ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ТРИБУНА
ВОЛОДИМИР РІЗУН:«ЖУРНАЛІСТИ ЗАВЖДИ МАЮТЬ ПРАГНУТИ БУТИ КРАЩИМИ»
Третього травня представники «четвертої влади», як в усьому світі називають ЗМІ, відзначили Міжнародний день свободи преси. Головне завдання цього свята — донести до всіх і кожного ідею про те, що журналісти повинні мати право виконувати свій професійний обов'язок вільно і не остерігатися переслідувань.
Окрім того, свято — це нагода для справжніх професіоналів й «акул пера» показати майбутнім журналістам, чого не вистачає сучасним ЗМІ, і передати їм свій досвід.

Отож 10 запитань директорові Інституту журналістики Київського Національного університету імені Тараса Шевченка Володимирові Різуну про ВНЗ, сучасні ЗМІ й проблеми українських мас-медіа...

— Чого очікувати сьогодні студентам, нинішнім і майбутнім, від запровадженої в Інституті журналістики Болонської системи освіти?
— Відповідаючи на це запитання, я хотів би послатися на слова міністра освіти і науки Станіслава Ніколаєнка. Він сказав, що всі ті інновації, які впроваджуються в рамках Болонського процесу, потрібно сприймати спокійно. Нам не слід огульно відкидати те, що вже надбала Україна, але, відкрившись для світу, ми маємо брати те нове, що вважаємо за корисне. Тому якихось революцій у зв'язку із приєднанням до Болонського процесу в Україні я не очікую. А зміни будуть. Власне, вони вже є. Зокрема, є наказ міністра про перехід на рейтингово-модульну трансферну систему. Це технологічно змінює освітній процес: студенти тепер мають навчатися щодня, а не тільки від сесії до сесії. Але такі вимоги, щоб студенти навчалися щодня, притаманні нашій вищій школі. Інша річ, що студенти не завжди це роблять.
Фактично, завдяки новій системі будуть розставлені крапки над «і»: викладач має серйозно підходити до організації навчання, а студентам слід наполегливо вчитися. Можна також сподіватися, що буде підвищена роль студента в організації освітнього процесу. Болонська конвенція розставляє акценти таким чином: не викладач прийшов навчити студента, а студент прийшов навчитися у викладача. Це інтерес самого студента — здобути собі фах й організувати своє навчання. Запроваджено, відповідно, індивідуальні навчальні плани. Тобто кожен студент мусить скласти свій навчальний план і за ним працювати. І укладання такого індивідуального навчального плану — інтерес самого студента. Через те можна говорити, що кожен студент буде не просто об'єктом навчання, а стане суб'єктом навчального процесу. Відповідно і студент буде вимогливішим до здобуття знань, і стосунки між викладацьким та студентським колективами будуть відкритими й підлягатимуть більшому контролю, ретельнішому моніторингу. Наша традиційна технологія організації навчання дуже давня, тож має свої традиції. Ну а коли ми до чогось звикаємо, то починаємо опускати якісь нюанси — й виникає таке собі звичаєве право. У результаті й маємо традиційне «від сесії до сесії». Протягом семестру все спускається на гальмах, а перед сесією активізуються й студенти, і викладачі. Тож я не вважаю, що Болонський процес є якоюсь новизною. Це просто акцентування уваги на тому, як воно має бути.
— Чи є в Інституті журналістики якісь традиції, притаманні тільки йому?
— Звичайно. По-перше, 27-го травня (це буде остання субота місяця), як завжди, відбудеться наше улюблене свято — «Журналістська весна». Цьогоріч буде
39-та «Журналістська весна»! У цей день збираються всі випускники інституту (а колись факультету) журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Це час і місце зустрічі всіх тих, хто колись навчався разом. Це передача певного емоційного досвіду від покоління до покоління. Це споглядання з боку випускників за сучасними студентами інституту, а наші студенти будуть дивитися на іменитих сивочолих професіоналів, спілкуватимуться з ними, набиратимуться досвіду. Ця традиція справді давня, гарна, і вона мусить зберігатися.
