ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДУХОВНІСТЬ
«В УКРАЇНСЬКІЙ КНИГАРНІ УКРАЇНСЬКІ КНИЖКИ МАЮТЬ СТОЯТИ НА НАЙКРАЩИХ МІСЦЯХ!»
Якщо ви у крамниці звернетеся до продавця з таким закликом, а відповіді не почуєте, вам нічого не залишиться, як шукати однодумців. Тих, хто разом із вами шукатиме українську книжку серед океану російськомовної «попси».

Бо гасло «Разом нас багато» і в цьому разі може стати у добрій нагоді. Принаймні, на це сподіваються організатори акції «2006 — Рік української книжки в Україні» (прес-конференція відбулася у рамках VIII Київського Міжнародного книжкового ярмарку).
Видавець Леонід Фількенштейн (директор видавництва «Факти»), передбачаючи можливі запитання, зауважує, що в будь-якій іншій державі подібне словосполучення видавалося б трохи алогічним. Бо хіба це не диво, що маємо доводити очевидні речі. Хоча б те, що в будь-якій державі її національне надбання є пріоритетним. І крапка. Ми ж змушені переконувати, що українська книжка в Україні має посісти належне місце. І слову українському — жити на рідній землі. Отак, блукаючи котрий рік манівцями, все шукаємо Україну в...Україні.
Але це реалії, з якими не можемо не рахуватися. Бо допоки видавцеві української книжки панові Леоніду Фількенштейну доводиться говорити про очевидні речі (як він сам згадує, один із колишніх урядовців називав «національно стурбованими» громадян — читачів і видавців — які прагнули бачити українську книжку у книгарнях), це гасло не втратить своєї актуальності. Важко, погодьтеся, чимось здивувати урядовців, від яких мала б залежати доля української книжки, яка опинилась на маргінесі й нагадує судоми тяжкохворого у реанімації. Чи привертають увагу видавці й письменники до себе? Чи волають про свої біди? Чи тихцем собі конають, забуті Богом і людьми?
І волали, і навіть вдавалися до актів самоспалення (пригадується пам’ятний демарш біля Будинку уряду кількарічної давності, коли у відчаї палали книжки українських письменників). І таке було. А що вже полічити написану кількість звернень, волань, пропозицій — несть їм числа. Нещодавно зорганізувалися найстійкіші з «пишучої братії» та й взяли штурмом Верховну Раду, відкривши там «форум видавців». Аби показати нашим парламентарям: дивіться, мовляв, і ми чогось варті. І книжки пишемо, і якось спромагаємося їх видавати (як-то інша справа, бо спитайте у «не розкручених» літераторів, які умови правлять деякі видавці, котрі обіцяють видати їхні тексти. То нагадує підневільне існування раба, котрому «не положено» бодай мізерного гонорару.— Авт.)... І все ж, і все ж...Якось воно ведеться...
От тільки депутатів зібралася невеличка жменька. І то після настійливого звернення спікера приєднатися до лав «читаючих і пишучих». А в ліпшому випадку — і собі дещицю якусь придбати.
Ситуацію тоді врятував Президент Віктор Ющенко, котрий не лише уважно оглянув книжкову виставку, а й придбав чимало із друкованого карбу. Стати власністю Президента пощастило, зокрема, таким виданням, як «12 обручів» Андруховича, «Ангели і тексти» Цибулька, із художніх альбомів — «Старовинні маєтки України», з історичних — «Битий шлях», «Нариси з історії України» Наталії Яковенко...
Уважна преса помітила й інші придбання, та не про це зараз мова. Відомо, що кожна подія передбачає або логічне продовження, або має викликати суспільний резонанс.
Одначе парадокс наших реалій якраз і полягає в тому, що далі... нічого не відбувається. Як ото у відомій приказці про півня: він собі прокукурікав, а там хоч і не розвидняйся. Тобто кожен пішов своїм шляхом. Хтось «палаци мурує», хтось щось там собі пише. І навіть має таку нахабність видатися.
