ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
ПОЛЮВАННЯ НА КВАРТИРНИХ КРАДІЇВ
У наш вік професія квартирного злодія, здавалося б, мала відмерти, адже «працювати» їм дедалі важче. Люди стали обачними й обережними — помешкання за броньованими дверима, під'їзди обладнано кодовими замками, у парадному сидять вахтери, котрих модно називають консьєржами. Неможливо стало й отримати цікаву інформацію («наводку»), оскільки мешканці багатоповерхових будинків не спілкуються зі своїми сусідами, не ходять в гості, не знають, хто живе з ними поруч, і навіть гуляючи з малюками на дитячих майданчиках, вони вважають ознакою поганого тону балакати з іншими мамами про щось інше, аніж про дітей.

Але квартирні крадіжки все одно впевнено тримають першість серед усіх інших видів злочинів: щороку їх реєструють близько шістдесяти тисяч. Це кожний восьмий злочин, якщо брати в середньому по Україні, а у великих містах-мільйонниках крадіжки з квартир становлять п'яту частину в загальній структурі злочинності.

Загадкові пропажі
Якось вийшли прогулятися весняним Хрещатиком дві молоденькі подружки-киянки — на людей подивитися, себе показати, може, й кавалерів знайти, адже сонячна погода сприяла романтичному настрою.
Кавалери їх дійсно перестріли, але не для того, щоб залицятися, а щоб попросити про невеличку допомогу. Двоє хлопців дали дівчатам свій мобільний телефон, щоб ті певний час поносили його із собою, а якщо хто-небудь подзвонить, представитись черговою в метрополітені, котрій нібито доброзичливі пасажири принесли цей кимось загублений телефонний апарат.
Подружки погодилися, не питаючи, навіщо молодикам здалася така комбінація. Головне, що від дівчат нічого особливого не вимагалося і нічим не загрожувало. Бо якби це були шахраї, логічно міркували вони, то, навпаки, просили б у них мобілку, щоб терміново комусь подзвонити. Отже, молоді люди провели разом близько години — гуляли по вулиці, розмовляли про все на світі. Кавалери обіцяли ресторан, однак обмежилися лишень кавою в кафе, а згодом зникли так саме несподівано, як і з'явилися. Дівчата навіть відчули себе трохи обманутими у своїх сподіваннях.
А за тиждень в обох дівчат були обкрадені квартири. Це сталося якраз тоді, коли ні їх, ні їхніх батьків не було вдома. Злодії проникли в помешкання, підібравши ключ до дверних замків, орудували там без зайвого галасу й винесли всі цінні речі: шкіряний та хутряний одяг, телевідеоапаратуру, крім того, в одній з квартир вони знайшли скриньку із золотими прикрасами на 13 тисяч гривень, в іншій — схованку з шістьма тисячами доларів США. Усе було зроблено так акуратно, що дорослі подумали, ніби це їхні доньки в усьому винні, але бідолашні плакали в один голос і клялися, що нікого додому не приводили. Утім, під час слідства з'ясувалося — щоб привести крадіїв до своєї ж квартири, зовсім не обов'язково запрошувати їх до себе додому.

Злочинна технологія
25-літні Андрій Шевцов і Сергій Косенко, які дружили ще зі шкільної лави, були за своєю сутністю повною протилежністю один одному. Перший — неперевершений базікало, не здатний ні до якого діла. Другий, майстер на всі руки, навпаки, не міг у компанії зв'язати двох слів докупи. Можливо, так би й жили вони звичайним трудовим життям, взаємно доповнюючи один одного, проте лукавий спрямував їх на хибний шлях злочину.
Крадії-початківці, зазвичай, пробують сили на своїх сусідах і знайомих, і наші друзі в 17-річному віці теж обікрали квартиру однокласника, до якого іноді заходили в гості. Їх дуже швидко викрили, однак на перший раз, засудили до позбавлення волі умовно. Наступного разу за квартирну крадіжку, скоєну теж у своєму мікрорайоні, одному з них, Сергієві, все ж таки довелося провести два роки в неволі. Андрій тоді проходив у справі як свідок, хоча винні були обоє: просто йому пощастило не попастися «на гарячому» й мати такого друга, котрий його не «здав».
Однак і після покарання друзі не відмовилися від квартирних крадіжок, але вирішили, що не робитимуть цього на своєму масиві — Виноградарі, де хлопці й так уже були на прикметі в місцевому відділку міліції, і, що б не сталося в окрузі, в першу чергу тягли до буцегарні саме їх.
Сергій після звільнення влаштувався працювати слюсарем у майстерню й навчився виготовляти копії ключів будь-якої форми — був би лише оригінал, або хоча б зліпок з нього. А щоб здобути останній, вони з другом щодня виходили на «полювання».
Своїми майбутніми жертвами зловмисники зазвичай обирали дівчат — якщо хлопець намагається познайомитися з дівчиною, це здається цілком природним й зрозумілим, аніж він набивався б у друзі до дорослої людини чи й навіть свого ровесника. Приятелі запрошували дівчат до кафе на чашку кави. Цього короткого проміжку часу було цілком достатньо для того, аби Сергій непомітно витяг із дівчачих сумочок ключі, зробив з них зліпки й так само непомітно поклав назад. У цей час його напарник Андрій відвертав увагу нових подруг неймовірними історіями зі свого життя, але головним його завданням було витягувати з дівчат відомості про них: де мешкають, чи є в них у квартирі цінні речі, хто з рідних живе з ними ще і в який час доби зазвичай нікого немає вдома.
Таких запитань прямо «в лоб», звичайно, не ставлять, але Андрій недарма славився як неперевершений балакун. Варто йому було тільки дізнатися, в якому районі міста живуть панночки, як він починав розповідати про свої пригоди в тамтешніх генделиках і з реакції співрозмовниць здогадувався, де саме стоять їхні будинки. Наприклад, оповідаючи, як йому довелося колись застряти в ліфті, він ненав'язливо запитував, чи не траплялося й з ними такого, а з відповіді робив висновки, скільки поверхів у їхньому будинку і на котрому з них ті мешкають. Могло бути ще багато різноманітних запитань, головне ж було розговорити співрозмовниць, а потім вони вже самі розповідали про себе, що треба й не треба.
Так, ті дві подружки, про яких ми згадували на початку нашої розповіді, потім на допитах у слідчого згадували, ніби там у кафе один з майбутніх крадіїв наговорив їм сім мішків гречаної вовни, а про що саме — вони навіть і пригадати не можуть. Насправді ж дівчата самі плескали без уґаву, не помітивши навіть, як мимоволі дали злодіям повну «наводку» на свої квартири.
Деякі дівчата так захоплювалися балакучим кавалером, що без усіляких натяків з його боку давали свою адресу та номер домашнього телефону; а то й запрошували в гості. (Це, звичайно, значно полегшувало життя крадіям). Інші, навпаки, наглухо зачинялися і від них не можна було витягти нічого путнього. Тоді вважалося, що хлопці даремно витратили час на розмови й гроші на каву. Траплялося, що дівчата розповідали про себе дуже детально, але мали вони хіба що ліжко в студентському гуртожитку, а з одягу — тільки й того, що на собі.
Такі «об'єкти» крадіїв, звичайно, не цікавили — їм більше були до вподоби забезпечені киянки, котрі мешкали з багатими батьками й саме в тих будинках, де немає консьєржів. Визначивши їхні квартири, хлопці підбирали до них заздалегідь виготовлені копії ключів, чатували на слушний момент і швидко їх обкрадали.

