ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
ВОЛЕЛЮБНИЙ ОДЕСИТ ОЛЕКСА РІЗНИЧЕНКО
Нещодавно указом Президента України за вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і незалежності, активну громадську участь групу українських письменників і громадських діячів відзначено державними нагородами. Серед тих, кого нагородили орденом «За заслуги» III ступеня, і одесит Олекса Різниченко.
Його життєвий шлях у багатьох аспектах схожий на долю побратимів з когорти шістдесятників. І все ж — єдиний і неповторний.

Протягом останніх років він «вибухнув» чи не десятком нових книг. Такій активності міг би позаздрити і поважний письменник, і літератор-початківець. Утім, презентуючи у Національній спілці письменників України свої видання, Олекса Різниченко зізнався, що всі його книги написані в різні роки. Із різних причин (про них — згодом) вони побачили світ, коли Україна стала незалежною.
Перша збірочка поета — «Озон» — чи не найбільше постраждала від цензури. Одеське видавництво «Маяк» планувало видати її й 1969-го, і 1971 року, але не пощастило. Вона побачила світ лише у 1990-му. Тоді ж Олексу Різниченка було прийнято до Спілки письменників України.
Друга збірка поета — «Терновий вогонь» — вийшла 1993 року в Києві, у видавництві «Український письменник». Ця збірка удостоєна премії імені Павла Тичини. У 1998-му році побачила світ третя збірка поезій — «Наодинці з Богом». Її лейтмотив — любов до України, віра у її майбутнє. Вперше тут надруковані поеми «Мовчиш, Стрибоже?» (1966), «Конище» (написана «на зоні» 1972 року), «Іллейко, з Бога турейко» (1989). Остання поема призначена для шкільного віку і є спробою відновити старий український княжий епос. Її герой — богатир Ілько Муромець.
Критики відзначають завжди свіжий літературний погляд Олекси Різниченка, його суголосність часові. Цей не дуже приголублений долею чоловік, чиї літа на осінь повернули, лишився молодим душею. Його дух не зламали ані табори, ані поневіряння після заслання. Гордий дух українця не дає приспати його волю, кличе до боротьби. Хоча, як зізнається сам Олекса, так було не завжди. До національного самоусвідомлення він ішов поступово, долаючи імперські загати брехні й облуди.

«Я став українцем у 1960 році...»
Рік народження Олекси Різниченка — 1937. На тлі нашої історії — трагічний і кривавий. Та людина не в змозі обрати для свого життя найзручніший час.
«У тридцять сьомому вночі, коли із крику, болі, крові, дитям надії і любові з'явився я...» — напише він уже зрілим поетом. Родина жила на Донеччині, у Єнакієвому. Там же майбутній поет пішов до школи. До речі, поетом його почали називати ще у школі. Дуже хотілось Олексі свої думки і почуття висловити у поетичній формі. Коли на Донбасі почався голод, родина перебралась у село під Первомайськ. Потім був Богопіль — містечко між річками Буг і Синюха.
«В українській школі № 17 вчилися Микола Вінграновський, Віталій Колодій — це ті хлопці, з якими я зустрівся і ближче зійшовся в 1952 році, коли Василь Годований зібрав майбутніх поетів і створив літературну студію при газеті «Прибузький комунар». Усі вони стали відомими поетами,— згадує Олекса Різниченко.— Я часто приїздив до Первомайська, бо там була літстудія, зустрічався з хлопцями, розмовляли на різні теми.
Після закінчення у 1958 році театрального училища я одержав призначення до Кіровоградського українського музично-драматичного театру імені Кропивницького. Влаштувався на роботу електроосвітлювачем, оселився у гуртожитку.
Одного разу стою за лаштунками біля свого прожектора, іде «Наталка Полтавка». Артистка співає: «Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться. Ой, як болить моє серце, а сльози не ллються». Вона так гарно співає, аж заслухався. Раптом опускається завіса, вона зойкає, нахиляється до своєї ноги і каже: «Ах, черт, как я ударилась». Це мене так вразило, так по серцю різонуло! Співати таку гарну пісню і згадувати чорта. Десь на якомусь аркуші я записав: «Я забув українську мову, я забув Запорозьку Січ. Як мені повернути знову ту свободу і рідну річ?»
