ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПАМ’ЯТЬ
ТУТ СВІДЧАТЬ ЛІС, І НЕБО, І ЗЕМЛЯ
Довго, п'ять десятиліть урочище Биківня приховувало страшну таємницю про злочин більшовицького режиму: у 1937–1941 роках сталінські кати замордували, вивезли й поховали (чи, радше, пригребли) тут, у лісі на околиці Києва, близько 150 тисяч громадян (в тому числі й дітей).
Рівно 15 літ тому, 11 травня 1991 року відбулася знакова подія: у Биківнянському лісі під Києвом розбуджена до волі українська громадськість вперше провела багатотисячний поминальний мітинг і громадську панахиду пам’яті жертв комуністичного режиму. Відтоді багато таємного стало явним.

Трохи більше п'яти гектарів займає це місце в старому мальовничому лісі, де сталінські поплічники сотворили справжнісінький ад на землі. Сподівалися, що цей факт нагнав такого страху й покори, що ніколи ніхто про злочин не дізнається. Але світ наприкінці минулого століття почав ставати дедалі відкритішим. Тож аби пригасити тривожне збурення, що ширилося в народі, тодішні владоможці у 1988 році встановили в Биківнянському лісі хрест з надписом, що тут покояться співвітчизники, загиблі... від рук фашистів.
За вказівкою уряду міністерство внутрішніх справ УРСР узялося за нібито «впорядкування Биківнянського поховання» з єдиною метою: глибоко й надійно сховати правду. Під час цієї акції в лісі посеред території колишнього «зеленого паркану» (в передвоєнні часи це місце справді було обмежене зеленою огорожею, за яку скидали трупи закатованих) викопали велику глибоку яму, у яку без будь-якого дослідження чи експертизи жужмом скинули останки загиблих — черепи, кістяки, кістки, рештки одягу, взуття — усе, що було знайдене в лісі на кількох гектарах. Засипану яму розміром 12 на 24 метри облицювали гранітними брилами, посередині встановили важкий гранітний куб розміром два на два метри й вагою понад 20 тонн з написом «Вічна пам'ять» і «Тут поховані жертви німецько-фашистських загарбників». Ось так було створено черговий радянський міф, мета якого — виправдати бузувірів.
Отже, 6 травня 1988 року відбулося майже таємне відкриття цього сфальсифікованого монумента. На могилі з'явилася міфічна й незрозуміла цифра — 6329 жертв. Звідки вона виникла — ніхто пояснити не міг.
Однак таку відверто облудну, лицемірну брехню демократична громадськість України сприйняла гостро критично, активісти взялися до вивчення Биківнянської трагедії, з'ясування правди про події далеких років, ініціатори почали «пробивати» право на спорудження достойного меморіального комплексу. Як розгорталися події далі, дізнаємось на сайті Товариства «Меморіал» (memorial.kiev.ua).
Зважаючи на неспростовні докази й численні свідчення, у березні 1989 року влада змушена була визнати, що в Биківнянському лісі поховані жертви сталінізму. А в липні на вимогу громадськості був збитий і сфальсифікований напис на пам'ятнику. Після цього сім років — з 1989-го по1995-й — серед Биківнянського лісу сиротливо стояла ця анонімна могила з написом «Вічна пам'ять». Кому? Чому? Люди не заспокоювалися. До Київської адміністрації було подано чимало пропозицій про створення належного меморіального комплексу загиблим. Проблему обговорювали в пресі.
У 1989 році українське громадське товариство «Меморіал» зініціювало проведення в Биківні розкопок та ексгумацій. Тоді й було неспростовно доведено, що в похованні — жертви комуністичного режиму.

