двома кордонами — польським й румунським). Обком партії постановив послати кореспондента на цю сесію — першу сесію ВР УРСР. Нагадаю — Всесоюзні вибори пройшли у 1937-му. А це були перші в історії вибори до українського парламенту.
Коли висували кандидатів у депутати, то «перші величини» йшли за спеціальним списком, що друкувався в усіх газетах під заголовком «Названі кандидатами (такі-то)». Прізвище Хрущова було першим, Бурмістенка — другим (він приїхав на Україну другим секретарем ЦК КПУ в січні 1938 року разом з Хрущовим). Третій у списку — Петровський. А далі стояли інші особи.
Такий список ішов у перший день. Другого дня в перших рядках знову — Хрущов, Бурмістенко, Петровський. На третій день — Хрущов, Бурмістенко, а далі — ті, хто був після Петровського. Прізвища ж Григорія Івановича вже не було. Тоді це так зрозуміли, що він заарештований. Так і Затонського не стало, який балотувався в нашій області; був у списку як кандидат, і раптом повідомлення, що він зняв свою кандидатуру; а згодом з'ясувалося, що Затонський був заарештований і невдовзі страчений.
Таке ж повідомлення, що Петровський зняв свою кандидатуру, надрукували в Дніпропетровській області, там, де він мав обиратися. Ну й, звичайно, всі думали, що з ним сталося те, що з Затонським. Коли делегати приїхали на сесію, то побачили в ложі, де зазвичай сиділи керівники ВУЦВК, знатних робітників, учасників революції — залізничника Андреєва й арсенальця Струтинського. За цей час, коли не стало Петровського, а також секретаря ВУЦВК, усі закони
й постанови Центрального виконкому публікувалися за підписами в. о. голови Струтинського й секретаря Андреєва. Коли і хто їм надав ці повноваження — ніхто не знав. Це було кричущим порушенням демократії.
Але де ж Петровський? Виявилося, що Петровського не заарештували. Його вивезли в Москву. Люди очікували, що на сесії хтось скаже хоч слово про всеукраїнського старосту. Коли відкривали засідання, вийшов найстарший депутат (така традиція, як і нині) й запропонував головою обрати Бурмістенка. Усі проголосували, Бурмістенко зайняв місце головуючого.
Робота йде, далі треба обирати президію. Називають прізвище — Корнієць. Мало хто його знав. Він шість років був секретарем райкому партії в Долинську, а потім (коли почалися «чистки») став другим секретарем Дніпропетровського обкому. Його, не відому загалу особу, раптом обирають головою президії Верховної Ради УРСР. Хоч би був виступив чи принаймні встав, щоб його люди побачили... Ні. Багато хто тільки багатозначно переглядався: що б це мало означати?
Я в перерві підійшов до Корнійчука, назвався, сказав, що я з обласної газети, і попросив: «Олександре Євдокимовичу, дайте мені інтерв'ю про сесію». А він каже: «Не буду давати. Ви ж,— каже,— були на сесії. То що ж там казати, якщо нам навіть не показали, за кого ми голосуємо! Ніхто ані слова! Ні слова про Петровського!».
Виявляється, того дня, коли з газет щезло це прізвище (на третій день висунення кандидатів), Петровського викликав Калінін — ніби на термінове засідання президії ВР Союзу. Коли Петровський одразу з вокзалу приїхав у будинок президії Верховної Ради й прийшов у кабінет Калініна, той каже Григорієві Івановичу: «Можеш не сідати, тебе жде Сталін».
Петровський іде до Сталіна. Заходить в кабінет. Сталін сидить за столом. Григорій Іванович причинив двері й рушив до Сталіна.
Раптом, коли він був на півдорозі, з дверей справа, які ведуть в опочивальню Сталіна, виходить і прямує до Петровського виснажений, наче з пекла (замучений тортурами), Косіор. Він падає перед Петровським на коліна й крізь сльози звертається до нього: «Прости мене, прости мене! Ти мені вірив, а я не той, кому ти вірив! Прости!»
У Косіора був такий вигляд (так Петровський розповідав чоловіку, котрий мені переказав цей випадок. Нині він уже покійний), ніби по ньому танк пройшов, а його витягли, аби він вимовив ці завчені слова. Як по команді Косіора забрали, а Петровський аж нестямився, остовпівши. Сталін, зрозуміло, був присутній при цьому «театрі абсурду», але мовчав. Косіора вивели, тоді Сталін запросив Петровського сісти й каже: «То що будемо робить? Що будемо робити?»
Оце така «кухня» тиранії «батька народів». Це ж треба було придумати такий театральний хід, такий сценарій! Мовляв, раз ти, товаришу Петровський, прогледів біля себе такого «ворога», то відповідай. Далі Сталін заспокоїв Григорія Івановича, що, мовляв, «ти в історії, Петровський, залишишся — місто Дніпропетровськ носитиме твоє ім'я. Але з України треба йти».
