ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
ОСТАННІЙ З МОГІКАН КИЇВСЬКОГО РЕКЕТУ
Рік тому наша газета писала про затримання кримінального авторитета на прізвисько Бабай, котрий контролював залізничний вокзал у Києві. На відміну від багатьох інших, ця справа не перетворилася на пшик, не була тихо «зам'ята» і навіть має судову перспективу, незважаючи на те, що головний підсудний — Юрій Багієв звільнений Солом'янським районним судом на підписку про невиїзд, а звинувачення йому та ще чотирьом його спільникам висунуто далеко не за всіма епізодами їхньої злочинної діяльності, про які правоохоронні органи мали оперативну інформацію.

Муштра квартироздавальниць
Ознайомлюючись з обставинами цієї справи, мимоволі дивуєшся, що таке могло відбуватися в центрі Києва у ХХІ столітті, хоча якщо серйозно сприймати запевнення всіх попередніх керівників МВС, рекет «вимер» приблизно в середині 1990-х років. Ми спробуємо висвітлити основні сторони діяльності бригади Бабая, проте почнемо з тієї, котра лягла в основу обвинувального висновку.
За іронією долі найактивніше співпрацювали зі слідчими ті потерпілі, експлуатація яких приносила Бабаю найменшу частку доходів: жінки, котрі на привокзальній площі пропонували квартиру на ніч (мусили платити по 40 доларів на місяць), бабусі, котрі продавали на платформах горілку, ковбасу та цукерки (20 гривень щодня) та реалізатори телефонних карток під колонами станції метро «Вокзальна» (п'ять гривень щодня).
Цікаво, що представники цього дрібного бізнесу свого часу самі покликали Бабая, немов давні русичі варягів, аби ними «княжили й володіли». Справа в тому, що років зо п'ять тому цих тіточок міг скривдити кожний покидьок. Їх тероризував будь-який нахаба, котрому заманулося в нетверезому стані назвати себе «королем вокзалу», якому мусять платити всі «бариги». Для захисту від таких осіб жінки стали шукати через своїх рідних та близьких сильну особу, самого імені якого боялася б уся навколокримінальна «шушера», а з іншого боку, щоб ця людина зуміла забезпечити дружній нейтралітет вокзальної міліції.
На цю роль ідеально підходив Юрій Багієв. Про нього відомо, що він працював водієм в інституті й одночасно «грачував» на службовій «Волзі». Його найулюбленішими клієнтами були іноземні туристи, котрих він розвозив від вокзалів та аеропортів по столичних готелях. При цьому меткий шофер хвацько займався з ними фарцовкою і так віртуозно їх обдурював, що ті навіть соромилися поскаржитись на нього в міліцію, а популярна газета того часу «Вечірній Київ» у 1984 році навіть присвятила йому замітку в рубриці «Ганьба паразитам!»
«Перебудова» збагатила його казково. Наприкінці 1980-х Багієва вже вважали ватажком «мафії» столичних таксистів, котра, окрім приватного візникування, продавала клієнтам дефіцитну тоді горілку й повій, котрі теж були ще дивиною. Варто визнати, що відомі кримінальні авторитети не вважали Багієва рівнею собі й презирливо називали його «баригою». Та він і сам зовсім не прагнув кривавої слави, воліючи натомість мати дружні стосунки з державними органами, зокрема з адміністрацією залізничного вокзалу. За його протекцією десяток «човникарів» міг закупити цілий вагон потяга «Київ-Софія» і забити баулами всі його полиці.
Бабай узяв під своє крило дрібний бізнес на вокзалі, а серед його активісток сформувалося ядро, представниці якого власноруч збирали данину для свого покровителя, пояснювали новоприбулим товаришкам правила гри й бігли доповідати Бабаєві, якщо хтось з новеньких жіночок не хотів платити і її слід було прогнати. Траплялися хитрухи, котрі ходили по площі, зазиваючи постояльців, та, угледівши «бабаїв», кидались навтьоки. Але такі «номери» не проходили: бували випадки, коли Бабай особисто ганявся по рейках за літніми жінками й ламав їм руки. Дехто міняв дислокацію — переходив від майданчика перед входом до центрального приміщення вокзалу, котрий пильно контролювали вимагачі, на безпечніше місце — до станції метро «Вокзальна». Проте там не було попиту, й бідолашні могли простояти весь день, так і не знайшовши клієнта на помешкання. Більшість корилася й платила.
Але цей бізнес завдавав Бабаю більше клопоту, аніж приносив користі: крику багато, а шерсті мало, як сказав чорт, обстригаючи кішку. Контингент квартироздавальниць не був стабільним. Ядро, що становило його опору, постійно розмивалося — одні жінки, поправивши матеріальне становище, поверталися до нормального життя, зате приходили інші, «небиті», яких треба було «виховувати». Минали роки, а сектор невдоволених не зменшувався, і, коли виникла потреба, дуже швидко знайшлися два десятки людей, готових дати викривальні свідчення проти рекетирів.

