ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЦЕ ЦІКАВО...
ЯК ГОЛОСУЮТЬ АМЕРИКАНЦІ
Більш ніж двохсотлітня історія американських виборів зумовила появу деяких політичних традицій, які дають змогу фахівцям з виборчих технологій заздалегідь спрогнозувати, хто стане переможцем перегонів.
Одним з найпоширеніших постулатів є такий: люди воліють голосувати за кандидата, якого вони вважають найближчим до ідеального персонажа, на якого вони хотіли б бути схожими. Тому політики в США намагаються якнайчастіше згадувати у своїх спічах саме ті проблеми, що найбільше турбують їхніх потенційних виборців.

При цьому вони досить рідко звертаються до ідеалів минулого: середньостатистичний американець упевнений, що він та його родина живуть набагато краще, ніж його батьки, тому сподівання громадян більше націлені в майбутнє.
«Піар» робить виборець
Американські виборці оцінюють тих або інших кандидатів насамперед як потенційних захисників їхніх інтересів. При цьому кандидати намагаються давати більш-менш чесні обіцянки, оскільки інакше вони автоматично підпадуть під категорію «брехунів», а це негативно позначиться на їхньому подальшому політичному зростанні. Саме тому найважливішим фактором, котрий впливає на вибір американців, є «моральний вигляд» того чи іншого політика. Цією обставиною пояснюється те, що вибори в США зазвичай супроводжуються копирсанням у «брудній білизні» конкурентів (з чим на недавніх виборах зіткнулися й ми).
У передвиборних перегонах у США значно рідше, ніж, наприклад, в країнах Західної Європи або колишнього СРСР, використовується тема бідних і багатих. Річ у тім, що для американців мільйонери не є дратівним чинником. Незважаючи на те, що рівень життя супербагатіїв помітно відрізняється від рівня середньостатистичного жителя США, цей розрив не здається кричущим. Крім того, багатство американці сприймають як персональну заслугу конкретної людини і часто вважають свідченням енергії, таланту або працьовитості. Багатство викликає невдоволення лише тоді, коли репутація власника статків «підмочена» скандалами або є обґрунтовані сумніви в тому, чи чесно були зароблені гроші.
Цікаво, що американські політики у своїх промовах майже не приділяють уваги різноманітним расовим, релігійним або етнічним протиріччям. Причина проста: за останні три-чотири десятиліття проблеми, які колись стрясали США, відійшли на другий план. Якщо ж вони й виникають, то сприймаються пересічним американцем лише як тимчасове явище.
Донедавна американські політики в процесі виборів не зосереджувалися й на зовнішньополітичних питаннях, оскільки до терактів 11 вересня 2001 року Америка відчувала себе «острівцем», ніби відокремленим від іншого світу.
Нині ж американські політики, передусім кандидати від двох найбільших партій США — Демократичної та Республіканської — все частіше звертають увагу на аспекти, які раніше вважалися другорядними або малозначущими. Так, республіканці говорять про безпеку країни, збройні сили, боротьбу з тероризмом, піднесення рівня моральності в суспільстві тощо. Демократи ж частіше висвітлюють соціальні питання, обстоюючи боротьбу з бідністю, допомогу хворим та літнім людям, реформу систем освіти та охорони здоров'я. Цікаво, що донедавна деякі з цих тем були «козирною картою» республіканців.
Більшість жителів США дотепер беззастережно переконана в перевазі американської моделі демократії та економіки.
Нинішній середньостатистичний виборець-демократ не дуже релігійний, за останні роки його матеріальне становище трохи погіршилося. Він негативно оцінює зовнішню політику США. Таких продемократичних поглядів дотримуються здебільшого молодь та афроамериканці. Водночас середньостатистичний республіканець більш релігійний, заможніший та консервативніший.

Хто вирішує долю президента
Цікаво, що президента США обирають не безпосередньо громадяни країни, а Колегія виборників (Electoral College), що складається з сенаторів та конгресменів від кожного штату, який має чітко визначену кількість голосів виборців.
Представники електорату мають голосувати за кандидата, який набрав у їхньому штаті найбільше голосів (навіть якщо йдеться про перевагу лише в один голос). Саме тому кандидати в президенти намагаються об'їхати максимум штатів, віддаючи при цьому перевагу, звичайно, великим штатам, де живе найбільше представників Колегії виборників.
До речі, кількість виборників щороку змінюється — вона залежить від чисельності на момент виборів населення штату, який вони представляють (саме тому в США перепис проводиться раз на чотири роки). Так, скажімо, на виборах 2000 року виборників було 538 — 100 сенаторів та 438 представників штатів, у тому числі три виборники з Вашингтона, який вважається федеральним округом, тому не має своїх представників у найвищих органах законодавчої влади країни.
Кандидат, який набрав понад 50% голосів у Колегії виборників, автоматично стає президентом США. Якщо жоден з кандидатів не набрав 50% голосів плюс один, питання, хто буде наступним президентом, вирішується в нижній палаті парламенту — палаті представників Конгресу США (House of Representative), у якій голосують знову ж таки представники штатів. У процесі цього переголосування кожен штат отримує право лише одного голосу. Оскільки нині в країні 50 штатів, кандидат на пост глави держави має набрати щонайменше 26 голосів.
Якщо ж і палата представників не визначає переможця, останнє слово має сказати сенат США (US Senate). Цікаво, що під час цього остаточного переголосування сенатори мають право керуватися вже не волею виборців, а лише власними уподобаннями. Переможцем стає претендент, який набирає просту більшість голосів.
Кожна з партій, яка бере участь у президентських перегонах, висуває кандидатів як у президенти, так й у віце-президенти. Схема виборів у США досить складна, але при цьому достатньо прозора, адже її автори мали на меті створення системи, яка б унеможливлювала прихід до влади в країні диктатора або тирана. Саме для цього була створена своєрідна «буферна зона» між президентом та громадянами країни і Колегія виборників, представники якої, незважаючи на те, що виступають як єдина сила, водночас мають можливість зустрічатися лише раз на рік. Завдяки цій обставині й зменшено до мінімуму шанси всіма ними легко маніпулювати. Окрім того, передбачалося, що в такий спосіб більше прав отримають невеликі та малонаселені штати.