Оперативна комбінація
Злодії тривалий час були невловимими, оскільки вони знали про своїх жертв усе або майже все, а ті про них не знали нічого. Андрій був більше ласий до дівчат і все пропонував спочатку покрутити з ними коротенький романчик, а вже потім обкрадати. Але його друг, котрий уже скуштував «тюремних університетів», поводився більш стримано й вимагав, аби той не плутав божий дар з яєчнею. Якщо, мовляв, збираєшся красти, тоді не крути любов, а якщо вже крутиш любов, тоді не здумай красти, бо мимохіть бовкнеш зайвого, а потім міліція вийде на наш слід.
Працівники карного розшуку Подільського району столиці, до якого належить житловий масив Виноградар, звісно, мали оперативну інформацію про те, що хлопці регулярно продають дорогі хатні речі, вірогідно, крадені. Але хоч і «приміряли» вони їх до крадіжок, скоєних у їхньому районі, нічого не виходило: наші герої свято дотримувалися принципу — не паскудити там, де живеш. З усього випливало, що злодії «пасуться» десь в інших районах. Але в Києві щодня скоюється півтора-два десятки крадіжок з квартир, внаслідок яких пропадають сотні речей (це якщо не брати до уваги приміську зону), тож перевірити їхню причетність до кожної з них практично неможливо. І хоч як оперативники намагалися розговорити хлопців, та все марно: Сергій міцно тримав язик за зубами й пильно стежив за легковажним Андрієм, не відпускаючи від себе ні на крок.
І тоді сищики районної ланки, об'єднавши зусилля з колегами з міського управління карного розшуку, котрі займаються саме злочинними групами, які діють у масштабах міста, провели оперативну комбінацію. Вони влаштували хлопцям знайомство з молодою жінкою, котра за легендою недавно купила квартиру, зробила в ній ремонт і тепер терміново хоче придбати хатнє начиння до неї — телевізор, посуд, килими, причому дешевше, аніж у магазині чи на базарі, з чого хлопці неодмінно мали зрозуміти, що вона готова купити й крадене. Аби спонукати злодіїв до того, щоб вони швидше виявили свою злочинну сутність, замовниця показала їм, що має готівку на покупку, й дала на все лишень тиждень, після чого вона, мовляв, звернеться до інших людей.
А далі сталося те, що мало статися. Передчуваючи добрий заробіток, крадії стали метушливо діставати копії ключів і підбирати квартири, де можна взяти не лише одяг, а й дещо з меблів. А по п'ятах за ними йшли співробітники спеціального підрозділу міліції, який методом зовнішнього спостереження здійснює пошук кишенькових і квартирних злодіїв та крадіїв автомобілів. Андрія і Сергія затримали на «гарячому», коли вони виносили з будинку вкрадені речі. Приятелі навіть зупинили для їхнього перевезення оперативну машину, гадаючи, що за кермом звичайний водій, котрий не відмовиться підзаробити зайву копійку. Та ледь вони всілися на задні сидіння, як побачили спрямовані на них стволи пістолетів.
Слідчим злочинці зізналися в скоєнні сімнадцяти крадіжок з квартир й отримали за вироком суду по вісім років позбавлення волі.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• ПРОГРАВШИСЬ У «ЛОХОТРОН», ВОДІЙ ВИГАДАВ КАЗОЧКУ ПРО ПОГРАБУВАННЯ
• ПРОДАВЕЦЬ ПІДРОБЛЕНИХ КВИТКІВ — КОНТРОЛЕР

назад »»»