Таємниця Жовтневого палацу
Зі свідчень родичів загиблих й очевидців відомо, що до лісу вантажівками привозили, переважно вночі, й скидали за зелений паркан вже мертвих. Це були помордовані, понівечені трупи — і «свіжі», і такі, що вже почали розкладатися. А де ж відбувалися екзекуції? Нині про це вже багато що відомо, написано книги. Вичерпну відповідь знаходимо в матеріалі «Таємниця Жовтневого палацу» (memorial.kiev.ua) від 14.02.06, фрагменти з якого пропонуємо вашій увазі.
Хіба міг гадати славетний архітектор Беретті, лаштуючи на мальовничій київській горі красиву споруду інституту шляхетних дівчат, що його мистецький витвір спіткає неймовірно трагічна доля: під склепінням цих високих залів, де лунала класична музика й кружляла в танці юність, після 1917 року поселиться кривава катівська зграя?
Так, після більшовицького перевороту 1917 року репресивні органи — ЧК, ДПУ, НКВС, міняючи лише вивіски на цій світлій споруді на вулиці Інститутській, 5, чинили криваві звірячі акції проти всього народу України. Тут відбувалися п'яні оргії недолюдків, які тут же катували, стріляли в глибоких підвалах «ворогів народу»: професуру, письменників, художників, священиків, студентів, керівників-господарників, робітників, селян і всіх мислячих людей. У цьому палаці стріляли й дострілювали, мордували й добивали інтелект України. Крізь криваве пекло допитів, тортур, розстрілів пройшли когорти чесних, нескорених громадян України, які були небезпечними для більшовицького тоталітаризму вже навіть тим, що розуміли, хто є хто і в яких брудних злочинних руках опинилася доля народу. У глибоких «цілком таємних» сейфах репресивної машини й досі приховуються конкретні цифри про кількість закатованих та прізвища тих, чиї трупи таємно вивозили до ям у Биківню.
Та ще є випадково вцілілі жертви, свідки мордувань і смертей, очевидці відкритих німцями кадебістських підвалів восени 1941 року, родичі закатованих, котрі допомогли висвітлити таємницю Жовтневого палацу.
Як розповіли свідки, палац, крім офіційних входів і виходів, мав ще підземний тунель. Його важкі металеві ворота відчиняли лише вночі, коли «спали» сусіди,— і катівська «продукція» скидалася в закриті брезентом вантажівки.
Восени 1941 року фашистські окупанти облюбували чудовий палац під адміністративні апартаменти. Для цього з німецькою ретельністю взялися все очищати, отож відчинили підвали, заповнені вщерть скривавленими трупами, що вже розклалися. Кияни мали страшну нагоду побачити «роботу» радянських катів... Німецькі власті оголосили, щоб люди приходили впізнавати тіла своїх рідних, розстріляних енкавеесівцями перед відступом радянських військ. Прийшло багато киян — знаходячи своїх, люди миттєво сивіли...
Палац зазнав бомбардування в 1943 році під час визволення Києва радянською армією, тож на кілька років став на ремонт. Усе робилося, як на будівництві особливо таємного об'єкта: до реставраційних робіт допускали лише фахівців, перевірених спецслужбами. Те, що вони побачили в палаці, вразило серце не одного з них. Спеціальна підписка про нерозголошення таємниці на десятки літ скувала їхні уста: за розголошення — смертна кара. І лише в 1990-му дехто розповів про побачене під час першопрохідних робіт на відновленні Жовтневого палацу. Вони описали тонкощі пристосувань технічно-інженерного характеру для повної ізоляції жертв під час катувань і розстрілу. Підлоги в підвалах були бетонні, похилі до центру з отвором посередині для стікання води, коли шлангами змивали кров і мізки з потрощених тіл. Виконавці реставраційних робіт бачили на стінах сліди прощальних слів і проклять катам, написані жертвами в передсмертні хвилини. Їх читали крадькома, озираючись, чи хто не помітив «порушення суворої державної таємниці».
У зазначеному матеріалі («Таємниця Жовтневого палацу» (memorial.kiev.ua) від 14.02.06) подаються окремі свідчення громадян України, зібрані для провадження справи за фактом злочину. Це хвилюючі розповіді про страшні звірства енкавеесівців. Розповідає Мирослав Павликовський, батько якого, професор Владислав Павликовський, був заарештований у 1937 році, його тримали в Жовтневому палаці й там розстріляли. Ще один свідок — Микола Собкевич, який у 1957–1958 роках працював начальником дільниці на відбудові Жовтневого палацу. У підвалі робітники знаходили купи обгорілих людських кісток, які виносили ношами, а потім вивозили згідно з вказівкою на звалище...Тут було багато тісних камер із залізними дверима, що зачинялися герметично за допомогою гумових прокладок. Увечері в таку камеру заганяли в'язня, а на ранок витягали труп. (Ці свідчення задокументовані у фільмі режисера Р. Р. Єфименка «Биківня — Голгофа України».
Відомий письменник Анатоль Костенко розповів, що був репресований у 1937 році. Тримали й допитували його в Жовтневому палаці. Відбував 10 років ув'язнення на Колимі, а потім ще й заслання на Далекому Сході. У 1955-му був реабілітований і повернувся до творчої праці. Тамара Мороз-Стрілець — дружина письменника Григорія Косинки — залишила спогади про те, як її чоловіка заарештували і потім розстріляли у Жовтневому палаці в 1934 році.
Є також свідчення про водіїв, котрим доводилося возити трупи убієнних на биківнянську жертовню. Киянин Борис Лисенко розповів про шофера, який до війни возив трупи розстріляних із Жовтневого палацу у Биківнянський ліс. Двоюрідний брат Олександра Калоші до війни також працював водієм і возив (під страхом арешту) трупи розстріляних в Биківнянський ліс за «зелений паркан». Після рейсу їхав на озеро в Дарниці, де змивав кров з кузова. Рейси виконував уночі, а вдень відпочивав.
Борис Довгань, скульптор, що живе в Києві, оприлюднив такий реальний факт. У 1967 році він віз на таксі у виставковий павільйон біля Жовтневого палацу свою роботу. Літнього віку водій, певно, перейнявшись повагою й довір’ям до творчої людини, на під'їзді до Жовтневого палацу розповів, що до війни теж працював на таксі. Якось, проїжджаючи тут, змушений був загальмувати, бо від палацу від'їжджала вантажівка в супроводі міліцейської машини. Раптом війнув сильний вітер і відкинув край брезенту, яким була прикрита машина. Очам відкрився повний кузов трупів. Від жаху водій зупинив таксі та й затерп, злякавшись, що його заберуть як небезпечного свідка. Але охорона нічого не помітила, а брезент знову впав на своє місце, закривши страшне видовище. Машина з трупами попрямувала через Печерськ до Дніпра. Водія таксі завше охоплювало жахіття, коли проїжджав повз проклятий палац.
Художник Василь Вечерський у 1952 році студентом працював на відбудові Жовтневого. Серед робітників був і дідусь, який розповідав потай, що в підвалах палацу було повно убитих «ворогів народу», показував кімнату, де розстрілювали людей. Стіни були всуціль поцюкані кулями. Дідок бачив, як засудженим стріляли в потилицю, коли вони піднімалися у вантажівку — тоді не треба було вантажити трупи. Старий дуже просив нікому про це не розповідати. За даними, які має Василь Вечерський, у Жовтневому палаці був знищений художник Микола Івасюк — автор картини «В'їзд Богдана Хмельницького в Київ». Чув і про те, що там були розстріляні талановиті художники-«бойчукісти» — Михайло Бойчук, Іван Падалка, Василь Седляр та інші.
Кияни старшого віку пам'ятають своїх рідних, сусідів, друзів, які зникли до війни в зловісних «чорних воронках», що під прикриттям ночі звозили свої жертви до Жовтневого палацу. Кількох хотілось би тут назвати: Макар Русанівський — декан філологічного факультету КДУ, Максим Нагорний — учений секретар Інституту фольклору АН УРСР, молоді талановиті студенти та аспіранти, зокрема з педінституту: Ольга Клименко, Володя Чудновський, Дем'ян Буркот.
Жовтневий палац був штабом червоних катів для всієї України. Тут поклали світлі голови її найвизначніші діячі, найсвідоміші сини і доньки. Сюди на допити й тортури звозили «ворогів народу» з усієї України. Таке лихо спіткало й учителя з Хмельниччини, палкого українського патріота Пилипа Лещенка. Покликана долею, його дочка, письменниця Мирослава Пилипівна Лещенко доклала сил для становлення Товариства «Меморіал» й для висвітлення Биківнянської трагедії, для з'ясування долі свого батька. Але скільки потрібно докласти ще зусиль, щоб дослідити обставини цих злочинів та назвати усіх поіменно — і закатованих, і їхніх катів!?