Доля кидала Різниченка, як вутлий човник у розбурханому морі. Утім, з морем він був пов'язаний міцно. Бо у кого ще може бути такий волелюбний характер, як не в моряка? Тож звідти все і почалось.
Восени 1958 року Олекса разом з товаришем Володимиром Барсуківським склали і надрукували антипартійну листівку загально-демократичного змісту з такими закликами: «Довольно раскалывать мир на два так называемых лагеря! Долой фашистскую диктатуру партии! Да здравствует подлинная свобода народа!» І підпис — «Союз борьбы за освобождение народа». Листівка була написана російською мовою. До усвідомлення себе як українця Олексі залишалось зовсім трохи.
«Приїхали ми на вулицю Бабеля, в КДБ,— згадує Олекса Різниченко.— Масивні двері... Про цей будинок в Одесі казали, що він найвищий, тому що «из него видно Магадан и Соловецкие острова»...Мене викликають, обробляють... Поки тривало слідство, читав книжки. От читаю книжку Іллі Еренбурга «Роки, люди, життя». В одному місці Ілля пише так: «Переїжджаю з Франції в Бельгію. Висять лозунги: «Илью вон, не пускать Илью сюда!» — на французском языке, потому что, как известно, в Бельгии говорят на французском языке». Це мене як струмом ударило.
Я від хвилювання не міг на місці всидіти: «Як же так — мова французька, а дві держави різні? А в нас дві мови — а «на віки вічні з руським народом»? То як це так?»
Своїми сумнівами і думками поділився з товаришем Володею Барсуківським: «Володю, ти знаєш, я на українську мову перейшов. Ми ж українці, а говоримо російською мовою, це якась ненормальність». Все... Ми починаємо вчити українську мову прямо... у камері. По радіо передавали пісні, ото ми їх записували і вчили. Через те я зараз знаю дуже багато пісень від початку до кінця. Сидимо ми в камері, співаємо, сльози на очах, плачемо...
Тут, у тюрмі, я духовно вдруге народився, відчув себе українцем».
Тоді ж у камері він написав вірша: «Прости мені, кохана, страднице безталанна, вовіки нездоланна, дорожча за життя, що я не знав про тебе, що я не чув про тебе, не бачив те, що треба, за купою сміття».
Трибунал Одеського військового округу 15–19 лютого 1960 року засудив Різниченка і Барсуківського до 18 місяців суворого режиму. Вони відбували строк у мордовських таборах, де репресовані вояки УПА довершили процес «прозріння і перевиховання» юнаків.

«Інше життя зібрати маю...»
Духовне відродження кликало до нового життя. Олекса обирає для навчання факультет української філології Одеського університету ім. І. Мечникова. Щоправда, вчитися доведеться заочно — так порадив йому (чи порадився з КДБ?) декан факультету Іван Дузь.
Тоді, у 1962 році, Олекса Сергійович звернув увагу на чоловіка, найстаршого серед студентів, йому було 42 роки. Усі відзначали його винятковий розум, працездатність. Дівчата його любили, цього всезнайка за те, що він їм шпаргалки гарно передавав. Потім дізналися, що за плечима мав 17 років «тюремних» університетів. Викладачі ставилися до нього з повагою, бо він же ерудит, публікує переклади Шекспіра з англійської. Познайомилися. Святослав Караванський виявився чоловіком неординарним. Згодом Святослав Йосипович познайомив свого молодшого товариша з дружиною Ніною.
Сталося це знайомство в оперному театрі. Побачивши Святослава Караванського, Олекса підійшов, привітався. Леле, хіба він міг тоді подумати, що із цією жінкою колись доведеться разом сидіти... на лаві підсудних?
Тоді вона (Ніна Строката) пильно подивилась на молодика (він устиг зауважити її схожість з відомою правозахисницею Оксаною Мешко), і обом дорікнула: «Ледацюги, що ви гаєте час? Щось треба робити для України!»
А що можна було зробити? Подружжя Караванських чітких планів не мало. Вони просто виконували свою повсякденну справу, мимохіть залишаючи в душах студентів бажання приєднуватися і... діяти в ім'я України, її незалеж-ності й волі.