Новітні технології: переваги і недоліки
Останнім часом комп'ютерні технології дійшли і до сфери виборів. Вони навіть поступово почали заміняти традиційні паперові виборчі бюлетені. А розпочалось усе на виборах 2000 року, коли вперше в історії США жителі штату Мічиган дістали можливість проголосувати, не виходячи з дому. Для цього вони мали просто зареєструватися на спеціальному сайті й натиснути на потрібні кнопки, розміщені на відповідній веб-сторінці, що спростило процес голосування, за рахунок чого відсоток виборців зріс.
Водночас опоненти електронних систем голосування почали стверджувати, що подібні структури занадто уразливі, зокрема, вони легко можуть стати причиною підтасувань, а також не захищені від атак хакерів або різноманітних комп'ютерних збоїв.
Наприклад, під час виборів до місцевих органів влади в штаті Індіана у 2003 році електронна виборча система нарахувала понад 144 тисячі голосів виборців, у той час як перед виборами їх зареєструвалося менш ніж 19 тисяч. У штаті Північна Кароліна, навпаки, система не врахувала 5,5 тисяч голосів. Є й багато інших зафіксованих прикладів того, як машини збільшували або зменшували кількість голосів виборців.
Супротивники електронної системи також побоюються сваволі компаній — виробників подібної техніки. Річ у тім, що працюють на ринку виробництва електронних виборчих машин в США три фірми — «ES&S», «Diebold» та «Sequoia». Це приватні компанії, що дає їм можливість не передавати секретних комп'ютерних кодів навіть органам державного контролю (відповідно до законів про захист інтелектуальної власності).
При цьому компанія «Diebold» має найбільш неоднозначну репутацію через своє постійне активне втручання у велику політику. Відомо, що її власники свого часу «пожертвували» в скарбницю владної Республіканської партії більш ніж $500 тисяч. Глава ж цієї фірми неодноразово привселюдно виголошував заяви на підтримку президента США Джорджа Буша, а головний програміст компанії за занадто вільне використання фінансів компанії, у якій він працював до переходу в «Diebold», а також підробку електронних документів, відсидів свого часу у в'язниці.
Ось і виникають підозри, що «Diebold» розробляє програмне забезпечення, яке дає змогу перемагати на виборах саме кандидатам-республіканцям. Оскільки комп'ютерний код не можна перевірити, а паперові бюлетені під час електронного голосування не заповнюються, такі твердження не можна ані спростувати, ані підтвердити. Утім, щось у цьому таки є. На підтвердження можна навести такий факт. На виборах у штаті Небраска переміг сенатор-республіканець Чак Хейгел, хоча за прогнозами він неминуче повинен був програти. При цьому здобув Хейгел «чисту» перемогу: за нього проголосувала більшість виборців усіх категорій — молоді й старшого віку, багаті й бідні, чоловіки й жінки. Він переміг навіть у районах, населених афроамериканцями, які зазвичай не голосують за республіканських кандидатів.
Хейгел став першим за чверть століття сенатором-республіканцем від Небраски. Пізніше з'ясувалося, що незадовго до виборів він керував компанією, яка встановила тут електронні виборчі машини й створила для них комп'ютерний код.
А у 2002 році на виборах, що відбулися в штаті Техас, три кандидати (усі республіканці) випередили своїх конкурентів рівно на 18181 голос кожен. При цьому двоє інших політиків-республіканців на таку ж кількість голосів випередили конкурентів у двох інших штатах. Як ви, напевно, вже здогадалися, використовувалося під час цих виборів устаткування «Diebold».
Щось подібне відбулося й на виборах до Конгресу США в штаті Алабама. Незважаючи на те, що за попередніми підрахунками лідером був кандидат від Демократичної партії, переможцем визнали кандидата-республіканця.
Чому? За незрозумілих обставин 6600 голосів, що були подані за демократа, за ніч зникли з пам'яті комп'ютера...

Сергій ТИШКОВЕЦЬ
також у паперовій версії читайте:

• ЗВІДКИ УЗЯВСЯ ТИЖДЕНЬ?
• ЗЕМЛЯНАМ ЗАГРОЖУЄ АСТЕРОЇД

назад »»»