«Memorialis» означає «пам'ять»
Кілька років тому в Київську міську організацію «Меморіал» прийшли енергійні люди, під керівництвом яких ожила діяльність товариства. Голова столичного «Меморіалу» Роман Круцик та його заступник Тарас Процев'ят наполегливо нагадували керівництву країни про потребу пошанування на державному рівні жертв комуністичних репресій, що лежать у Биківні, брали безпосередню участь у підготовці постанови Кабміну про створення Державного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили», який належить до сфери управління Київської міськдержадміністрації. Роман Круцик спромігся також створити Меморіальний комплекс «Дем'янів Лаз» і Музей історії національно-визвольних змагань в Івано-Франківську.
На заклик «Меморіалу Київщини», Народного Руху, Київського товариства політв'язнів та жертв політичних репресій, свідомої громадськості щороку в Биківнянському лісі на могилах організовують Поминальні дні для вшанування пам'яті про загиблих. Віддаючи належне загиблим, люди вимагають від влади створення достойного Меморіального комплексу жертвам тоталітаризму, поширюють друковані матеріали, приймають звернення, збирають підписи. Активісти «Меморіалу Київщини» ведуть збір відомостей про похованих у биківнянських могилах, укладають «Книгу пам'яті» про загиблих. Ці дні перетворюються в громадсько-політичний рух за створення Меморіального комплексу жертвам більшовицьких репресій.
Понад десять років про Биківню згадували нечасто, здебільшого тільки в перші травневі тижні, не відвідали її ні перший, ні другий президенти.
У 2005 році Віктор Ющенко підписав постанову про утворення Державного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». «Даю слово на цьому святому місці,— сказав Віктор Ющенко, виступаючи тоді на мітингу-реквіємі,— що ми підтримаємо будь-яку ініціативу, яка допоможе пролити світло на трагічні сторінки нашої історії».
Нині в історичному календарі України є день, коли згадують про похованих у Биківні, коли нащадки моляться за душі невинно убієнних жертв тоталітаризму й дякують Богові за те, що все частіше й частіше «німим отверзаються уста» й ранковою росою вмита красуня-Батьківщина радіє майбутньому.

Лариса ПОЛІЩУК

Довідка «ДУ»
Товариство «Меморіал» ім. Василя Стуса — правозахисне благодійне історико-культурне товариство, створене 1988 року (його основоположник — Андрій Сахаров). Мета діяльності українського «Меморіалу» — боротьба проти тоталітаризму, обстоювання прав людини, сприяння демократичним процесам, формуванню на засадах свободи й розвитку громадянського суспільства і входженню України у світове співтовариство.
також у паперовій версії читайте:

назад »»»