ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
«ОТ ЯКБИ ДО ВЕСНИ ДОТЯГНУТИ... ДА НА УКРАЇНУ...»
145 РОКІВ ТОМУ (1861) ВІДБУЛОСЯ ПЕРЕПОХОВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТА, ХУДОЖНИКА, МИСЛИТЕЛЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Серце Пророка українського народу перестало битися 10 березня 1861 року, сталося це в його художній майстерні в далекому Петербурзі. У міській церкві на Смоленському цвинтарі відспівували тіло Тараса Шевченка, там і поховали Великого Українця. Не злічити всіх шанувальників Кобзаря, які прийшли попрощатися з ним...

Українська громада Петербурга усвідомлювала, що має бути виконаний «Заповіт» і прах сина України мусить повернутися на рідну землю. Виконати цю благородну місію — супроводжувати домовину на батьківщину — доручили майбутньому видатному історикові України Олександрові Лазаревському, а також вірному приятелеві поета, художникові Григорію Честахівському. Через 58 днів після поховання Великого Кобзаря у Петербурзі друзі поета знову зібралися на Смоленському кладовищі, викопали дубову труну з тілом поета, переклали її в іншу, оббиту залізом і в двох місцях стягнену залізними поясами. Домовину встановили на спеціальні дроги і покрили «малиновою китайкою, заслугою козацькою».
...Падав мокрий сніг. Жалобна колісниця поволі рушила через увесь Петербург аж до Московського вокзалу. Тут востаннє друзі обережно підняли домовину і поставили у вагон потяга.
Наступного дня поїзд вирушив у останню далеку дорогу, першою зупинкою на якій була Москва. З Москви до Києва залізниці не було, тому труну довелося везти поштовим трактом — трійкою коней. Коли домовина з тілом поета перетнула межі рідного українського краю, Григорій Честахівський став на коліна, тричі поклонився і поцілував землю. Незабаром жалобна колісниця наблизилася до Кролевця, де ще так недавно зупинявся поет, повертаючись з останньої своєї поїздки в Україну. Урочисто зустріли домовину з прахом Шевченка і в Ніжині — завезли до Преображенської церкви, а студенти Ніжинського ліцею вкрили її квітами й вінками.
Після десятиденної мандрівки домовина прибула до Броварів під Києвом, а вже під вечір процесія наблизилася до Микільської Слобідки. Зустрічати поетову труну вийшло багато киян, студентів і гімназистів. Люди мали за честь та обов'язок віддати шану Великому Кобзареві. Траурна колісниця, вся у квітах і малинових стрічках, поволі рухалася до Ланцюгового мосту. Тут студенти випрягли коней і понесли прах поета самі. Місцева влада дозволила поставити домовину для прощання лише у церкві Різдва Христового на Подолі, причому з умовою, щоб не виголошувалися жодні промови. Громадськості до останнього не повідомляли місця нового поховання Кобзаря.
Кияни вважали, що «Дніпро і кручі» є і в Києві, тому пропонували спорудити могилу Тараса Шевченка на Аскольдовій горі або біля Видубицького монастиря. Йшлося і про Щекавицю (цікаво, що на день прибуття жалобної процесії була уже там і могила викопана, і хрест дерев'яний готовий). Та друг Шевченка, молодий художник Григорій Честахівський, котрий супроводжував труну із Петербурга, нагадав присутнім сокровенне бажання поета: «Поховайте у Каневі», почуте з його власних вуст і виражене у безсмертному «Заповіті». Саме він переконав усіх не порушувати волі поета і поховати його в місцях, що назавжди полонили серце й душу Тараса, до яких він линув думками у свій передсмертний час.
19 травня 1861 року пароплав «Кременчук» доставив процесію в Канів. Великий розлив Дніпра не дозволив пристати до берега. Плоский човен не витримував ваги свинцевої труни, а великий — сідав на мілину. Тоді люди на звичайний віз поклали домовину. По пояс у воді самотужки потягли того воза до берега, де завмер у невтішному сумі величезний натовп. З Канева до місця поховання — верст десять. Долаючи круті схили, люди несли Батька в останню путь, встеляючи останній земний шлях зеленими вітами.
Різні були думки й щодо того, на якій горі поховати Кобзаря. Найвища виявилася на землі місцевого поміщика. Проте рідні й друзі одразу відкинули цей варіант: співець свободи не лежатиме в землі кріпосника. Під дошкульним дощем студенти викопали яму на Чернечій горі, де поет мріяв побудувати собі оселю... У цій важливій для нього справі ще за життя Шевченко покладався на свого троюрідного брата Варфоломія, який згадував, що «знайшлося таке місце, щоб Дніпро був під самим порогом, з невеличким ліском ся земелька, десятин, може, зо дві, належала ця власність пану Парчевському». За життя пан відмовився продавати шмат землі Шевченкові. Політично неблагонадійного поета, котрий перебував під наглядом третього відділка поліції, не хотіли мати за сусіда і місцеві шляхтичі.
Пізніше Варфоломій знайшов іншу ділянку землі на Чернечій горі, яку описав у листі до поета: «Між Каневом і Пекарями на високій горі міських земель Канева є лісочок, посеред якого поляна. Далеко від міста. На тій горі дуже багато дичок, яблунь та груш, і завести садочок можна. А Дніпро буде тобі під ногами!»
Та не судилося... Наприкінці 1960 року різко погіршився стан здоров'я Тараса Григоровича. Він жив останньою надією — поїхати навесні на батьківщину. Про хату і майбутнє життя над Дніпром поет говорив усім, хто його відвідував незадовго до смерті. Він показував план хати й тішився думкою, що вікно майстерні виходитиме на Дніпро. «От якби до весни дотягнути... да на Україну... Там, може б, і полегшало...»
Тарас Шевченко залишив нам свідчення про свою непобудовану хату-мрію — намальовані два проекти фасаду, п'ять схематичних планів хати і план комори. Найбільшою за розміром з кімнат мала бути майстерня художника з великим вікном, яке б дивилося на Дніпро. Землю цю було таки викуплено, але значно пізніше.
Пророчий дар Тараса Шевченка виявився і в тому, що він замалював місце свого вічного спочинку ще влітку 1859 року, коли плив на лівий берег Дніпра до Максимовича. На його малюнку «Коло Канева» видно Чернечу гору. У цю землю 22 травня 1861 року і лягло тіло зболілого Кобзаря. А до того дві доби домовина стояла в Успенському соборі. «Ще зранку до собору з Канева і з околиць зібралося стільки народу, скільки, може, Канів і не бачив на своєму віку». Здавалося, вся Україна прийшла провести в останню путь свого славного сина. 22 травня по полудню Кобзар зупинився у своєму вічному домі «на Вкраїні милій».
Цілу ніч біля могили палали вогні, ніби там ночували козацькі загони. Відтоді Чернечу гору народ назвав Тарасовою, і не було на те жодних постанов. Це місце стало для українців святинею.
Пам'яті великого сина українського народу щороку присвячуються поминальні богослужіння біля його могили. В Успенському соборі Канева, де стояла колись домовина з тілом поета, відправляють панахиду. Керівники держави, представники громадськості йдуть і їдуть сюди звідусіль, щоб низенько вклонитися тому, хто розбудив свідомість, волю, свободу, подарував віру в талант і провістив невмирущість та розквіт рідного народу у власній державі.

Підготувала Ганна ІВАНОВА
також у паперовій версії читайте:

• ПОЛІТВ’ЯЗЕНЬ, ПРАВДОБОРЕЦЬ, ГЕНІЙ

назад »»»