Іноді навіть дивуєшся: і як за такої «пильної» уваги держави українська книжка тримається на плаву? Утім, є інше запитання: може, недержавна це справа — дбати про українську книжку? Нехай собі, як буде. Якщо виживе, випливе у бурхливому ринковому морі, коли навколо — «попса, попса»,— отоді честь їй і хвала. Та невже усі ці люди, котрі підтримали видавця Фількенштейна, такі невиправдані романтики, які вірять в те, що гаслом «Ми хочемо бачити вітчизняні книжки на вітринах!» можна якщо не змінити ситуацію, то хоча б почати діяти?
Хочете почути відповідь на сакраментальне запитання: «Чому так мало ми говоримо (точніше, з нами) про українську книжку та й взагалі про все, що уміщується у поняття «культура»? Виявляється, це завелика розкіш для нашого суспільства, а точніше, для її бізнесової частини. Бо менеджери (така вже їхня робота) рахують кожну ефірну секунду. Бо за тим — прибуток, а відтак... Даремно переказувати цю історію далі. Глядач у гонитві за прибутком до уваги не береться. Якщо ж виявиться він надто допитливим, йому пояснять, що передача «про книжку» є не рейтинговою, а тому не має права на життя. Або ж, якщо телевізійні керманичі змилостивляться, то зрідка таки дадуть ковтнути повітря. Подібна акція нагадуватиме книжкову ярмарку у Верховній Раді.
Тож що робити далі — справа кожного. А от Леонід Фількенштейн разом із однодумцями пропонує об’єднати зусилля й захищати інтереси української книжки в Україні. Від кого захищати, запитаєте? Та найперше від чиновних байдужості й твердолобості. Від презирства і легковажності. Бо не минеться нічого і «якось воно не буде». Втрачений контроль держави над інформаційним простором — річ набагато серйозніша, ніж декому видається.
Та, як кажуть, на те і щука, щоб карась не дрімав. У ролі щуки в даному разі виступають уболівальники української книжки, вони ж волонтери. Окрім пана Фількенштейна та журналістки Ольги Герасим’юк, волонтерський рух підтримали голова Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення Віталій Шевченко, науковець й критик Віра Агєєва, письменники та науковці Дмитро Стус і Максим Стріха, письменниця Оксана Забужко.
Прикметою нашого часу стала відсутність повноцінної літературної критики.
«Подивіться будь-яку газету,— підтримують Оксану Забужко Фількенштейн і Агєєва,— чи багато ви знайдете інтерв’ю з письменниками і видавцями? Відповідь — очевидна». Йдеться про те, що ситуація має змінитися кардинально, акція — лише початок, поштовх до конкретних дій. Приміром, завдяки зусиллям Одеського обласного об’єднання товариства «Просвіта» створено культурний осередок на базі української книгарні в одному із центральних районів Одеси — на Молдаванці.
Не треба пояснювати, чому в одному зі зрусифікованих районів Одеси вирішено продавати українські книжки (до речі, цей проект також підтримано видавництвом «Факти» і діє він у рамках програми «2006 — Рік української книжки в Україні»). Головне, на що сподіваються організатори, це на залучення молоді, зокрема, серед школярів і студентів. Тобто тієї аудиторії, на яку ще можна впливати і з якою треба працювати (на відміну від агресивно налаштованих українофобів, яких пізно виховувати).
Дай, Боже, вдалого початку усім цим ініціативам, і... утримати цей український плацдарм на Молдаванці. Бо зі столичного досвіду знаємо, яка це непроста справа — зберегти книгарню в центрі великого міста.
Поки ж приєднуємось до акції. Щоб не соромно було перед дітьми: як це так — «Рік української книжки в Україні»? Хіба може бути навпаки?

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

• ЖИТТЯ ПРЕПОДОБНОГО ФЕОДОСІЯ БУЛО СПОВНЕНЕ ЧУДЕС

назад »»»