ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ТРАДИЦІЇ
НЕХАЙ ГЕФЕСТ ВІДПОЧИВАЄ, БО В КОВАЛІВ МЕТАЛ СПІВАЄ
Цими травневими днями під час святкування Дня міста Івано-Франківська (Станіслава) в обласному центрі Прикарпаття відбувся Міжнародний фестиваль «Свято ковалів-2006». Глядачі на власні очі змогли побачити, як сила і мистецький дар у поєднанні творять нетлінну красу. Просто на майдані імені Андрея Шептицького під відкритим небом розпалили горно, і над чвертьмільйонним містом, як і колись, залунав дзвін ковальських молотів...

Про ковальство в Україні, свято ковалів в Івано-Франківську — від нашого власного кореспондента.
Від Кузьми Дем'яна до наших днів чути ковальський дзвін
З давніх-давен поміж українців побутує переказ про коваля Кузьму Дем'яна, котрий запряг у викуваний власноруч плуг злого змія, що поглинав рід людський, і проорав глибокі борозни по обидва боки Дніпра. А Змієві вали до цього часу нагадують про двоєборство між добром і злом, у якому переважила людяність.
Якщо відволіктися від усної творчості й вдатися до точнішої історичної науки — археології, в оповіді про ковальство важко оминути згадки саме про археологічні знахідки. Вони засвідчують, що вміння українців працювати з металом припадає ще на трипільські часи. Ця епоха називається мідною. З винайденням заліза у І тис. до н. е. ковальська майстерність значно вдосконалилась. Цей період збігається з початком скіфської епохи. Виробляючи необхідні для вжитку речі, а також зброю, скіфські ковалі полюбляли оздоблювати їх різними художніми зображеннями, переважно головами птахів і звірів. А ось за часів Київської Русі металеві вироби оздоблювалися значно складнішими та оригінальнішими орнаментами. Саме в цей період склалась термінологія ковальського ремесла, виникли слова «коваль», «горнило», «ковач».
Із розвитком обробки металів у XV-XVI ст. від ковальства відокремилися більш вузькі спеціалізації з виготовлення голок, годинників, ювелірних виробів (золотарство), що зосередилися у містах.
У XVIII-XIX ст. майже в кожному селі були розташовані, зазвичай на околиці, кузні — зрубні, вкриті ґонтом або дошками будівлі, в яких були горно, закріплене на вертикальній колоді ковадло, точило, корито з водою для гартування й охолодження виробів, стояк для підковування чобіт. Біля кузні було пристосування для шинування коліс, а також іноді стовп для прив'язування коней, коли їх підковували. Традиційний інструмент коваля складався з великих молотів і малих молотків, обценьків, рубил, пробійників та ін. Наприкінці XIX ст. з'явилися гайкові ключі, пили-ножівки, ключі для нарізання різьби, розточки, лещата, ножиці для металу тощо.
Процес кування відбувався так: коваль розігрівав до червоного кольору шматок металу в горні, де горіло деревне вугілля (горіння підсилювалося роздмухуванням полум'я за допомогою міхів), далі брав кліщами залізо, клав його на ковадло та бив по ньому молотом, надаючи предметові бажаної форми. Часто ковалеві допомагав підручний — півпарубок, що виконував обов'язки молотобійця. Викувавши річ, її клали у корито з водою для загартування.
Ковалі здавна виготовляли зброю й різні речі господарського призначення (сокири, ножі, молотки, лопати, сапи, лемеші, цвяхи, замки, клямки, залізні ворота й огорожі, стремена тощо). Важливими видами ковальства були підковування коней, а також оковування возів і особливо натягування залізних шин на колеса. Серед гуцулів поширеним було бляхарство — виготовлення прикрас та інших дрібних побутових речей з кольорових металів. Українські ковалі вміли плавити мідь й інші благородні метали, володіли майстерністю не тільки загартування металів із відпуском, а й цементації та зварювання.
Селяни з великою пошаною й водночас із певною упередженістю ставилися до ковалів як до чарівників-добродіїв, що володіють складним і таємничим мистецтвом перетворення металу на певні речі. В них бачили оборонців від нечистої сили, «ковалів людської долі». Кузня на селі була місцем зібрання чоловіків, своєрідним клубом за уподобанням.
Ковальський промисел в Україні існував аж до середини нашого століття.

