ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІЙСЬКО
НА ПОРОХОВІЙ БОЧЦІ
На складах поблизу села Новобогданівка, що в Запорізькій області, зберігалось близько п’яти тисяч умовних вагонів артилерійських снарядів. Найновішим було 25–30 років від дня їх виготовлення, а найстарішим — 60 і навіть... 90 років!
6 травня 2004 року о 12 годині 50 хвилин на них стався вибух — перший за всю їх майже 70-літню історію. Пожежа, що виникла, спричинила детонацію смертоносного «скарбу» і він розлетівся у радіусі 10–40 кілометрів.

За інформацією Міністерства з надзвичайних ситуацій, фахівці якого брали участь в ліквідації наслідків цієї «нп», снаряди «накрили» понад 300 квадратних кілометрів площі. Не обійшлось без жертв: одна особа загинула через осколочне поранення в голову. Пожежа завдала Міністерству оборони збитків на більше, ніж два мільярди гривень.
Цей випадок зайвий раз підтвердив: Україна живе на пороховій бочці. Адже складів і арсеналів, подібних до новобогданівських, у нас сотні. У всіх зберігаються боєприпаси, термін придатності яких давно закінчився. Всього накопичено майже 2,5 мільйона тонн!
Наприклад, неподалік Львова — на околиці селища Брюховичі, де так полюбляють відпочивати львів’яни, є кілька десятків складських приміщень, в яких, за словами високопосадовців Західного оперативного командування, зберігається понад 50 тисяч тонн боєприпасів. Ці будівлі зведено ще на початку минулого століття за Австро-Угорщини, і в якому вони перебувають стані — неважко здогадатись, хоча, звісно, за сто років існування їх ремонтували. У 80-х роках, незважаючи на те, що склади були майже на 100 відсотків завантажені, до Брюховичів завезли й боєприпаси з Центральної групи військ, що дислокувалась в Чехословаччині. Оскільки cклади були заповнені, то понад 700 вагонів снарядів розмістили просто неба. На складах, про які йдеться, зберігалися снаряди для артилерійських систем «Смерч» і «Ураган» й, в разі їх детонації, вони могли б «накрити» увесь Львів з його майже мільйонним населенням. Адже дальність їх польоту — десятки кілометрів. Я вже не кажу, що сталось би із Брюховичами.
Вибухи в Артемівську та Новобогданівці змусили Міноборони вжити певних заходів, спрямованих на унеможливлення їх і на інших арсеналах.
Зокрема, з Брюховицьких складів вивезли найнебезпечніші снаряди, а умови зберігання решти стали значно кращими. Стверджувати, що всі недоліки пов’язані зі зберіганням в Україні застарілих боєприпасів, не можна. Їх надто багато. Аби усунути їх у стислі терміни не вистачає коштів.
Виникає запитання: що ж робити? Я задавав його багатьом представникам МО і від усіх них чув єдину відповідь.
— Утилізувати,— кажуть вони.— Лише тоді на всі 100 відсотків убезпечимось від повторення того, що сталось в Артемівську й Новобогданівці. Бо якщо навіть снаряди зберігати з дотриманням усіх вимог та інструкцій, все одно вони, зважаючи на їхній «вік», можуть здетонувати.
Утилізація теж вимагає багато грошей. А їх у держави, як відомо, бракує. Саме з цієї причини, а не з вини керівництва військового відомства, як стверджують деякі «фахівці», й пробуксовує Державна програма утилізації звичайних видів боєприпасів, непридатних для подальшого використання і зберігання, затверджена Кабінетом Міністрів ще 1995 року. Більше того, в 1996-1999 роках на її виконання з державного бюджету не було виділено жодної копійки, а в 2000-му держава «розщедрилась» аж на мільйон гривень. Однак, попри всі труднощі й проблеми, крига починає скресати: торік на утилізацію боєприпасів було спрямовано 32 мільйони гривень.
За розпорядженням міністра оборони України у травні минулого року було створено Департамент з утилізації ракет і боєприпасів.
Фахівці новоствореної організації взялися насамперед за снаряди «Град» і «Ураган», авіаційні ракети, боєприпаси, що містять гексосен, тобто все, що є найнебезпечнішим. Україна, до речі, має непогані можливості для вирішення зазначеної проблеми: Донецький та Шосткінський казенні заводи, ВО «Зірка», інші підприємства довели: їхніх потужностей достатньо для утилізації застарілих боєприпасів — до 70 тисяч тонн на рік. Понад 30 тисяч тонн МО спроможне утилізувати за рахунок баз і арсеналів, де вони знаходяться. Отже, виходить 100 тисяч тонн щороку. На перший погляд, ніби непогано. Але у тім річ, що «ніби»: на складах і арсеналах військового відомства нині є близько 2,5 мільйона тонн боєприпасів. Якщо ми їх утилізуватимемо такими темпами, знадобиться аж 25 років! За цей час можуть статись десятки подібних до новобогданівської і артемівської «нп». Є ще одне «але»: гроші. Їх, як завжди, не вистачає. За словами директора Департаменту з утилізації боєприпасів Володимира Поповича, для того, аби задіяти всі підприємства, потрібно 260 мільйонів гривень. Виділено ж лише 120 мільйонів, тобто менше половини. Якщо і надалі програма знищення ракет і снарядів так фінансуватиметься, для її виконання буде потрібно як мінімум 50–60 років. Чи буде збільшено фінансування — час покаже.
До речі, Україна співпрацює в цьому плані й з іноземними партнерами. Скажімо, підписано угоду з НАТО, яка передбачає утилізацію понад 130 тисяч тонн боєприпасів, 1,5 мільйона одиниць стрілецької зброї й тисячі переносних зенітних ракетних комплексів. Є кілька інших аналогічних угод, що перебувають на стадії реалізації. Хочеться вірити, що спільними зусиллями з НАТО, ЄС, ОБСЄ та іншими міжнародними організаціями Україна, нарешті, позбудеться своїх смертоносних «скарбів».

Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:

• ЗА СТАНДАРТАМИ НАТО
• ЛЮДИ НИЖЧОГО ҐАТУНКУ

назад »»»