ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
СЕМЕН СТРУГАЧОВ: «НАВІТЬ У РОЛІ МЕРЗОТНИКА Я ПРОТИДІЮ ХАМАМ-РУЙНІВНИКАМ»
Для багатьох з нас Льова Соловейчик з народних кінокомедій «Особливості національного полювання (...риболовлі... політики)», якого грає заслужений артист Росії Семен Стругачов, став майже своїм, рідним і до болю близьким чолов'ягою.

Цей артист із великим носом, що для актора-коміка, безумовно, плюс, майже до сорока років грав у рідному театрі переважно епізодичні ролі французів й інших неросійських осіб, а в кіно — героїв-алкоголіків, недоумків і просто клінічних ідіотів. І от Семен Стругачов «дослужився» одразу до двох масштабних драматичних ролей. У рідному Театрі ім. Ленради в Пітері він зіграв Яшу Мазура в прем'єрному спектаклі «Фокусник з Любліна» (за романом нобелівського лауреата Ісаака Башевіс-Зінгера). У Володимира Бортка знявся в фільмі «Майстер і Маргарита» в ролі Левія Матвія.
У Київ Семен Стругачов приїхав у складі московського театру-студії «Комітет» зі спектаклем «Собаче серце» за М. Булгаковим, у якому він виконує роль Швондера. Після аншлагової вистави в Міжнародному центрі культури і мистецтв (Жовтневому палаці), що завершився овацією, ми зустрілися з актором у гримерці, де поговорили «про творчість і життя»

«У комедії завжди є трагічне»
— Вам не здається, що актуальність Булгакова зростає? У швондерів нині більше важелів впливу, вони обростають грошима і владою.
— Але в нас усе-таки є Преображенські, й поки вони є, думаю, швондеризм не пройде. На щастя, гірші часи завжди змінюються на кращі, і хоч тепер, можливо, «лихоліття швондерів», але народ усе-таки переживе й це. Так, нині засилля хамів-руйнівників, котрому треба активно протидіяти, тому я так рельєфно й по-злому роблю образ Швондера. У часи тоталітаризму швондери перерізали, перебили всю країну. Нині вони поміняли свій імідж і злодіюють більш витончено. Так що спектакль «Собаче серце» і Булгаков взагалі неймовірно актуальні. Усе міняється, раніше швондери були в шкіряних куртках і з маузерами, а тепер вони в костюмчиках при краватках за двісті доларів.
— Ваш Швондер вимовляє слово «професор» підкреслено з двома «ф», а потім раптом з подивом довідується, що в цьому слові два «с» (вистава йде російською). Це знання українських реалій?
— Ні, це випадковість, так вийшло. Я це робив давним-давно, коли грав в іншій постановці «Собаче серце» в Пітері. Це символічно й знаково, якщо збіглося з якимись реаліями в Україні, значить у моєму Швондері як типи відгукнулися і ваші швондери.
— Ви як людина не хворієте після того, як зіграли мерзотника?
— Я очищуюся, тому що не хочу бути таким, як він! З іншого боку, коли мені кажуть: «Какая прелесть эта гадость», це означає, що мене, який добре попрацював, по душі погладили, по самолюбству. Бридку людину потрібно зіграти в певному сенсі чарівно, знайти в ній якісь кумедні риси. Чому люди сміються? Тому що все впізнавано, сміховинно. Я — артист, я — лицедій, і чим яскравіший мені вдається створити образ, на який публіка реагує, тим мені приємніше.
— Якими шляхами Ви прийшли до акторства?