У нас є й нова традиція, якій років зо п'ять, — проведення конкурсів «Містер» і «Міс Інституту журналістики». Цього року ми вирішили провести ці два конкурси одночасно. Я вже чув, що це свято назвали «Містерія». Схиляю студентів до того, що ми не повинні просто дублювати оці всі традиційні конкурси, які є в Україні, у світі, де визначають, хто «Містер», хто «Міс». Ми маємо відображати це в якійсь оригінальній, творчій, грайливій, пародійній формі. І обов'язково тут має бути наявний фаховий аспект. Щоб це було цікаво. Я не думаю, що ми всі так свято віримо, що серйозно обираємо тут Міс і Містера. Ми, журналісти, маємо в реаліях бачити краплини гумору. Це подія, яка дає можливість покепкувати з самих себе, з однокурсників, колег, подивитися на професійні речі збоку. А взагалі, щодо традицій, у нашому інституті укладено свій календар пам'ятних і знаменних дат, за яким намагаємося організовувати заходи.
— Чи є в нас якась система працевлаштування випускників?
— Хотілося б, щоби так було, але система порушена, державного розподілу немає. На жаль, ми не відстежуємо до кінця, куди йдуть наші випускники, і не підтримуємо з ними зв'язку, як це мала б робити альма-матер зі своїми випускниками. Я знайомився з організацією навчального процесу у Франції, у Лілльській школі журналістики. Французи кажуть так: «Ми не готуємо безробітних журналістів». Кожен студент уже ніби під «дахом» певної редакції. Там дуже тісний контакт із редакційними колективами — вони залучені до навчального процесу. І фактично кожного студента заздалегідь готують для конкретної редакції. Але в них контингент студентів — близько 40 осіб, а в нас півтори тисячі. Зрозуміло, що обсяги різні і, відповідно, інші можливості. Я був би дуже радий, якби ми налагодили цю систему обліку випускників, хто куди йде, підтримували з ними контакти. Над цим треба працювати. Але в нас немає спеціального штату, тому це може бути тільки на громадських засадах. До речі, то може бути колективною кваліфікаційною роботою — бакалаврською чи дипломною — налагодити систему моніторингу за працевлаштуванням наших випускників. Створити базу даних, встановити контакти. Це ж дуже цікаво!
— Чи не хотіли б Ви запровадити в інституті щось на зразок києво-могилянського «Ярмарку вакансій» — коли представники різних фірм влаштовують презентації своїх вакансій і добирають для себе працівників серед студентства?
— Ми вивчали цей досвід. Це було б добре. На нашому сайті є рубрика «Працевлаштування». Раніше редакційні колективи писали туди, хто їм потрібен, а студенти зазначали, чого вони хочуть і що можуть. Але потім все це заглохло — й ніхто вже туди нічого не пише. Оскільки держава цим не опікується, не виділяє коштів, вакансій, то це має бути ініціатива випускників, самих студентів, які стануть випускниками і які вже тепер мусять самі шукати собі місце роботи. Наш педколектив підтримує таку ініціативу.
— Чи багато на сьогодні конкурентів в Інституту журналістики? Адже журналістську спеціальність нині викладають і в інших навчальних закладах.
— Я її взагалі не бачу. Тридцять навчальних закладів нині пропонують журналістську освіту. Усі вони певною мірою підконтрольні нашому ВНЗ. Але я об'єктивно не бачу конкуренції. І хіба може школа журналістики, якій два, три, хай навіть десять років, позмагатися з Інститутом журналістики, котрому 59 років, де потужний професорсько-викладацький колектив, високий рівень акредитації. Окрім того, це столичний навчальний заклад. Тут поряд редакції, тож завжди можна запросити до співпраці професійних журналістів. Ясна річ, що столичний навчальний заклад перебуває в більш виграшній позиції, це природно. З іншого боку — здорова конкуренція завжди корисна. Але поки що я не бачу в Україні такої школи журналістики, яка б була для нас конкурентом.
— Як Ви ставитесь до державних і недержавних засобів масової інформації, зокрема преси?
— Напевно, проблема нашої преси полягає не в тому, що вона є державною або недержавною, а в тій журналістиці, яка витворюється в тих колективах і в самих журналістах. Проблема в тих стосунках, які нині виникають між журналістами й представниками влади, і в тих стосунках, які панують у журналістському середовищі. Я не забуваю слова Лариси Івшиної, головного редактора газети «День», яка сказала, що рівень антисанітарії в українській журналістиці надзвичайно високий. У самому її середовищі. Звісно, ми шукаємо винуватця у всьому цьому — так вже люди влаштовані. Якщо винні державні ЗМІ, то, може, справді варто їх роздержавити. І коли журналістика оздоровиться після цього — слава Богу. Та я маю великі сумніви, що державні ЗМІ — основна причина тієї «антисанітарії». Ставлюся позитивно до пошуку шляхів оздоровлення журналістики. Ми в чомусь можемо помилятись, але головне, що пошук триває і є бажання щось змінити.
