ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
ФАЛЬШИВОМОНЕТНИКИ НА КОЛЕСАХ
На сторінках нашої газети неодноразово висвітлювалася діяльність залізничної міліції й специфіка роботи її окремих підрозділів. У розмові з нами начальник Управління МВС України на транспорті В’ячеслав Гарбуз був досить стриманим, коли йшлося про конкретні приклади викриття злочинів, здійснених протягом останнього часу завдяки оперативній інформації, оскільки передчасна публікація про них може зашкодити сищикам розплутувати далі складні клубки злочинних зв’язків. Але одну історію, що характеризує оперативну роботу (у цій справі уже винесено судовий вирок), розповісти можна.

Схема надійна
Фальшивомонетники, про яких ітиме мова, спеціалізувалися на десятигривневих купюрах. З економічної точки зору це не зовсім вигідно, оскільки прибуток від реалізації одної з них не набагато перевищує витрати на її виготовлення, адже комп’ютерне обладнання, робота дизайнера, спеціальні папір та фарба коштують немалих грошей. Значно рентабельнішою є підробка 100 і 200-гривневих купюр, але й ризик набагато вищий. Продавець, отримавши від покупця «великокаліберні» гроші, як правило, подивиться, чи є на них водяні знаки, а десятку рідко хто стане перевіряти. Та навіть якщо людина придивиться до неї уважно й засумнівається в її справжності, то не стане зчиняти галасу й гукати міліцію — просто відмовиться приймати підозрілу купюру й порадить пошукати іншу.
Наші герої — 26-річний Сергій і 29-літня Марина, ідучи на справу, завжди були готові до найгіршого сценарію. А саме до того, що людина все-таки зчинить галас і викличе міліцію. Саме тому перед тим як робити покупки, вони розділялися: дівчина платила, а її друг стояв на безпечній відстані, нібито він з нею незнайомий. Якби її затримала міліція, вона сказала б, що цю купюру їй дали в якомусь іншому магазині — у якому саме вона не пам’ятає. Марину б, звичайно, обшукали в присутності свідків, але, не виявивши більше нічого підозрілого, склали б протокол про вилучення й відпустили: наявність у людини лише однієї фальшивої купюри ще не дає підстав підозрювати її у фальшивомонетництві. А Сергій тим часом заховав би пачку решти підробок у безпечному місці і спокійно чекав, коли звільнять його подругу.
Але не цей запобіжний сценарій був основним винаходом зловмисників. Секрет їхньої невловимості полягав у тому, що вони постійно подорожували залізницею. Прибуваючи потягом до якого-небудь міста, ці спритники весь день ходили по крамницях і базарах, купуючи продукти харчування та інші необхідні для життя дріб’язкові речі, на здачу брали квиток до іншого міста, увечері знову сідали в потяг і вночі відзначали вдалий день у вагоні-ресторані. А зранку починали все спочатку. Причому в залізничних касах і в поїздах вони розраховувалися лише справжніми купюрами.
Отже, сьогодні підроблені гривні виявлено в Чернігові, завтра — у Хмельницькому, післязавтра — в Одесі — і так по всій Україні. Кожний міський чи районний відділ порушує кримінальну справу, коли за аферистами вже й слід пропав, і веде кожний своє розслідування... Зате зв’язкова ланка зловмисників — «Укрзалізниця» претензій до них не має, оскільки на її об’єктах фальшивих грошей не виявлено. Тому транспортна міліція навіть не знає, що в неї під носом катаються небезпечні злочинці.

Потрібні помічники
Сергій з Мариною друкували гроші не самі — це робили в підпільній друкарні в містечку Видному під Москвою. Там взагалі-то спеціалізувалися на іншій продукції — фальшивих документах, і коли її викрили, правоохоронці вилучили безліч міліцейських посвідчень Російської Федерації і залізничних проїзних квитків. Одним з друкарів був москвич українського походження, котрий зберіг зв’язки з батьківщиною і завдяки їм мав «підробіток».
