ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ТАТАРСЬКА ПРАВДА
ХОЧЕТЬСЯ ВІРИТИ, ЩО В НЕЗАЛЕЖНІЙ ДЕМОКРАТИЧНІЙ УКРАЇНІ ВОНА ЗНАЙДЕТЬСЯ
Сьогодні на Кримському півострові відзначається сумна дата — 62-а річниця депортації кримськотатарського народу. Сталося так, що ця, на перший погляд, регіональна подія чимало років, як перетворилася на загальнодержавну. Хто ж такі кримські татари і чи можлива їхня повна інтеграція в українське суспільство? Спробуємо розібратися.

Нащадки Гірея
Для початку, мабуть, доречно буде подивитися глибше, ніж у історію 62-річної давнини. Отже, кримськотатарський народ сформувався на півострові упродовж ХІІІ–XV століть. Причому, як твердять дослідники, свій внесок у створення цього етносу зробили не лише тюркомовні народи, а й нащадки греків, генуезців, готів, поляків і українців (був період, коли українські козаки становили на півострові більшість).
Кримське ханство було засноване Хаджі Девлет-Гіреєм, що народився у литовському місті Троках (нині — Тракай) і перебував під покровительством великих князів Вітовта і Сигізмунда. 1428 року Гірей розпочав боротьбу за Крим. У 1443-му Хаджі-Гірея почали називати ханом. Саме тоді завершилася тривала боротьба за незалежність Криму від Золотої Орди. Створене Гіреєм Кримське ханство проіснувало 340 років. Перша столиця ханства була у місті Солхат (нині — Старий Крим). Наприкінці XV століття столицю було перенесено до Бахчисарая.
Засновник держави, зміцнивши свою владу, побудував чимало споруд, частина з яких збереглася донині. Є у Криму мечеті, медресе. В унікальному печерному місті Чуфут-Кале знаходиться усипальниця хана. Згодом тут були поховані і його син — Манглі-Гірей та онук Сахіб-Гірей.
Утім, цілковита незалежність Кримського ханства тривала недовго. Через тридцять років Османська імперія зробила його своїм васалом. У Кафі (нинішня Феодосія) оселився представник турецького султана, який збирав данину.
Дослідники звертають увагу на цікаві міжкультурні стосунки українців і кримських татар. Приміром, етнограф Філарет Колесса відзначав спорідненість мелодики пісень та інструментальної музики двох народів. Художник Микола Самокиш, котрий тривалий час жив у Криму, вказував на спільні мотиви в орнаментах вишивок, творених татарками й українками. Згодом виявилось, що подібною стала й доля двох народів, які були покріпачені. У 1783 році Крим поглинула Російська імперія, після чого татар на півострові поменшало майже на дві третини.

«Рокіровка» народами
Апогеєм геноциду щодо кримськотатарського народу стало ХХ століття. Отже, 10 травня 1944 року Лаврентій Берія доповів Йосипу Сталіну: «Враховуючи зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу і виходячи з подальшого небажаного проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу, НКВС СРСР виносить на ваш розгляд проект рішення про виселення всіх татар з території Криму». Наступного дня Сталін підписав постанову про виселення кримських татар в Узбекистан. У додатковій постанові йшлось про переселення частини людей у деякі області Росії. Не зайве згадати, що дехто зі «зрадників» був нагороджений орденами й медалями за боротьбу з фашистами. Але хіба це могло спинити сталінський режим?
Усе відбулося миттєво. Операція розпочалася о четвертій годині ранку 18 травня, а завершилася за два дні. 67 ешелонів товарних вагонів, набитих людьми, вивезли в Середню Азію й на Урал. Понад 30 тисяч осіб померли ще в дорозі. Тим, хто лишився живий, були непереливки: до 1956 року на спецпоселеннях був комендантський режим.
Чимало репатріантів говорять: «Те, чого не зробила Катерина ІІ, довершив Сталін». Показово, що в 1944-му з Криму виселили не тільки кримських татар, а й греків, вірмен, болгар, німців. Відтоді півострів зазнав перетворень — за панування радянської влади було змінено більшість назв населених пунктів, зруйновано багато мечетей. Але навіть попри це чимало татар усе ж таки намагалися повертатися на батьківщину. З 1967-го до 1987 року понад три сотні з них було засуджено за спроби повернутися на рідну землю.