— Вступив у Владивостоці до інституту мистецтв на театральне відділення. Доля мене туди якось занесла. Та й у театр я потрапив випадково: колишні однокласниці затягли. До цього був музикантом і хотів ним залишитися: я добре співав, у дитинстві мене називали «біробіджанським соловейком», «косив» під Робертіно Лоретті (це було дуже модно) — один до одного виходило. Потім відбулася мутація, пішов такий «козлетончик», що терміново довелося змінювати професію. У театрі мені сподобалося: дядьки-тітки дорослі — від молоді до старих. Більш того, коли розігнали театр Михоелса, багато акторів приїхали в Біробіджан. Театром керувала Міра Мойсеївна Шименко, геніальна акторка, я вважаю. Професійну трупу створити їм не дозволили, і вони організували народний театр. Ми грали світовий репертуар, і я вирішив: залишуся в театрі, така легка професія, після вистави всі сміються, випивають, курять... Мені почали наливати в дев'ятому класі, курити я тоді ж почав. Думав — богема, доросле життя! Відкіля я знав, що це дуже важка праця.
— А як же адреналін?
— Не завжди буває адреналін! Щоб його одержати, треба стільки віддати! А в залі повно вампірів, вони сидять і чекають: «Дай мені, дай мені!» Добре, якщо хтось віддав і тобі, і часто, звичайно, віддають, але, буває, сяде де-небудь у третьому ряду такий... Якщо немає глядацької віддачі, вельми буває погано. Та це й фізично важко — втрачаєш по три кілограми за виставу. А ще ж стільки роботи — кіно, концерти!
— Ставлення акторів до театру в наших країнах специфічне, адже грошей там не заробиш. Це щось схоже на творчу лабораторію?
— Так, Ваша правда. Ми не живемо з театру. Театр — своєрідний тренінг, він «розкриває» актора. Глядач приходить подивитися, скажімо, на Льову Соловейчика і думає: «Ого! Виявляється, він і те, і це вміє».
— Ваш Льова завдяки знаменитій кінотрилогії Олександра Рогожкіна відомий в усіх-усюдах. Це Ваша «візитна картка». І нікуди не дітися від цього...
— Звичайно, до цього прагне кожен актор. Правда, є деякі незручності — і в житті, і в кіно, і в сприйнятті глядачів. Усі думають: от — всеросійський п'яниця! І пропонують випити-закусити. Але якщо артист говорить, що все це йому набридло, усі ці приліплювання ярликів, я думаю, він великою мірою кокетує. Будь-який актор мріє зіграти таку роль, щоб його на вулиці окликали за ім'ям героя. Звичайно, можна впасти і в крайність: ніхто більше не запрошуватиме на інші ролі, що й сталося зі мною. Навіть режисер Герман, який хотів знімати мене, казав: «Ну не можу я тебе тепер запросити! Тому що ти Льова Соловейчик. Треба щось придумати для тебе окремо, щоб розвіяти це».
Таку проблему мали Моргунов з Віциним (Нікуліну більше пощастило). Дем'яненко все життя був простачком Шуриком. Ми з ним знімалися у фільмі «Утриманка». У цій короткометражці в нього смішна й неоднозначна роль, остання, до речі. Глибокий, інтелігентний артист, він дуже страждав і завжди нервувався, коли його впізнавали: «О, Шурик! Шурик!» У нього не вистачало гумору ставитися до цього належним чином. Я поки що не нервуюся, хоча трошечки мене це вже «дістає». Коли, наприклад, виходжу з гітарою (а я пишу пісні й співаю), а люди в залі сприймають мене передовсім так: «Льово, здорово! Льово, давай!» Коли починаєш співати «Ленінградський вальс» Дольського, народ затихає і вже по-іншому ставиться до мене. «Нічого собі! Так він ще й співає, пісні пише, такі серйозні...» Та й у театр так само багато хто приходить. Беруть квитки «на Льову», думають: зараз він що-небудь «витягне» з кіно. Е ні, виявляється, він театральний артист, може грати класику.