«...А в тій кузні коваль клепле. А в коваля серце тепле....»
Ці віршовані слова належать патрону міста в межиріччі двох швидкоплинних Бистриць Іванові Франку, на честь якого 1962 року місто Станіслав перейменоване на Івано-Франківськ. Хто-хто, а Іван Якович змалку спізнав нелегку працю коваля. Ось як згадує він про свого батька в оповіданні «У кузні».
«На дні моїх споминів, десь там у найглибшій глибині горить вогонь. Невеличке огнище неблискучого, але міцного огню освічує перші контури, що виринають із темряви дитячої душі. Се вогонь у кузні мойого батька.
... Батько був славний коваль на всі околишні села, особливо його сокири мали велику славу. Ще тридцять літ по його смерті один чоловік на другім селі, старий уже, розговорившись зо мною та згадавши про батька, мовив: «Ні, немає вже такого коваля. У мене ще й досі його роботи сокира є. То душа, а не сокира...»
... Сорок літ минуло від тої пори, як у невеличкій дерев'яній кузні в нашій слободі останній раз лунав ковальський вербель, відіграний батьковою рукою молотом по ковадлі. Скільки змінилося за той час! Не лише в кузні, але майже з усього, що було тоді основою тихого, патріархального життя в нашім закутку, не лишилося ані сліду. З тодішньої веселої компанії, що гуторила довкола ковальського верстата, димала міхом, натягала обручі на колеса, завзято гримала молотом по розпеченім залізі та сипала анекдотами при чарці горілки, нема, мабуть, нікого вже між живими. А тодішню веселість та жвавість у многих із нас погасила доля ще далеко перед їх смертю. І певно, в ту пору ніхто з них не думав, що та кузня, і та компанія в ній, і той її дружній радісний настрій лишаться живими та не затертими в душі маленького, рудоволосого хлопчини, що босий, у одній сорочці сидів у куті коло огнища і якого дбайливий батько від часу до часу просив заступати від скакучих іскор.
... На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь. У ньому пролизуються сині, червоні та золотаво-білі промені, жевріє, мов розтоплене вугілля, і яриться в його глибині щось іще біліше, променясте, відки раз по разу тарахкотять гількасті зиндри. Се вогонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі».
Спогади про босоноге дитинство, ковальське ремесло батька згодом надихнули Великого Каменяра на такі поетичні рядки:
У долині село лежить,
Понад селом туман дрижить.
А в тумані, край села,
Стоїть кузня немала.
А в тій кузні коваль клепле.
А в коваля серце тепле....

Ковальський
ренесанс
Як не дивно, але після падіння Галицько-Волинського князівства зазвичай галичани у такій ваговитій ремісничій сфері, як ковальство, не грали першої скрипки. Власниками кузень, а отже, й першими номерами фахового рейтингу в тодішніх містах і містечках, як правило, були представники інших націй. Мало кому з українців щастило порушити гегемонію чужинців. Не тому, що руки до молота не стояли — якраз із цим усе було добре. Проте факт лишається фактом — у ковальському ремеслі Галичини верховодили здебільшого поляки, чехи, вірмени та євреї.
За СРСР художнє ковальство в Україні було призабуте — ковані елементи були потрібні радянській архітектурі, як п'яте колесо до воза. Їх майже витіснили індустріальні технології та спрощене до примітивізму панельне домобудування. Після Другої світової війни зі встановленням радянської влади ковальство на Галичині ще більше занепадає. Радянській країні, як виявилось, не потрібні були майстри, що працюють з металом. Ця професія практично відмирала. Ковалі переходили на заводи, в цехи, де промислово обробляли метал. Так тривало десятки літ. Лише у 80-х роках минулого сторіччя в Україні знову з'явився інтерес до авторських робіт ковалів. Відтак ковальство швидкими темпами відроджується й на Прикарпатті. Нині художньою обробкою металу цікавиться чимало майстрів. Здебільшого — це професійні художники. Далі починають з'являтися окремі ковальські майстерні. Одними з перших ініціаторів «реанімації» ковальства на Івано-Франківщині були місцеві художники-ковалі Михайло Зарицький та Сергій Полуботько. Вони керівники двох місцевих ковальських майстерень — «Гефест» і ковальської фабрики «Арма».
Нещодавно українські художники по металу із 16 областей України вирішили заснувати Національну Спілку майстрів ковальського мистецтва. Її очолив художник по металу, директор ковальської фабрики «Арма», івано-франківець Сергій Полуботько. Перший з'їзд спілки відбувся у київському Будинку архітектора.
— У розвитку сучасного ковальського мистецтва ми поки відстаємо від Європи, — розповідає Сергій Полуботько. — Попри те, що у деяких європейських країнах традиції художнього ковальства були так само перервані Другою світовою війною, як і в нас. Малі архітектурні форми моєї роботи можна зустріти у передмістях Парижа та Вашингтона, у Бельгії й Чехії — ліхтарі, ворота, решітки, а от до створення скульптур я ще не дійшов. Така тенденція спостерігається у багатьох художників мого профілю в Україні. З кожним роком їх стає дедалі більше, але загальний якісний рівень їхньої майстерності зростає повільно. Спілка намагається прискорити цей процес за допомогою освітніх програм. Ми збираємо найсвіжішу професійну інформацію, що стосується ковальського мистецтва: від вітчизняних до світових надбань. Організовуємо загальноукраїнські виставки та фестивалі, як той, що 5–7 травня відбувся у Івано-Франківську. Плануємо «запустити» на телебаченні шоу ковалів, на кшталт богатирських забав. Ми прагнемо домогтися того, щоб ковальське мистецтво визнали пріоритетним в Україні, аби його почала підтримувати й держава.