— А чи не вважаєте Ви, що усунення державних ЗМІ призведе до дегенерації української мови?
— Загроза, безперечно, є. Але ті суспільні ЗМІ, які виникнуть, лишатимуться державницькими, і на них буде покладено завдання берегти мову, берегти нашу культуру. Власне, наше Національне радіо давно є суспільним — за змістом, за функціями. Єдине що — воно підконтрольне владі. Прибрати оцей ланцюжок контролю — Національне радіо лишатиметься таким самим, просто не контролюватиметься владою в темах, пов'язаних з політикою. Але хіба мові й культурі влада незалежної України забороняла розвиватися, в тому числі в медіа?
— Яким чином ЗМІ можуть підвищувати культуру свого споживача?
— Насамперед, журналісти самі мають бути висококультурними людьми. Журналістика повинна ставити перед собою не лише якісь власні виробничі цілі — вчасно здати номер, передачу, матеріал. Вона мусить ставити перед собою суспільні цілі — для того щоб виконати свою функцію. Отут я категоричний: усе залежить від вихованості майбутніх журналістів, від їхньої освіченості, суспільної й політичної культури. Якщо невігласу дати в руки мікрофон і перо, він однак нічого не досягне. Дійсно, свобода слова є запорукою існування демократичної журналістики, але тоді на плечі журналіста лягає велика відповідальність за те, що він робить. І не забувайте про один життєвий закон, який ще нікому не вдавалось порушити: покоління змінюють одне одного, відповідно, змінюються й інтереси й запити суспільства. А отже, процес виховання журналіста і процес підвищення рівня його культури — це питання вічне. Журналісти завжди мають прагнути бути кращими — саме за цим принципом постійного вдосконалення й мусить працювати журналіст, щоб вести свою аудиторію до якихось високих життєвих цілей.
— Яка періодичність преси, на Вашу думку, нині є найактуальнішою?
— Думаю, що це тижневики. Газета — це все ж не тільки інформація, це аналітика. А ніхто ще не придумав технології, щоб дуже швидко зібрати інформацію, її проаналізувати й написати матеріал. А тиждень — це все ж більше часу на аналіз, й то його замало. Журнали мають якийсь солідніший вигляд, а солідні речі за один день не роблять. Газета як ЗМІ ніколи не зникне, вона має свою нішу. Може змінитися матеріальна форма, але сам вид — газета — нікуди не дінеться. Проблема сучасних ЗМІ, як мені здається, полягає в тому, що на початках незалежності було зроблено акцент саме на інформаційних жанрах. Тоді це було правильно, бо нам не вистачало правдивої інформації. Але ми, таким чином «вихлюпнули» аналітичну журналістику, яка є значно якіснішою. Ми позбулися таких жанрів, як памфлет, фейлетон, нарис і тому подібне. Тобто ми «прибрали» художньо-публіцистичні жанри. Через це й не маємо покоління серйозних аналітиків. Нині потрібно зробити крен у глибинну аналітику, бо інформаційна журналістика сьогодні в принципі досягла певного технологічного рівня, і ми всі розуміємо, якою вона має бути.
— Якими мають бути щоденні видання, аби вижити на інформаційному ринку?
— Такі видання (більш інформаційні) фактично мусять конкурувати з телебаченням і радіо. Як їм вижити? На мою думку, усе зводиться до того, є самоокупною газета чи ні. Тут проблема в тому, що аудиторія бідна, тож не хоче передплачувати або купувати газети. По-друге, аудиторія збентежена плюралізмом у ЗМІ. Вона втратила довіру до газет, бо тепер дуже багато «чорного піару», замовних статей. І читачі розуміють, що не все те, що написане, є правдою. Можна запропонувати чисто технологічні методи: подавати різні точки зору, щоб читач сам визначав, чи правдивою є інформація. І знову-таки, журналістам потрібно підвищувати культурний рівень, дбати про моральні цінності.

Євгенія МАЗУР,
студентка Інституту журналістики КНУ
ім. Тараса Шевченка
також у паперовій версії читайте:

• «FREEDOM HOUSE»: МЕДІА УКРАЇНИ СТАЛИ БІЛЬШ НЕЗАЛЕЖНИМИ

назад »»»