ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ВОЛОДИМИР ТИХЕНКО: «НАШ МУЗЕЙ ПІДТВЕРДЖУЄ: УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД ДУЖЕ ТАЛАНОВИТИЙ»
18 травня — особливий день у житті кожного музею в будь-якому кутку планети. І великі, і зовсім маленькі духовні скарбниці святкують цю подію надзвичайно урочисто — влаштовують дні відкритих дверей, незвичайні екскурсії, виставки, концерти.
Сьогодні ми побуваємо в Музеї культурної спадщини в Києві і поспілкуємося з його завідувачем Володимиром Тихенком.
Таланти, що народжувались на рідному ґрунті, зріли й шліфувалися в чужих землях, вбираючи найкращі досягнення інших народів та не забуваючи батьківських коренів, повертаються своїми творами в рідний Київ, це відомі майстри образотворчого мистецтва, письменники та літературознавці, хореографи, хормейстери, співаки, композитори, виконавці...
Отже, головна мета роботи цього музею — показ на Батьківщині культурної спадщини синів та дочок України, аби їх творчий доробок знайшов свого шанувальника, аби «білих плям» в історії української культури ставало все менше.

— Володимире Олександровичу, музейна справа, на перший погляд, тиха, не героїчна, є копіткою й фанатичною. Музейники — це унікальний народ, який за мізерну зарплату леліє безцінні шедеври і азартно, самовіддано вишукує цікавинки минувшини. Яким чином Вас «затягло» в ці тенета, як Ви стали завідувачем Музею культурної спадщини?
— Мене вабила історія, тож я закінчив Київський державний університет імені Шевченка і почав викладати цей предмет у школі. Та ось відкрився новий музей — історії міста Києва. З легкої руки однієї знайомої я в червні 1982 року влаштувався туди працювати. Робота була дуже цікава, колектив підібрався молодий, усі намагались придумати і втілити свіжі ідеї, щоб музей піднести, по-пуляризувати, зміцнити. Відділи навіть змагались між собою.
— На засадах здорової конкуренції...
— Саме так. Я одразу потрапив у відділ наукової пропаганди, він складався з великої групи екскурсоводів і фахівців, які займалися так званими позамузейними заходами: організовували зустрічі, різноманітні свята, роботу з дітьми. Певно, одними з перших ми почали працювати з дошкільнятами (це був цикл заходів «Здрастуй, музей»). Адже ми часто стикались з тим, що підлітки, які приходили до нас, часом не знали взагалі, що таке музей і як в ньому поводитись. Отже, все було у формі гри: указка екскурсовода перетворювалась у чарівну паличку, експонати ніби оживали. У підсумку влаштовувалась виставка дитячих малюнків: «Що ми побачили в музеї». Тут на нас чекали нові відкриття, тому що те, на що ми не звертали увагу як фахівці, привертало увагу дітей, їх щось вражало з несподіваного для нас боку.
Тим часом музей історії Києва розвивався, виникали нові філії (Музей історії Києва — це також Музей Михайла Булгакова, Музей Олександра Пушкіна, музеєфікація Звіринецьких печер, готуються до відкриття музеї Грушевського й Шолом-Алейхема). Будинок на Московській, 40-б на Печерську нам передали в 1989 році. Спочатку планувалось створити там філію, де розповідалось би про відомих колекціонерів міста і їхні зібрання, але саме на початку дев'яностих років країну охопив політичний, економічний і соціальний безлад, колекціонери, які спочатку погодились показувати свої колекції в музеї, відмовились від цього, бо були дуже налякані криміногенною ситуацією, не захотіли «світитися» зі своїми колекціями. І тоді наш директор Тамара Євгенівна Хоменко запропонувала зайнятися українською діаспорою, хоча жодного експонату з історії української діаспори в нас не було, жодної адреси теж.
— Тобто все починали з чистого аркуша?
— Абсолютно. Правда, тема діаспори на початку дев'яностих якраз почала набирати сили, з'явилися перші публікації, організовувалися перші виставки митців, у столиці почала функціонувати бібліотека діаспори — ми там багато працювали з книжками, газетами, журналами. У бібліотеці експонувалася виставка робіт Людмили Морозової зі США. Перший наш лист пішов саме до неї.
— Що Вас зацікавило?