Танго із молотом
Так образно можна охарактеризувати Міжнародний фестиваль «Свято ковалів-2006» в Івано-Франківську. Мета свята — популяризувати народні традиції, сприяти відродженню ковальського мистецтва в Україні. В рамках програми відбулась виставка «Орнаментальне ковальство», демонстрація роботи майстрів, показовий лицарський турнір, виготовлення монументальної композиції заввишки 4,5 метра під назвою «Ковальський букет». Основу — високу металеву спіраль зі спеціальними отворами — викували заздалегідь, а наприкінці дійства кожен із запрошених художників-ковалів додав до неї якийсь елемент від себе.
За словами голови Національної Спілки ковалів України Сергія Полуботька, Міжнародний фестиваль — це свято для учасників і глядачів, особливе шоу, в якому кожен зміг знайти щось цікаве. Ідею проведення фестивалю українці запозичили в Європі.
В обласному центрі Прикарпаття свято ковалів відбувається четвертий рік поспіль, але цього разу воно було наймасштабнішим. Крім українських ковалів із 17 областей, на запрошення організаторів прибули знані у світі майстри з 17 країн: Німеччини, Чехії, Литви, Франції, Австрії, Нідерландів, Росії, Білорусі, Польщі, США та інших.
Площа імені Андрея Шептицького, що в Івано-Франківську, цими днями перетворилась на справжню ковальську майстерню. Майстри по металу на очах прикарпатців і гостей міста просто неба розпалили горно. Адже саме з цього і починається робота кожного коваля.
Володимир Кудлейчук приїхав зі Львова. З розпеченого металу майстер виліпив справжні ковальські вареники.
А коваль з Нідерландів Хубертус Сенсен тут-таки на майдані давав усім охочим уроки ковальського мистецтва. Враженням від свята він поділився з журналістами: «У багатьох країнах, де я бував, творять роботи тільки для захисту — прості лінії. Те, що я бачу тут,— це прикраси для будівель. Це те, що можуть робити руки — перевтілювати метал на творчу річ, справжній витвір мистецтва».
У рамках Міжнародного фестивалю відбулося не лише урочисте відкриття монументальної композиції «Весна» — спільної роботи учасників фестивалю, демонстрування ковальської праці, виготовлення монументальної композиції «Букет майстрів», а й ковальські шоу від Хубертуса Сенсена (Нідерланди), майстерні Олега Криворученка (Сімферополь, Крим), Українського ковальського підприємства «Гефест» (м. Донецьк), «циганської кузні» Богдана Попова (м. Київ), лицарський турнір, веселий і багатий ярмарок. Обласний художній музей організував виставку студентських робіт навчальних художніх закладів України «Художній метал».
За «круглим столом» керівники художніх навчальних закладів (Львівська академія мистецтв, Державний інститут декоративно-прикладного мистецтва ім. М. Бойчука, Коледж мистецтв ім. А. Ерделі Закарпатського художнього інституту (м. Ужгород), Івано-Франківський інститут мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, інші спеціалізовані середні навчальні заклади з Вижниці, Косова) обговорили проблеми збереження й примноження ковальського, інших видів народних промислів, підготовки відповідних кадрів.
У Народному Домі відбулась науково-практична конференція ковалів, під час якої виступили й презентували власні творчі доробки Теренс Кларк (корифей британського ковальства, редактор спеціалізованого ковальського видання Британської Асоціації ковалів, Велика Британія), Емма Краснобаєва (редакція журналу «Світ металу», Білорусь), Юрій Круш (художник-коваль, Білорусь), Микола Візінський (художник-коваль, голова Львівського обласного відділення Національної Спілки ковалів України), Тетяна Бородіна (Московська творча спілка ковалів, Росія), Тобіас Шумахер (головний редактор журналу «Hephaistos», Німеччина) та інші...
Стихія вогню — найбільш містична, оповита міфами, змальована, оспівана, описана... і нерозгадана. Люди люблять добрий вогонь, який несе тепло для всього живого. Приємно, що Міжнародний фестиваль в Івано-Франківську вдався на славу. Хіба що єдиною проблемою ковальського форуму організатори дійства називають обмаль місця. Є надія, що наступного разу ковалів з усього світу прийматиме столиця України.

Іван ДМИТРІВ, Івано-Франківськ
також у паперовій версії читайте:

назад »»»