Мандрівні «лохотронщики»
Набагато більший дохід бригаді приносив «лохотрон», точніше, данина з людей, котрі ним займалися. Низова ланка цих шахраїв — симпатичні дівчата, котрі під виглядом рекламних акцій роздавали перехожим авторучки, запальнички та інший дріб'язок, а потім пропонували взяти участь у розіграші цінних призів — холодильників, телевізорів, відеомагнітофонів. Ці розіграші зазвичай закінчувалися тим, що легковірні люди, навіть не усвідомлюючи, що їх обдурюють, віддавали пройдисвітам чималі гроші. Нема потреби докладно оповідати психологію цього обману, оскільки про це вже писала наша газета, нагадаємо лишень, що деякі жіночки, котрим шахраї люб'язно надавали таксі, привозили для них з дому десятки тисяч гривень, накопичені всією сім'єю на купівлю квартири.
«Лохотронщики», звичайно, не могли тривалий час працювати на одному місці, тож постійно кочували по людних перехрестях Києва, а їхній «особовий склад» постійно мінявся. Тим не менше, провести оперативні заходи й затримати їх не становило проблеми. Проте, як повідомив у бесіді з нами начальник Управління МВС України на транспорті В'ячеслав Гарбуз, міліція лінійного управління на станції Київ-Пасажирський мала з цього злочинного бізнесу чималу пайку доходу, а тому й поблажливо ставилася до «лохотрону».
Дружні стосунки з окремими представниками правоохоронних органів Багієв налагодив досить давно, судячи з того, що Олександр Литвин, колишній заступник начальника лінійного УВС зі слідства, котрий звільнився з органів багато років тому, нині працює в нього адвокатом. І досі цей «юрист завзятий» відпрацьовує свій хліб. Уже за нової влади міліція затримала декілька груп шахраїв, одначе під суд віддали дівчат, а довести причетність Багієва до цих справ так і не вдалося.

Під крильцем міліції
Та найбільш кричущими злочинами зграї були пограбування західноукраїнських заробітчан, котрі поверталися з-за кордону додому через Київ. Торік Солом'янським районним судом були засуджені до різних термінів позбавлення волі декілька груп молодих людей, котрі займалися цією брудною справою, але довести їхню причетність до злочинної організації Багієва знову ж таки не пощастило.
Найбільш поширеним варіантом був той, коли бандити вривалися, наприклад, у поїзд «Москва— Івано-Франківськ», або в потяг аналогічного маршруту, що мав стоянку на станції Київ-Пасажирський. Проникнувши до вагона, зловмисники заходили в купе з людьми, котрі везли із собою заробіток, і по-одному виводили їх до тамбура, де пояснювали, що кожен «лох», який перевозить через Київ гроші, зобов'язаний їм платити п'яту їх частину. Зазвичай перелякані люди пробували відкупитися незначною сумою, а нападники, у свою чергу, залежно від ступеня переляку жертви, старалися «виторгувати» побільше. Але в тих, кого взяти переляком не вдавалося, зароблені важкою працею гроші відбирали силою і при цьому били.
Банди грабіжників почали орудувати на вокзалі ще наприкінці 1980-х, коли обдирали «човникарів» за «наводкою» провідників поїздів і під прикриттям міліції. З роками «човникарів» замінили заробітчани із Західної України, які є «ласим шматком» для бандитів. Ці люди працелюбні та слухняні, але в критичних умовах безпорадні, як діти, і не здатні постояти за себе. Якби вони були сильніші, бандити змінили б тактику: посилали б до них повій з клофелином, шулерів з крапленими картами чи «наперсточників» з поролоновими кульками. А так досить було прибрати звірячого вигляду і грізно гаркнути, що ти, мовляв, «лох», а тому плати.
І знову-таки, неабияку роль у цьому безладі зіграла міліція, котра фактично потурала бандитам. За словами В'ячеслава Гарбуза, якщо потерпілі скаржилися в лінійне управління, їх під будь-яким приводом старалися відфутболити, усіляко «маринували», а найбільш настирливим робили так званий «возврат». Це означало, що вокзальна міліція знала в обличчя всіх до одного вимагачів і за необхідності могла організувати повернення відібраних грошей. Однак таких настирливих знаходилося небагато.
Окрім змальованої, бандити відпрацювали ще декілька схем грабежів. Вони, наприклад, стежили за жертвою ще від моменту прильоту в аеропорт «Бориспіль» і через завербованих таксистів передавали інформацію про те, коли «клієнт» прибуде на залізничний вокзал. А там уже грабіжники заманювали людей у безлюдні закутки, оглушали ударом ззаду й відбирали гроші. Важко повірити, але Бабай зумів домовитися з міліціонерами-операторами кімнати відеоспостереження, і його підручні могли стежити, як їхні потенційні жертви пересуваються платформами й залами чекання. Цей факт змушений був визнати сам генерал Василь Зарубенко — колишній начальник УМВС на Південно-Західній залізниці.
Після розгрому угруповання Бабая щодо багатьох працівників міліції зроблено оргвисновки: дехто з них був звільнений, розформовано вокзальний загін «Беркута», який занадто тісно приятелював з бандитами, а решта підрозділу патрульно-постової служби ЛУВС був переведений у пряме підпорядкування вищому УМВС на ПЗЗ. Та, на жаль, навіть після цього грабежі заробітчан не припинилися, і найсумніше, що цим досі займаються міліціонери. Вишукуючи в натовпі пасажирів осіб, що приїхали з-за кордону, вони безпричинно вимагають пред'явити документи, доскіпуються до митних декларацій (котрі взагалі поза компетенцією міліції) і під усякими надуманими приводами погрожують посадити в буцегарню. При цьому прозоро натякають, що «штраф» тобто викуп, можна заплатити на місці, і тоді вони відчепляться.
Колишній помічник чергового лінійного відділу був засуджений до п'яти років позбавлення волі за те, що відібрав у заробітчанина, котрий повернувся з Португалії, 500 євро. Окрім того, Київська транспортна прокуратура розслідує ще щонайменше три справи, за якими достеменно відомо, що людей грабували працівники міліції, але встановити особи зловмисників не вдалося. Утім, очевидці кажуть, що на Київському вокзалі Москви російські міліціонери відносно наших заробітчан лютують ще більше. Одне слово, порятунок потопаючих поки що лишається справою їхніх власних рук, однак додає надії на краще хоча б той факт, що транспортна міліція чесно визнає наявність плям на мундирі й намагається здихатися зрадників у власних рядах.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»