— По-перше, це чудова художниця, свого часу вона закінчила Київський художній інститут, була найкращою ученицею Федора Григоровича Кричевського, він її малював. Забігаючи наперед, скажу, що вона все життя мріяла знайти й викупити свій портрет роботи Федора Кричевського, але так і не здійснила заповітного
бажання — картина десь у Росії зберігається.
Тим часом ми зрозуміли, що тема «Історія української діаспори» занадто широка, щоб її можна було підняти двом-трьом особам, тому звузили коло наших зацікавленостей київським зрізом, тобто почали ретельно вивчати життя і творчість колишніх киян, насамперед представників третьої хвилі еміграції — співвітчизників, що залишили країну під час війни й в повоєнний період. У третій хвилі емігрантів виявилось найбільше діячів культури, науки, мистецтва. Хоча, навіть маючи вищу освіту, кожен з них мусив опанувати ще якусь професію, аби заробляти на хліб. Люди працювали на заводах і фабриках, у бібліотеках, в інших сферах, зате весь вільний час і вільні кошти вкладати в своє хобі — в творчість.
Та ось прийшла відповідь від Людмили Морозової.
— Звідки конкретно?
— Вона жила (Царство їй Небесне) за сто кілометрів від Нью-Йорка у містечку Гантер — у мальовничих горах серед лісу. У її помешканні був зал, де вона виставляла свої роботи, сама продавала квитки, а гроші збирала — щоб передати в Україну на відбудову Михайлівського Золотоверхого собору. Чому саме Михайлівського? Річ у тім, що коли в тридцятих роках собор нищили-підривали, там спочатку працювала група фахівців на чолі із Іполитом Могилевським, рятуючи фрески й мозаїки. У нашій експозиції є цікава світлина, де пані Людмила зображена на даху того понівеченого собору. Вона все життя мріяла, щоб відродився не тільки він, а й усі київські святині, які вона малювала, дуже добре знала і з архітектурного, і мистецького боку. Вона казала, що коли все це буде відновлено, то відновиться й слава стародавнього міста, його неосяжна духовність, щира людяність. Пані Людмила чимало коштів передала на відбудову Михайлівського Золотоверхого собору, її ім'я золотими літерами вибито на дошці фундаторів відбудови.
Людмилу Морозову ми вважаємо хрещеною матір'ю нашого музею. Потім з'явився й батько — Олекса Булавицький. Він народився в Умані, теж закінчив Київський художній інститут (нині — Національна академія мистецтва та архітектури), теж під час війни опинився за межами України. Майже все життя жив у Міннеаполісі (штат Міннесота), мав свою приватну школу, де навчав дітей і дорослих малювання. Булавицький подарував колекцію із сорока написаних олією картин, потім був ще один дар — графічні твори. Ця акція стала визначною подією для української спільноти Міннеаполіса, усі роботи спочатку виставили в церкві Святого Андрія, де українська громада попрощалася з творами, які передаються на Батьківщину. Згодом «інспекцію», так би мовити, влаштувала його дружина — вона приїхала до Києва, ми тут з нею трохи поблукали по підмурках (адже був практично тільки фундамент), бо вже тоді міркували, що де буде розміщене.
Цьогоріч 6-го жовтня ми святкуватимемо дев'яносто років від дня народження Олекси Булавицького (його, на жаль, теж уже немає).
Ось цих двоє людей, я вважаю, відіграли величезну роль у формуванні нашого музею. А сам процес його створення розтягнувся майже на десять літ: розпочали в 1989 році, а відкрили в 1999-му. З іншого боку, ми мали час, аби збирати колекцію, хоча це припало на досить складні роки в історії нашої країни.
— Чому для музею вибрали споруду — на Московській 40-б?
— На цьому місті був старовинний будинок, споруджений ще у вісімдесятих роках XVII сторіччя. Він був дерев'яний, одноповерховий, перший власник — дипломат Петро Веселицький, відома в ті часи людина. Вийшовши на пенсію, він оселився не в галасливій Москві і не в столичному Санкт-Петербурзі, а саме в Києві, що тоді вважався курортним містом. Наступний власник — Василь Пирожков, купець першої гільдії. У нього було дванадцятеро дітей, і саме для них він добудував другий поверх з мезоніном. Третій власник — вдова капітана медичної служби Мотрона Єгорова, вона згодом докупила земельні ділянки навколо будинку. Мотрона Єгорова була досить багата, не мала рідних, певно, тому й захопилася доброчинністю, створила жіночу громаду для вдів і сиріт. Будинок разом із значним капіталом у двадцять тисяч сріблом передала цій жіночій громаді. Її очолювали декілька черниць, мешкали і працювали тут тридцять три жінки. Згодом, у 1901 році, після численних клопотань ця жіноча громада трансформувалась у Введенський жіночий монастир. Потім на кошти доброчинців побудували церкву на честь Введення Пресвятої Богородиці, дзвіницю, невеличкий шпиталь, двокласну жіночу школу.
