Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Жовтень 14, 2014
ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА
ПАМ'ЯТЬ
ПОХОВАТИ ОСТАННЬОГО СОЛДАТА
І ЗАКІНЧИТИ ТУ ВІЙНУ...
Давно відгриміли битви, та Велика Вітчизняна досі нагадує про себе. І не тільки
зведеннями районних управлінь МНС, у яких перелічуються населені пункти, де знаходять
снаряди й міни воєнних часів. У найнесподіваніших місцях, там, де десятки років
тому точилися криваві бої, й тепер можна натрапити на свідчення трагічних доль
тих, хто боронив Батьківщину до останнього подиху, але не упокоївся, як належить.
У часи війни нашвидкуруч прикидані землею останки воїнів Радянської Армії нині
знаходять пошуковці або туристи. Чимало братських могил розкидано по лісах та
околицях Полтавщини, де поспіхом ховали загиблих у боях солдатів. Згодом вони
зрівнялися з землею, назавжди, здавалося б, поховавши пам'ять про бійців...
Спробуйте нині встановити ім'я полеглого, чиї останки виявлено, скажімо, у зруйнованому
часом окопі через десятки років. І братися за цю невдячну справу ладні далеко
не всі. Коли меркантильні інтереси переважають над багатьма іншими цінностями
нашого буття, сушити голову над цією проблемою охочих знайдеться небагато. Проте
полтавець Олександр Ломакін повністю погоджується з тими, хто вважає, що поки
не поховано останнього солдата, війну не вважають закінченою. Велика Вітчизняна
болить йому й досі, хоча він народився через чверть століття після її закінчення
і нібито жодного відношення до тих полум'яних й трагічних років не має. Та це
не так. З 1996 року він разом із кількома своїми товаришами переймається пошуковою
роботою. Чоловіки на місцях колишніх боїв розшукують останки воїнів й перепоховують
їх у братських могилах. Так, торік 12 липня полтавські пошуковці перепоховали
в селі Батьки Зіньківського району, що на Полтавщині, останки майже ста радянських
воїнів, які тепер упокоїлися з почестями, а їх могили перебуватимуть під доглядом
сільради. Полтавці не припиняють пошуків і найближчим часом планують знову зробити
масове перепоховання у присутності місцевих жителів, ветеранів війни й родичів
загиблих, якщо вдасться встановити їхні адреси.
— Мене часто запитують про те, для чого я все це роблю: марную вільний час, витрачаю
гроші із сімейного бюджету, проводжу відпустки, шукаючи поховання тощо,— говорить
О. Ломакін. — По-перше, я хочу знати правду про ту війну, яка забрала життя мільйонів
моїх співвітчизників, а, по-друге, усвідомлюю, що слід відновити справедливість
відносно тих, хто загинув у боях, але кому так і не віддана остання честь.
Олександр не приховує, що пошукова робота пов'язана з певним ризиком, адже на
місці колишніх боїв залишилося чимало боєприпасів, не знешкоджених і досі. Останнього
разу, коли розкопували окопи й бліндажі в Зіньківському районі, де могли після
боїв залишитися загиблі радянські солдати, вони надибали чимало артилерійських
мін. На щастя, боєприпаси виявилися безпечними, але найчастіше в таких випадках
доводиться переривати пошук й викликати саперів. Одного разу, коли О. Ломакін
натрапив на закопаних у бліндажі радянських танкістів, він з подивом виявив,
що, попри десятиліття, деякі останки добре збереглися...
Пошуковець-аматор категорично не погоджується з тими, хто підозрює його та його
товаришів у причетності до так званої «чорної» археології. Ті розкопують могили
заради трофеїв: зброї, нагород, золотих коронок тощо. Олександр з друзями бачили
сліди роботи тих «археологів»: розорені могили й розкидані навкруги кістки...
Тому О. Ломакін далеко не всім довіряє таємниці побаченого під час розкопок.
Приміром, на дні одної з водойм він знайшов радянський танк із загиблим екіпажем.
Грізна машина й тепер стоїть там під шаром мулу й води. Якщо про місце знахідки
дізнаються, приміром, «металісти», розтягнуть танк на брухт, але останків воїнів
ніхто з них ховати не буде.
— Наша робота малопомітна й багатьом не зрозуміла,— констатує Олександр. — Але
ми відчуваємо душевне полегшення, коли з нашою допомогою останки воїнів нарешті
знаходять вічний спокій. Хай і через кілька десятиліть після закінчення війни.
Коли вдається, ми встановлюємо особи загиблих. Приміром, за допомогою співробітників
Полтавського краєзнавчого музею нещодавно ми дізналися імена майже двохсот радянських
воїнів, яких багато років вважали зниклими безвісти. Коли Полтаву захопили німці,
їх, поранених радянських бійців, що перебували в шпиталі, з міста не евакуювали,
а залишили на поталу окупантам. Ми дізналися їхні імена, знайшли могили й повідомили
родичам...
Недавно О. Ломакін із друзями перепоховали полтавця сержанта Віктора Ласька,
який який загинув у вересні 1943 року в Зіньківському районі, усього за 60 кілометрів
від рідного міста. Його останки знайшли робітники, коли рубали дерева в лісі.
Тепер наш земляк, а до того безіменний солдат, навічно упокоївся на сільському
цвинтарі села Лазьки Зіньківського району. Одним невідомим солдатом на нашій
землі стало менше. І причетні до цього полтавські пошуковці, котрим не байдужа
доля тих, хто ціною життя виборював свободу для свого народу.
Олександр БРУСЕНСЬКИЙ, Полтава
також у паперовій версії
читайте:
- НА ВСІХ ОДНА
ЖАДАНА ПЕРЕМОГА!
- ЖОРСТОКИЙ УРОК
- КІНЕЦЬ БЕЗСЛАВНОГО ШЛЯХУ
- ГІРКЕ ПОХМІЛЛЯ
назад »»»
Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.u».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».