Непроханий гість — гірший за татарина. А якщо «гість» — татарин?
Так сталося, що тягар репатріації від самого початку ліг на плечі України. Дарма, що про повернення на більш-менш офіційному рівні татари заговорили ще в перебудовні часи. Саме тоді в листі до генсека Михайла Горбачова татари натякнули на можливість повернення. Громадська думка Криму відреагувала на таке «нахабство» примітивно: «Немає на них Сталіна». Показово, що відтоді спливло чимало води, але ставлення до татар не надто змінилося. Позаторік, коли відзначалися 60-ті роковини депортації, серед студентів Таврійського університету, що у Сімферополі, проводили соціологічне опитування з приводу цієї події. Лише 30 відсотків юнаків і дівчат вважають депортацію несправедливою. Решта цей злочин виправдовують, а дехто навіть додає, що татар потрібно депортувати ще раз.
Та повернімось до горбачовської «відлиги». Навіть попри неї, офіційна Москва не надто поспішала змінювати громадську думку щодо депортації. Влітку 1986-го СРСР облетіло повідомлення ТАРС про те, «скільки злочинів скоїли татари у Криму за часів війни». Лише згодом ЦК спромігся дати вказівку виправдатися перед цим народом із телеекранів. Ще через деякий час було створено спеціальну комісію щодо татарського питання. Втім, як і варто було очікувати, особливого ентузіазму ця інституція не виявила, певно, сподіваючись на традиційне для радянських часів вирішення проблеми: погаласують та й замовкнуть. Але час спливав і татарський терпець, «розбалуваний» перебудовою, поступово уривався. А між тим і 70-літнє панування останньої імперії.
Не дочекавшись милості згори, деякі татари самотужки подалися з Узбекистану «на розвідку» в Крим. Ось тут і справдилася відома приказка про непроханого гостя, гіршого за татарина. Та й чи могло бути інакше, якщо місцевій владі несподівано довелося «сушити голову» над нормами, які б хоч якось регулювали процес розселення репатріантів? Дехто схильний вважати, що саме розуміння татарських проблем з боку керівництва тоді ще ледь народженої держави дало підстави репатріантам не перейти у жорстку опозицію до української влади. Хоч би як не розвивалися події, татари переважно демонструють прихильність до неї. Більше того, були навіть неодноразові заяви представницького органу кримських татар — меджлісу — до міжнародних організацій з проханням допомогти Україні. Звичайно, цей факт не видавався б надто промовистим, якби не одна обставина, про яку нині не надто люблять згадувати. Йдеться про те, що за часів СРСР представники кримськотатарського руху кілька разів зверталися до Заходу з проханням застосувати проти Союзу санкції.

Геополітика — справа тонка
Сьогодні нерідко лунають припущення, що через своє геополітичне розташування Крим, передусім, перебуває в центрі інтересів Туреччини і з часом ця держава висловить свої претензії на півострів. Проте декларуючи теоретичну «загрозу» з боку турків, напевно, варто згадати про інших сусідів. Поки не доводилось чути, щоб мер Стамбула чи Анкари привселюдно заявляв, що Крим — турецька територія. А от заяви щодо півострова загалом і Севастополя зокрема, що їх час від часу озвучує мер Москви Юрій Лужков, відомі усім. Як і деякі кроки російських депутатів стосовно Криму. Власне, гальмом для подібних заяв на офіційному рівні стало лише підписання між Україною та Російською Федерацією договору про дружбу та співробітництво у 1997 році. Але й тут є нюанси. Скажімо, як тільки дехто з українських посадовців заявив про можливість підвищення орендної плати за базування на нашій території Чорноморського флоту РФ (яка нині складає просто-таки смішну
суму), так тут-таки російські дипломати порадили припинити цю тему. Мовляв, інакше можна буде переглянути і «великий договір», і згадати неприємні для України моменти. Чи не статус Криму мається на увазі під цими «неприємними моментами»?
Повертаючись до кримських татар, варто наголосити, що у перші роки становлення української незалежності вони виступали (подекуди й досі виступають) своєрідною протидією російським шовіністичним угрупованням Криму. Це пов'язано з тим, що, крім української влади, татарам ні на кого сподіватися: лише від Києва вони чекають стабільності.
Що стосується геополітики, то тут нічого не вдієш: офіційному Києву ще не рік доведеться балансувати, залагоджуючи ситуацію у Криму. Адже півострів, як не крути, лишається домівкою і для тих, кого Сталін 62 роки тому виселив звідти, і для тих, кого туди переселив.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• ДО СТВОРЕННЯ КОАЛІЦІЇ «ПІДІЙШЛИ НАДТО БЛИЗЬКО». ЧАС УВІЙТИ?
• НА ШЛЯХУ КОНСТРУКТИВІЗМУ

назад »»»