Кіно — це все ярлики, штампи. На них артист може «проїхати» все життя. Починав-бо я з іншого кіно — із серйозного. І в театрі зіграв не одну трагічну роль. Наприклад, Кафку в спектаклі «Пастка». То була історія. Польський режисер Станіслав Бабицький привіз п'єсу Ружевича про життя і смерть Кафки й почав переглядати трупу: хто буде грати Франца Кафку? Владимиров дав йому одного актора, іншого — вибирай. А режисер подивився «Любов до труни», де в мене гостра комедійна роль, і сказав: «От він». Владимиров йому: «Так він у нас комік, простак-іноземець». А Бабицький каже: «Ні, якщо він не гратиме, то я не буду ставити». І потім була велика для мене похвала, коли, побачивши мене в цьому спектаклі, люди дякували, захоплювалися й не вірили мені, коли я казав, що я взагалі-то комік...
Тут усе відносно. Театр дає актору більше можливостей розкритися й різноманітно виглядати на сцені. А в кіно — самі випадковості. Мене ж випадково запросили в «Особливості...» Роль Льови мав грати інший відомий актор.
— Цікаво, хто?
— Олександр Ликов, який грає Казанову у «Вулицях розбитих ліхтарів». Але він з якихось причин не зміг зніматися, був зайнятий. Рогожкіну знадобився актор з довгим носом, певної національності, і режисер Семенов, у якого я тільки-но знявся у фільмі «Час сумувати ще не настав», запропонував йому подивитися цю картину, після чого мене затвердили. Ви розумієте, що єврей-«ашикер» (п'яниця) — це нонсенс. Але Соловейчик — глибоко асимільована російська людина. Тут його батьківщина. Не пити горілки означає не бути росіянином. Я, до речі, не п'ю, тільки у вільний від роботи час. Кому потрібен артист з п'яними очима?
А хто знав, що ця картина буде такою популярною? Хто знав, що буде такий бум? Ніхто не знав. Знімали як рядову комедію. Правда, сценарій був дуже смішний. Наступного дня після показу фільму ми, що називається, прокинулися знаменитими, у нас почали просити автографи. От вона, слава, і прийшла, як кажуть. У кого більша, у кого менша. Наша трійка — Булдаков, Кузьмич і Льова — були популярні, як свого часу Нікулін, Віцин і Моргунов. Ми й ходили спочатку втрьох. Їдемо якось у Пітері в метро, всі автографи просять і запитують: «А ви що, в метро їздите?» Булдаков і каже: «Такі пробки! Ми свої «Мерседеси» нагорі покидали й вирішили, що так швидше доїдемо до «Ленфільму». Народ думав, що ми багаті. А ми знялися за копійки.
— Чи думали Ви на початку акторської кар'єри, що доведеться грати людину, яка працює в міліції?
— А я в театрі часто грав міліціонерів. Моя перша роль була — лейтенант міліції у виставі «Ми, що нижче підписалися». Наприкінці спектаклю я мав увійти й промовити: «Кого затримувати?» Я так хвилювався, поки йшла вистава, напевно, тисячу разів устиг повторити свою фразу, але, коли вийшов на сцену, з двох слів одне переплутав і випалив: «Кого хапати?» Одного разу я навіть грав грузина-міліціонера. До речі, у мене брат — полковник міліції, живе в Благовєщенську, правда, він уже на пенсії.
— І як він ставиться до Вашого героя в «Забійній силі»?
— Каже, що професію я обгидив, зате його самого підніс. Він же тепер у своєму Благовєщенську національний герой! Ми з ним дуже схожі, хоча він на п'ять років за мене старший, його частіше, ніж мене, запрошують на телебачення — розповісти про мене...

«Театр для мене — все, а кіно — річ минуща»
— Чи Ваші комедійні персонажі дуже схожі на Вас?
— Я людина свавільна, в чомусь, може, непередбачувана, але думаю, що зі мною не важко. Можу й розвеселити, й спантеличити.
Звичайно, я хочу вирватися з амплуа комедійного актора, але, з іншого боку, у будь-якій комедії можна знайти щось трагічне, і навпаки. У смішному завжди можна знайти місце, де людина відчуває себе самотньою. Сцена — далеко не весела штука, але театр для мене — все, а кіно — річ минуща.