...Приміром, приніс Святослав Йосипович лист Василя Орла з Кубані. У своїй кореспонденції, адресованій «Літературній Україні», кубанський козак просив надіслати українські книжки. А ще ставив питання руба: чому іспити до вищої школи приймають тільки російською мовою, і українець змушений одержувати нижчі оцінки? Ми відредагували: звернулися листовно до міністерства освіти і навіть до... прокуратури. А потім Караванський листа Василя Орла з Кубані передрукував в університетській газеті: «Прошу прислати нам українські книжки на Кубань, тому що тут їх немає».
Або ще Станіслав йшов на пошту, заповнював передплатні бланки на журнал «Україна», газети «Чорноморські новини» і «Український дім». Піднімався на дев'ятий поверх, обходив усі квартири і обов'язково когось умовляв передплатити українську пресу. От така була його патріотична місія — чорнова і часом непоказна робота.
«У 1965 році вперше ми пішли колядувати,— згадує Олекса
Сергійович.— Я написав замітку. «Чорноморка» чомусь не взяла, а російськомовна газета «Знамя коммунизма» надрукувала про колядування: «Нова радість стала, яка не бувала, що ми колядували». Про те, що то заняття було небезпечне, відчайдухи-студенти не лише здогадувались. Ба, навіть достеменно знали. Як співати збиралися хором, то один хлопець — староста все приказував: «Хлопці, це український хор. Тут по-російському не говоримо, тільки українською».
Як дали йому за ці крамольні слова, то він, бідачисько, все каявся: «Я не знаю, простит ли мне партия после этого».
«Коли усе лиш біле й чорне,
Строкатість є смертельний гріх (а вона Строката),
Та ще така ось неприборкана.
Аж вибухова, ніби сніг»,— так згадуються мені на відстані років оті новорічні колядування.

«Цілує руку Стус у Ніни, як ту цілують, що з ікон»
Постать Ніни Строкатої стала для Олекси Різниченка знаковою. Мужністю цієї жінки не можна було не захоплюватися. Вона з відзнакою закінчила Одеський медичний інститут, здобула фах мікробіолога. 1962 року Ніна Строката вийшла заміж за Святослава Караванського, який повернувся з тривалого ув'язнення за причетність до діяльності ОУН.
13 жовтня 1965 року Караванського заарештовують за його статті про мовну політику в Україні та за звернення до керівників компартій Польщі, Чехословаччини, Румунії і Югославії щодо безпідставних політичних арештів в Україні. Відтоді ім'я Ніни стало відомим: вона зверталась до громадськості зі своїм правдивим словом, розповідаючи про діяльність свого чоловіка.
Після ув'язнення Караванського увесь тягар нерівної й жорстокої боротьби вона переклала на свої плечі. Її невелика двокімнатна квартира на Чорноморській дорозі стала епіцентром духовного життя в Одесі. Сюди приїздили, зокрема, Василь Стус, Валентин Мороз, Петро Григоренко. Зрозуміло, що така активність не пройшла повз увагу КДБ. Ніну Строкату попереджають: їй пропонують засудити поведінку чоловіка, а згодом — розлучитися із цим «кримінальником». Дружина не здається і продовжує
боротьбу.
У травні 1971 року її звільнили з роботи в медінституті. Стало очевидним: готується арешт. Вона ще встигла наприкінці літа влаштуватися на роботу в місті Нальчик (Кабардино-Балкарія), куди терміново виїхала, рятуючись від цькувань в Одесі. Там відбував заслання після 20-річного ув'язнення Юрій Шухевич (син легендарного командира УПА Романа Шухевича), який і допоміг влаштуватись на роботу. Проте слідчі знайшли її й там. У грудні 1971-го за нею приїхали, зробили обшук на квартирі. Строкату забрали одразу, а Шухевича — трохи пізніше.
Арешт Ніни Строкатої викликав протест серед української інтелігенції. Найгостріше відреагував Вячеслав Чорновіл, який виступив з ініціативою заснувати комітет захисту Ніни Строкатої. Заяву також підписали Василь Стус, Ірина Калинець, Леонід Тимчук (матрос буксира «Рекорд» Одеського морського порту, дисидент). Серед головних звинувачень, висунутих слідством Строкатій,— зберігання невідправленого листа, написаного 1966 року до Праги на адресу міжнародної організації журналістів з приводу засудження Юлія Даніеля, листа до журналу «Перець» на захист Івана Дзюби. Окрім того, її звинуватили у поширенні через лікаря Олексія Притику та вчителя і поета Олексу Різниченка творів Валентина Мороза «Серед снігів» та «Мойсей і Датан», журналу «Український вісник», збірки віршів Миколи Холодного «Крик з могили».