Коли ми отримали будинок під музей, він був у жалюгідному стані, майже десять років стояв порожній, усе, що можна було вкрасти — вкрали. І постало питання: як відбудувати? Ми сподівалися, що споруду вдасться відродити саме в дереві, тому всі колоди, зруби, дошки маркували. Але виявилося, що будинок дуже ушкоджений часом, використовувати складові неможливо, — якщо старе дерево класти на нове, воно просідає, гниє. До того ж справжніх майстрів-деревообробників у Києві не знайшлося, треба було шукати десь на Західній
Україні. І тому вирішили: щоб не загубити цю справу і щоб тут не з'явився якийсь хмарочос, а зберігся клаптик старої центральної вулиці Києва — Московської, спорудити будинок з цегли. До речі, коли ми розбирали стару будівлю, то чимало цікавого знайшли: майже чотириста різноманітних експонатів, наприклад, шпалери, кахлі, цвяхи, замки, різноманітні рахунки, книжки, газети, побутові предмети. Найцікавіші речі після реставрації знову опинилися в цьому особняку, може, завдяки тому, він і прийняв нас дуже тепло, усі кажуть, що в будинку панує дуже добра й лагідна атмосфера.
Наш музей — пам'ять про
тихий старий Київ, з просторим двориком, де зустрічалися всі, хто тут мешкав. Для людей, які залишили Київ і не мають київських адрес, з'явилось конкретне приміщення, де створено ніби родинну оселю.
— У чому Ви вбачаєте перспективу розвитку музею?
— Це дуже важливе запитання, тому що будь-який музей живе, коли поповнює свої фонди, влаштовує виставки. Кінець минулого року ознаменувався величезною виставкою «Дарунок Батьківщині», яку організували Український Конгресовий Комітет Америки і Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей. Була представлена колекція творів митців старшого і молодшого поколінь, усі твори подаровано Україні. Є плани, що ця виставка вирушить у подорож й іншими містами.
Тепер ми готуємося до вісімдесятиріччя Катерини Кричевської-Росандич, це онука корифея Василя Григоровича Кричевського. Другого вересня відсвяткуємо її ювілей виставкою, на якій представимо Катерину Кричевську-Росандич як художницю й людину, котра зробила дивовижно багато для українських музеїв. Вона, окрім своїх картин, передавала на Батьківщину твори свого батька Василя Васильовича Кричевського, свого дядька — французького аквареліста Миколи Васильовича Кричевського, своєї мами —
художниці Олени Кричевської, причому не тільки в центральні музеї, а й в обласні. Хоча, будьмо відверті, могла б усе це за добрі гроші розпродати. Більше того, вона також дарує твори цікавих художників, що не є її родичами, наприклад, декілька картин Ольги Гурської, котра перебралась в Аргентину й там рано померла.
Я вірю, що не вичерпається духовна скарбниця, яка є в серцях справжніх митців-патріотів.
— З якими словами-аргументами Ви звернулися б до молодої людини, аби довести, що їй вкрай необхідно відвідати Музей культурної спадщини?
— Наш музей підтверджує — український народ дуже талановитий. Його талант проявляється як у рідному оточенні, у нормальних ситуаціях, так й у випробуваннях на чужині.
Чому треба прийти в цей музей? Щоб дізнатися про видатних українців, які за межами Батьківщини впродовж багатьох років розвивали українську літературу, живопис, скульптуру, хореографію, музику, науку, всі духовні напрями. Вони не сиділи склавши руки, а дуже напружено працювали. Їхнє життя — це ще один приклад того, як треба вірити в краще. У буремні роки після війни, уникнувши долі в'язнів сибірських таборів, вони весь час мріяли, що українська держава буде незалежною і вільною, що про їхню працю дізнаються співвітчизники. Без цього величезного пласту української культури, яка розвивалась за межами України, але мала український дух, світогляд, українські підмурівки освіти, професіоналізм, не можна уявити картину української духовності цілісною. Це органічна складова нашого поступу й розвитку, і не знати про це — гріх.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»