— А які казуси були останнім часом у кіно?
— Зіграв ізраїльського льотчика. Сидів за штурвалом «Фантома», тільки насправді це був наш літак, «загримований» під «Фантом». Хоробро повертав штурвал, натискав кнопки, але все це було на землі. Головний фокус я викинув не під час зйомок, а після. За сюжетом льотчика збили над Сахарою під час єгипетсько-ізраїльської війни. Знімали в Єгипті, жили в готелі на околиці Каїра. Після зйомок я, не переодягаючись, приїхав у готель. І от уявіть: людина в льотній ізраїльській формі, весь у крові, обвішаний зброєю, з'являється перед єгипетськими охоронцями. Перекладач десь забарився, і охорона, побачивши мене, схопилася за зброю. Тільки згодом я уже збагнув, чим могла скінчитися ця афера. Добре, що перекладач ще здаля почав їм щось кричати. Вони зітхнули полегшено, і я теж.
— А в театрі часто бешкетуєте?
— Звичайно! Вистави по п'ятнадцять років ідуть! Якось мені дотепники-друзі тапочки прибили на сцені.
— Так і впасти можна!..
— Я й упав... Глядачі, звичайно, реготали, думали, що так треба. А ще я якось грав жінку. Це була прем'єра, термінове введення. Жінка приходить у дім, їй наливають шампанського. Я думав, що це вода, а виявилось — горілка. Я — хлебись!.. Закашлявся, не в те горло попало з несподіванки. Усі дуже сміялися, але мені, зізнаюся, було не до сміху.
— Напевно, імідж «всеросійського п'яниці» остаточно переламала роль Левія Матвія в «Майстрі і Маргариті»?
— Це була абсолютна несподіванка, що Бортко мене взяв на цю роль. У «Майстрі й Маргариті» є досить персонажів, щоб можна було використати мене в звичному амплуа. Але Бортко поставився до мене серйозніше, ніж інші режисери. При цьому на роль було кілька гідних претендентів, так що проходив проби. Гримери мене погано загримували, гадаючи, що мене однак затвердять. Ми спробували першу сцену, пішла непогано. Бортко викликав гримерів і «прописав» їм за повною програмою. Після цього вони возилися зі мною години три. «Я вирішу»,— сказав режисер. Два тижні ходив я на «Ленфільм» і все числився в претендентах. Ну, думаю, все, шансів немає. Потім дивлюся — затверджений. Бортко пояснив так: мовляв, несподіваний хід, для багатьох буде сюрпризом. Зніматися було цікаво, але й важко. За сюжетом, я ношу Ієшуа на руках: коли я його ніс, кістки тріщали, потім мені операцію на ключиці зробили.
— Навіть так!
— Стара травма далася взнаки.
— При підготовці перечитали Євангеліє від Матвія?
— Перечитав, але я й раніше до цього тексту звертався. Коли працював у Куйбишеві, був спектакль, у якому уривки з Біблії звучали. Що мене вразило — Бортко ні слова не прибрав з Булгакова, він дбайливо ставиться до тексту. Перед пробами мене так налякали, що він не любить «відсебеньок», щоб я текст визубрив. Камера готова, режисер кличе, а я: «Почекайте, я ще раз повторю». Бортко махнув рукою: «Давай близько до тексту».
— Вам не буде нудно після такого колоритного образу грати ролі «гарнірні»?
— Можливо. Мені ось знову дали в кіно легковажну роль бригадира малярів, і я ніяк не міг опуститися на землю після Левія Матвія. Артист мусить уміти грати все. І доброму актору треба довіряти. А якщо вже приклеєно амплуа, значить, це комусь зручно — чи режисеру, чи театру. Або самому актору зручно, що він грає такі-сякі ролі й більше нічого не може. Я вважаю, що можу грати все. Як і кожен актор, котрий поважає професію і ставиться до неї серйозно. Якщо актор каже: «Я цього грати не можу», це означає, він не зовсім професійний.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»