Наші «молодята» купували фальшивки оптом за половину їхньої номінальної вартості. Починали з малого — брали купюри в борг. Їм давали не більше, аніж треба на квитки з Москви на Донеччину, де вони постійно жили, а також на те, щоби прохарчуватися, заробити на повернення боргу й на завдаток для придбання чергової партії (москвичі боялися, що їх обдурять з першого ж разу).
Купюри були невисокої якості, тож двічі в одому й тому ж самому місці з’являтися з ними було небезпечно. Уявіть собі, скільки крамниць і ринків треба було обійти, щоб «відбити» затрати на придбання фальшивок і мати з них ще й якийсь «навар». Однак Сергій з Мариною за деякий час «розкрутилися», доходи стали неухильно зростати, і головним фактором, що сприяв їхній успішній злочинній діяльності, був мінімальний ризик.
Але згодом вони «розслабилися»: їм усе рідше хотілося ризикувати і їхати кудись далеко від рідної домівки, зате дедалі сильніше хотілося спокійного життя, тож усе частіше вони почали задумуватися над тим, аби не самим займатися збутом, а знайти оптових покупців, щоб перепродувати їм великі партії фальшивок.
На цьому, до речі, «горять» майже всі групи фальшивомонетників — погоріли й наші герої. Починаючи справу, вони були сповнені сил та енергії, завзяті й моторні. Але згодом людина психічно втомлюється щоразу тремтіти, простягаючи підроблені гроші.
Інший момент — зайве базікання. Спочатку фальшивомонетник поводиться надзвичайно обережно, здається, він готовий берегти таємницю від самого себе. Але з часом фальшиві гроші стають для нього чимось звичним, буденним, і мимоволі складається враження, що будь-хто з випадкових перехожих, якщо йому запропонувати збувати підробки, радо погодиться.
У зловмисників, правда, вистачило кебети не шукати спільників у себе вдома — адже там варто поділитися секретом з однією людиною, як завтра про це знатиме половина містечка. Їм хотілося знайти партнера, котрий би жив десь в іншому регіоні і не знав їхньої домашньої адреси. Вони б тоді домовлялися з ним про зустріч за допомогою мобільного зв’язку, а зустрічалися б на вокзалах чи в потягах.
Цілком логічно, що саме на цих об’єктах Сергій з Мариною і почали обережно підшукувати собі однодумців. Там доля й звела їх з молодою та меткою провідницею, яку ми умовно назвемо Валею. Якось, перебуваючи в Павлограді, вони так захопилися обміном грошей, що не встигли навіть придбати квитка на останній потяг. Однак Валя — добра душа — пригріла «зайців» у своєму вагоні, знайшла для них вільні місця (хоча й здерла за це втридорога), а потім, побачивши, що пасажири голодні, витягла для них зі своєї схованки (теж за гроші) випивку й закуску.
Хильнувши з грошовитими та щедрими пасажирами чарку-другу, жіночка скоро дійшла до того стану, коли розв’язується язик, і поділилася з ними деякими секретами з життя провідників, а саме про те, як вони заробляють на обміні валюти, перевезенні дрібної контрабанди, на «безбілетниках», та розповіла багато інших цікавих речей.
Саме така помічниця нам і потрібна,— вирішили молодята, котрих під впливом алкоголю теж потягло на відвертість, і вони прямо запропонували Валі, окрім іншого попутного бізнесу, взятися ще й до збуту фальшивих грошей. Або, коли самій не з руки, то хоча б знайти придатних для цього людей. «Ти ж буваєш у різних містах,— умовляли зловмисники,— знайомих у тебе хоч греблю гати, невже серед них не знайдеться голодранців, охочих розжитися на дурняк?» І Валя, на радість авантюристів, погодилася мати з ними справу.