І Петровський зостався в Москві. Дали йому посаду заступника директора Музею революції з адміністративно-господарчих справ. Інакше кажучи, призначили завгоспом.
Коли Петровський помер (а його ховали на Красній площі), то в українських газетах надрукували некролог, який підписали, зокрема, ті, хто працював з ним у ВУЦВК (Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті). Першим стоїть прізвище Бабка, другим — Яковенка (я потім спеціально ходив у фонд преси академічної бібліотеки й переконався, що це дійсно так). З Йосипом Яковенком ми лежали в одній палаті у Феофанії (лікарні, що обслуговувала VIP-осіб), і він мені оцю історію розповів.
Цікаво, що в усіх енциклопедіях зазначено, що Петровський працював у Музеї революції від січня 1939 року, а лише в 1938-му був головою ВУЦВК (насправді — 20 років).
Що ж уся ця історія з Косіором мала означати для Петровського? А ось що. У січні першим секретарем ЦК КП України Сталін прислав Хрущова. Вибори були, нагадаю, 26.06.38-го. За цей період, фактично за півроку, Хрущов переконав Сталіна, що він з Петровським працювати не може. Бо Петровський мав такий авторитет на Україні, що хоч куди Хрущов поїде, хоч що скаже, а йому заперечують: «А ось Григорій Іванович нам не так казав... А Григорій Іванович нам так-от радив...».
А що міг протиставити Хрущов Григорію Івановичу? Петровський — член першого уряду, очолюваного Леніним. Петровський — 20 років всеукраїнський староста! Хіба Хрущов може сказати, що Петровський не правий? Люди знають його, довіряють йому.
От Сталін, який скрізь розставляв своїх людей, вірних тільки йому соратників, послав на Україну першим секретарем Хрущова, другим — Бурмістенка. Вони з Москви приїхали командувати, а командувати не можуть, тому що авторитет Петровського затіняє їх.
Хрущов приїхав в Україну на місце вільне, Косіора в той час взяли заступником голови союзного уряду — керівником комітету народного контролю. (Перед тим Косіор був першим секретарем ЦК КПУ, але такого авторитету, як Петровський, не мав). Він офіційно очолював політбюро, керував, але в народі незаперечний авторитет мав Петровський.
Переконавшись, що народ найбільше вірить і слухає Петровського, Хрущов вирішив діяти хитро: він Сталіна переконав, що з Петровським в Україні не спрацюється. А вже Сталін був неабияким стратегом. Він конче мав поставити Петровського в тупик, і йому потрібен був якийсь неспростовний факт проти Григорія Івановича. Отож і був розіграний такий сценарій, причому на очах у Сталіна. Петровський, як переповідав мені Яковенко (а він чув з його-таки уст), розумів, що це політичний театр. Це така кухня, придумана Сталіним.
До речі, у 1935 році я мав нагоду побувати на І Всеукраїнській нараді знатних дівчат-комсомолок. З нашої області була «п'ятисотенниця» Ганна Швидка, а я, журналіст, її супроводжував (на її прохання, бо, як вона говорила, «куди ж я поїду, я ж ніколи й поїзда не бачила»)». Ганна Швидка зібрала найбільше буряків: 573 центнери з гектара. Скажімо, знаменита Марія Демченко, яка й почала в країні рух «п'ятисотенниць», зібрала по 523 ц/га. Саме Ганну Швидку, єдину з нашої області, Г. Петровський запросив на прийом. Тоді ж я і бачив Григорія Івановича й був у його кабінеті. Добре пам'ятаю ту зустріч.
Так от коли Сталін почав «косити» державних діячів, його помічники з них «вибивали» всілякі абсурдні зізнання. Заарештували Косіора, коли він працював уже в Москві. Тоді ж репресували наркома України, а потім першого заступника голови союзного уряду Чубаря, і Косарева — секретаря ЦК ВЛКСМ.
Косіор, який тоді вже був ув'язнений, свого часу 10 років працював першим секретарем ЦК КП України пліч-о-пліч з всеукраїнським старостою Петровським. Формально Косіор мав вищу посаду (перший секретар, вів політбюро...). Та в Петровського був незаперечний авторитет серед мас — він ще в Думі очолював більшовицьку фракцію, на каторзі відсидів багато років. Брав активну участь у революції. Ленін узяв його в уряд, Ленін і послав його очолити ВУЦВК. Так що Сталін ніяк не міг похитнути авторитету Петровського. От і придумав, як можна вплинути на нього — віддавши в жертву Косіора. Мовляв, той «виявився ворогом народу, не тим, за кого себе видавав», а Петровський це «прогледів», що було розцінене як політична недалекоглядність. Ось так і був втілений в життя ще один сценарій «батька народів», який будь-якою ціною прибирав зі свого диктаторського шляху авторитетних людей.

Розповідь Степана БУХТЯКА
записала Лариса ГУЦАЛО
також у паперовій версії читайте:

• ДО ФОНДУ ІНСТИТУТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ'ЯТІ
• НАТХНЕННИЙ КОБЗАРЕМ
• ЦЕРКВА ВСЕ ПЕРЕЖИЛА

назад »»»