Олекса Різниченко опинився на лаві підсудних. Останнє слово Ніни Строкатої на суді й досі не може згадувати без хвилювання. Утім, послухаймо це слово без купюр: «...Український патріотизм, національну гідність українця затавровано терміном «націоналізм».
Але ж український патріотизм — це природна сутність українця, сутність, яка успадковується, стає моральним набутком і не дозволяє ставати покручем, безбатченком, яничаром... Як заходить розмова про український патріотизм, то всіх лякає, а чи не скінчиться ця розмова роздумами про самостійність... Надмірність часто безглуздої цензури — це і є головний винуватець, якого треба би було віддати до рук правосуддя. Якщо такий єдино справедливий суд ще не є можливим сьогодні, то суспільний поступ рано чи пізно приведе нас до такого, і тоді сама тільки згадка про сьогоднішній суд змусить багатьох почервоніти... Часи, коли стануть неможливими процеси, схожі до сьогоднішнього, ці кращі часи вже тепер всередині нас».
Незважаючи на абсурдність обвинувачень, 19 травня 1972 року суд оголосив вирок: Ніні Строкатій — чотири роки таборів суворого режиму, Олексію Притиці — два роки, Олексі Різниченку — п'ять з половиною. До уваги взяли активність Різниченка: збирання українських книжок для Кубані, створення української самодіяльної капели, виготовлення та поширення самвидатської літератури, агітацію за українізацію шкільництва.

Історія правдива і спотворена
«Імення Ваше, пані Ніно, з появи Вашої на світ заримувалось до країни, до України, Батьківщини, що була топтана, як цвіт»,— ці рядки з поезії Олекси Різниченка написані на спогад про мужню жінку. Власне, свій моральний обов'язок він виконав. Побачило світ науково — популярне видання «Донька Одеси. Ніна Строката в документах і спогадах», у якому широко відтворено картину правозахисного руху на Одещині.
Олексі Різниченку треба встигнути ще чимало. Власне, не дати піти з життя дорогоцінним свідченням про події, які увійшли в історію під назвою «феномен шістдесятництва». Все меншає учасників і свідків того яскравого й неоднозначного періоду нашої історії. Натомість нашаровується вторинна, часом далека від правди міфічна напівправда. Ніни Строкатої вже немає серед живих, тому за неї можуть говорити лише живі її побратими.
Аналізуючи шістдесятництво як явище, розмірковуючи над тим, що це було — бунт, вибух чи «просвітлення» інтелігенції, — Олекса Різниченко доходить висновку: головне, що рухало людьми, було бажання бути чесним із собою. До речі, нам належить подолати численні міфи, нав'язані радянською ідеологією про відмінність менталітету «східняків» і «західняків», які досі активно плодяться, мов бур'яни.
Цей міф живучий і донині, попри незаперечні історичні факти. Так, усі десять членів — засновників Української Гельсінської Групи (створеної 9 листопада 1976 року), походили з різних областей України. Микола Руденко — з Луганщини, Оксана Мешко — з Полтавщини, Петро Григоренко — із Запоріжжя, Левко Лук'яненко — з Чернігівщини. Олекса Тихий — з Донеччини, Олесь Бердник — із Миколаївщини, Ніна Строката — з Одеси, Мирослав Мартинович — зі Львівщини, Микола Матусевич — із Київщини, Іван Кандиба — з Холмщини.
Олекса Різниченко теж вважає себе волелюбним одеситом. Хоча чому — вважає? Усім своїм життям він підтвердив, що гідний цього звання. Його духовне відродження, національне самоусвідомлення стало прикладом для наслідування сотень земляків. До речі, за паспортом його прізвище — Різников. Та з часом він перестав на це зважати. Бо обраний псевдонім — Різниченко — став суттю його єства. Волелюбного і нескореного козацького духу.

Ніна ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»