ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСВІТА
ОБІЙМИ МЕНЕ, МАМО!
— Ти мене любиш? — часто запитують мене то донька, то син.
— Звичайно, люблю,— відповідаю, не відриваючись від своєї дисертації.—А що сталось?
— Тоді обійми мене!
Я обіймаю дочку, потім сина, і цілую обох. І вони спокійно йдуть до своєї кімнати. А сама я думаю: що це за ніжності, діти ж не маленькі — у 8—9-му класах?

Ми сидимо з моєю співрозмовницею в кав'ярні й розмовляємо про сімейне життя.
— А ще буває,— згадує майбутній доктор наук,— донька раптом просить, щоб я поклала її спати. Говорю: «Ти ж не маленька. Уже вища за мене!» Проте вона наполягає. Йду до спальні, вкриваю Риточку ковдрою. І вона безтурботно засинає.
Діти будь-якого віку потребують ласки, уваги. Ми, дорослі, постійно зайняті невідкладними проблемами, тож часом лише по «мобілках» спілкуємось з дітьми.
Знаю родину, в якій стосунки дітей і батьків зіпсувалися тому, що «предки» перестали цікавитись життям нащадків і виправдання мають. Ті, мовляв, уже виросли, самі себе обслуговують, у них коло своїх друзів. А в нас — робота, бізнес, кар'єра.
Розповідали, що один крутий бізнесмен свого восьмирічного Павлика ніколи не бачить. Так само як і непрацююча матуся, що ледь встигає укластися в щільний денний графік: фітнес-клуб, кравчиня, косметолог, престижна виставка, посиденьки з подругами, вечірка, модний театральний гастролер. Хлопчина спілкується з... водієм батька, що привозить його в приватний ліцей, а ввечері доправляє додому. Чоловік і хлопчик звикли одне до одного. Та Павлик страждає, тому що татові й мамі він не потрібний...
Дитина — не іграшка. «Навіщо ви народили мене? Я вас не просив!» — вигукував один підліток батькам, котрі раптом побачили, що син із ними грубий, навчанням не цікавиться, пізно приходить додому. Що ж, закономірний підсумок.
Згадаймо, якими словами ми відмахуємося від дітей, котрі звертаються до нас зі своїми проблемами: «Дурниця, дикість, ідіотизм, забудь це, плюнь». Уявіть, як почуваються вони, коли бачать: те, що їх найбільше бентежить, батьків анітрохи не хвилює. Відтак найближчі люди стають чужими.
— Я дуже люблю своїх маму і тата,— розповідала мені знайома школярка,— але коли вони гримають на мене, ображають, висміюють мої захоплення, критикують друзів, я не хочу їх знати. Язик не повертається називати їх «мама, тато». Чому вони не намагаються зрозуміти мене?
Справді, чому? Навіщо тоді ми хочемо мати дітей? Щоб потім відмежуватися? У старості, звичайно, згадаємо, що діти зобов'язані виявляти до нас увагу, турботу. І будемо скривджені, коли ті скажуть, що їм ніколи, вони зайняті, у них найважливіші у світі справи.
Взаємини батьків і дітей — одна з найболючіших проблем усіх часів і народів. Не випадково ж десятикласниця Тетяна розіслала анкету, де першими запитаннями були: «Чи про все ти розповідаєш своїм батьком?», «Чи вважаєш за необхідне говорити їм про свої труднощі, ділитися найпотаємнішим?» Відповіді були цікавими. А одна вразила мене: «Я часто обманюю батьків, бо скажеш їм правду, вони тобі під час сварки дорікатимуть цим».
Діти бувають порядніші від нас. Вони прощають нам помилки — випадкові або навмисні, не пам'ятають зла. Чому? Тому що вони нас дуже люблять такими, які ми є насправді. Чи ми їм потрібні? Безперечно! А от чи потрібні вони нам?
Пригадую розмову з 14-літньою Оленкою. Зізнатися, я навіть позаздрила тому, як добре її батьки змогли налагодити з дівчинкою взаємини.
— Чим більше я довідуюсь про батьків інших дітей, тим більше мені подобаються мої,— розповідала вона.—У нас — повне взаєморозуміння. Вони довіряють мені, я — їм. Тато і мама дозволяють мені вдягатись так, як я хочу, створюючи свій стиль, імідж. Якщо я забажала, роблю модну стрижку або фарбую волосся. Звичайно, батьки виховують мій смак. Але не примушують вдягати те, що мені не подобається. І так в усьому. Якось мама вирішила поїхати в Англію з братиком, а я відмовилась. Мені цікавіше було провести літо в наметовому таборі з друзями під Києвом. І ніякої трагедії. Я часто розмовляла з батьками по мобільному телефону. Вони за мене спокійні, а я — за них, за те, що вони відпочивають так, як їм хочеться.
Ще одна історія. Старшокласниця Надія ненавидить свою маму. «За що?» — цікавлюсь. Річ у тім, що її мати у своїй вимогливості й гіпертурботі перегнула палицю. Дівчинці змалечку ні в чому не давали волі. Ґудзика на кофтинці застебнути? Не треба, мама швидше зробить. Ножицями хочеться вирізувати? Що ти, поранишся!
— Пам'ятаю,— розповідала Надя,— мені було чотири роки, а мама годувала мене з ложечки. Бабуся завжди говорила, щоб вона цього не робила. Але мама бабусю не слухала. У мене ж зникав апетит. І зустрічала мене мама зі школи ледь не до сьомого класу. Наді мною всі сміялися. Тепер дівчина тільки і мріє, щоб швидше закінчити школу, вийти заміж або піти жити до когось з подруг.
— А з мамою не хочеш жити? — запитала я.
— Нізащо! — відповіла вона.
Хто винний у таких конфліктах? Кому зробити перший крок до примирення? Батькам чи дітям? Гадаю, найперше батькам. Вони старші, розумніші, досвідченіші. Зрештою, вони відповідальні за життя своїх дітей. Потрібно завжди йти на поступки, показуючи приклад турботи толерантності, щирої любові. Інакше навіщо дітям дали життя?
Наостанок кілька порад, які мені імпонують своєю простотою і повагою маленької людини. Отже, три способи показати дитині свою любов.
Слово. Називайте дитину ласкавими словами, вигадуйте милі прізвиська, розповідайте казки, співайте пісень. Нехай у вашому голосі чується лише ніжність.
Дотик. Іноді досить узяти дитину за руку, погладити по голівці, поцілувати, щоб вона перестала плакати, вередувати. Тому якнайбільше пестіть своє чадо. Американські психологи дійшли висновку, що фізичний контакт стимулює фізіологічний і емоційний розвиток дитини.
Погляд. Не розмовляйте з дитиною, повернувшись до неї спиною або боком. Не повчайте дитину із сусідньої кімнати. Підійдіть до неї, подивіться в очі й скажіть те, що хотіли. І не важливо, скільки часу ви будете у дитячій кімнаті. Головне те, що ви робите і говорите.

Тетяна ХЛЄБНИКОВА
також у паперовій версії читайте:

• ЯК НА ВІЙНУ
• ДЕ ПЛЕКАЮТЬ ЮНИХ ПОЕТІВ?

назад »»»