Вона пообіцяла прислати на переговори свого кума й назвала станцію, на якій можна з ним зустрітися. Тож усе мало влаштуватися чудово для аферистів, якби не одна обставина: як колись співав Володимир Висоцький: «Той, кому все доручив він, був чекіст, майор розвідки і чудовий сім’янин». Валя дійсно мала гріхи за душею, неодноразово ловилася «на гарячому», і якось її навіть хотіли звільнити з роботи, але допомогли співробітники карного розшуку лінійного управління міліції, яким вона пообіцяла надавати конфіденційну інформацію про своїх колег-провідниць та пасажирів. За неї клопоталися перед керівництвом «Укрвагонсервісу», і вона залишилася на роботі. Це, до речі, загальновідома у всьому світі практика: людині прощають дрібну контрабанду чи шахрайство, а за це вона допомагає розкривати небезпечні злочини, пов’язані з перевезенням зброї, вибухівки чи наркотиків. У цьому випадку оперативники за своє клопотання отримали винагороду — цікаву інформацію про фальшивомонетників.

Де тонко, там і рветься
Далі з кримінальною парочкою мав діло «кум», тобто спеціально підготовлений для таких справ працівник міліції, а Валю акуратно вивели з гри: оскільки вона виявилася досить кмітливою, щоб не повідомити своєї домашньої адреси, то її просто перевели на інший (причому більш престижний) маршрут, щоб уникнути випадкової зустрічі зі злочинцями вже після того, як вони вийдуть з в’язниці. Про такі речі оперативники дбають заздалегідь, навіть коли ймовірність майбутньої помсти сміховинно мала.
Слід зазначити, що на оперативні заходи було потрачено чимало грошей. Адже для того, щоб завоювати довіру зловмисників, треба було купувати в них фальшиві гроші — від цього нікуди дітися, але що поробиш, коли збитки держави від них були ще більшими. Сищики скоро здогадалися, що мають справу з другорядними збувачами, а тому не шкодували коштів на те, аби ті їх познайомили з виготовлювачами. Однак усе марно: Сергій з Мариною не лише категорично відмовлялися вивести їх на своїх постачальників, а й усіляко уникали розмов про те, де знаходиться друкарня. Тож не лишалося нічого іншого, як зробити їм велике замовлення й стежити, куди вони поїдуть по «товар».
Завдаток за нього дорого обійшовся фінансовій службі МВС, зате міліцейські розвідники з уривків розмов здогадалися, що їхні «об’єкти» збираються в дорогу кудись на північ. За ними встановили спостереження, налагодили взаємодію з правоохоронними органами сусідніх держав. У таких випадках оперативники легко знаходять порозуміння, адже якщо сьогодні в Росії друкують фальшиві гривні — завтра в Україні виготовлятимуть підроблені рублі, тож допомагати один одному потрібно завжди.
Так по сліду кримінальної парочки українські та російські правоохоронці дійшли до Видного, де викрили друкарню і знайшли неспростовні речові докази. Росіяни були вдячні своїм колегам, оскільки зловмисники, як зазначалося, виготовляли фальшиву продукцію, чим завдавали шкоди не лише Україні, а й Росії. Наші ж оперативники, уважно оглянувши вилучені у фальшивомонетників папери, викрили ще одну пару їхніх агентів, котрі орудували в Україні, а саме 25-літнього Андрія і 20-літню Ірину, котрі постійно жили на Житомирщині. Їхня діяльність була як дві краплі води схожа на схему, відпрацьовану донецькими молодятами, з тією лишень різницею, що житомиряни були молодші за віком, тож не лінувалися збувати фальшивки самотужки, не шукали собі помічників і тому не попалися першими в тенета правоохоронних органів. Фінал же був однаковим: усі четверо засуджені до позбавлення волі на термін від п’яти до десяти років.
Розшуковці були впевнені, що з московськими «друкарями» активно співпрацювали ще кілька українських груп, але вийти на їхній слід, на жаль, не вдалося. Що поробиш — оперативна робота це теж мистецтво можливого, і чудес тут не буває.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• СУТЕНЕРИ У СПІДНИЦЯХ

назад »»»