ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА З ЧОРНОБИЛЕМ НАОДИНЦІ
ЦЕНТР БОЛЮ НАШОГО
СЬОГОДНІ — 20-ТІ РОКОВИНИ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ
Сьогодні світ знову згадає про всепланетарну катастрофу в Чорнобилі, чорна тінь якої накрила своїм жахливим крилом чимало країн на різних континентах Землі. Наші високопосадовці у супроводі почту журналістів із друкованих й електронних засобів масової інформації за традицією відвідають Чорнобильську церкву на одноіменній вулиці в столиці та покладуть квіти до пам'ятника полеглим у борні з «мирним атомом».
Коли вони на великій швидкості їхатимуть на престижних авто з ескортом охоронців з центру міста до цього скорботного меморіалу, то ліворуч, навпроти метро «Житомирська», можливо, побачать комплекс споруд за стандартною металевою огорожею. Не переконаний, що всім їм відоме призначення цих будівель. Тим-то й нагадаю: на проспекті Перемоги за номером 119 розташувалася клінічна лікарня Наукового центру радіаційної медицини (НЦРМ). Тут проходять обстеження і лікування ті, хто попри все вижив після аварії на ЧАЕС — учасники ліквідації її наслідків і постраждалі від неї, серед яких багато дітей.

За стінами цих споруд — трагедії тисяч і тисяч уражених радіацією людей і насамперед тих, хто зустрів тут свою тризну. Після Чорнобиля саме в цьому місці, можна сказати без перебільшення, знаходиться центр болю нашого. Ми всі повинні про це знати. Вшановуючи полеглих чорнобильців, пам'ятаймо й про ще живих, котрі конче потребують нашої допомоги.

Вони були першими
Перших, найбільш постраждалих після вибуху четвертого реактора на ЧАЕС енергетиків і пожежників із ознаками гострої променевої хвороби відправили до спеціалізованої лікарні у Москві. Звідти вони вже не повернулися і залишилися назавжди на Мітинському кладовищі. Мені довелося побувати там, на «Алеї чорнобильських героїв», які й нині «дивляться» з барельєфів на пам'ятниках на врятований ними світ. Сторож цього погосту розповів, що ховали їх у цинкових трунах у залитих бетоном нішах, бо вони, вже мертві, все ще випромінювали небезпечні рентгени.
У Києві лікувальних закладів такого профілю не було. Евакуйованих із Прип'яті та Чорнобиля почали терміново розміщувати у київській Жовтневій (нині 1-й міській) та обласній клініках, інфекційній лікарні на Сирці. Дітей із чорнобильської зони взяли під свою опіку медики Інституту гематології та переливання крові.
Надія Федорівна Романенко — мій перший лікар у клініці НЦРМ пригадувала, як поспіхом, уночі дезінфікували палати інфекційної лікарні для прийому перших чорнобильців і вивозили у «могильники» за містом їхній забруднений радіонуклідами одяг.
— Тоді у нас не було ніяких проблем з ліками — їх на першу нашу вимогу передавали з різних республік колишнього Радянського Союзу і навіть із-за кордону. Гуманітарну допомогу не встигали розвантажувати. Меню для хворих — від червоної та чорної ікри до, ніде правди діти, найкращих кримських вин...
Вони, ці перші медики, наче відчуваючи, що увага до їхніх пацієнтів-чорнобильців поступово «згасатиме», тож поспішали. На базі Інституту проблем фізкультури на вулиці Мельникова вже 1 жовтня того ж трагічного 1986 року було відкрито Науковий центр радіаційної медицини, підпорядкований нині Академії медичних наук України. Першим його директором став екс-міністр охорони здоров'я УРСР, академік АМНУ Анатолій Юхимович Романенко.
— Починали з 40 ліжок і 90 співробітників,— розповів мені заступник генерального директора НЦРМ по науковій частині, доктор медичних наук професор Д. А. Базика.— У 1978 році у Пущі Водиці наш центр мав 300 ліжок, а коли побудували клінічну лікарню на проспекті Перемоги, було вже 530 ліжок і півтори тисячі фахівців. Нині до складу НЦРМ входять інститути клінічної та експериментальної радіології, епідеміології та радіаційної гігієни, а також потужний відділ дозиметрії, який займається визначенням доз опромінення у різних категорій постраждалих.
— Завдяки фінансовій підтримці Київської міської державної адміністрації,— вів далі Димитрій Анатолійович,— створили центр трансплантації кісткового мозку, де під керівництвом нинішнього генерального директора, члена-кореспондента АМН України, доктора медичних наук, професора В. Г. Бебешка розробляються нові методики пересадки стовбурових клітин і мозку. За прикладом японських колег, які вже понад 60 років досліджують наслідки атомних бомбардувань Хіросіми та Нагасакі, організували поліклініку радіаційного реєстру, де на обліку знаходиться 42 тисячі чоловік. Кожні два роки, незалежно від стану їхнього здоров'я, ми викликаємо їх для ретельного обстеження, щоб глибше зрозуміти механізми впливу радіації на здоров'я людей і постійно вдосконалювати методику лікування у профільних відділеннях кардіології, ентерології, пульмонології та інших. Наші наукові розробки стають надбанням колег у всіх регіонах України, де у спеціалізованих медичних закладах опікуються чорнобильцями, ними цікавляться й зарубіжні фахівці з радіаційної медицини.

Засекречені «високодозовці»
Відразу ж після аварії на атомній станції у 237 осіб було продіагностовано гостру променеву хворобу, 28 з них померли протягом тижня. Одержані ними променеві та термічні опіки виявилися несумісними з життям.
У 1989 році московська комісія підтвердила цей діагноз лише у 103 хворих, а решті 106 — відмовила. Тепер у НЦРМ «порівнюють» результати цих двох груп. Найбільша кількість таких хворих в Україні — 162 осіб. У Російській Федерації — 14, у Білорусі — два і по одному в Казахстані й
Азербайджані. Така от сумна географія з арифметикою.
За 20 минулих років з цієї когорти пішли у небуття 30 чорнобильців, у тому числі й відомий усьому світу герой-пожежник Леонід Телятников. Основні причини смерті мали, зазвичай, онкологічний характер — пухлини гортані, легенів, шлунку, простати, захворювання системи крові.
Ці дані навів мені завідуючий відділенням радіоіндукованої та загальної профпатології, доктор медичних наук, професор О. М. Коваленко, під керівництвом якого, як він каже, «запаковано» понад дві тисячі історій хвороб людей, які отримали високі дози опромінення, і кількість їх продовжує зростати. Всі вони потребують постійного медичного нагляду. Деякі з цих «високодозовців» (так їх ідентифікують у клініці) проходять тут курси лікування по 5–6 разів на рік.
— Знаєте, чим відрізняються «високодозовці» від звичайних хворих людей похилого віку? — запитав мене Олександр Миколайович.— Останні старіють повільніше і у них діагностують, в основному, так звану приватну патологію, а у чорнобильців — полімарбентність, тобто комплексну патологію. Для них характерно від 5–7 до 12–15 діагнозів. У цьому, до речі, ви й самі можете переконатися, прочитавши власну історію хвороби.
Таке «самодослідження», справді, оптимізму не додає. І не тільки мені. Майже всі мої колеги-журналісти, які з перших днів після аварії на ЧАЕС висвітлювали хід робіт у зоні, пройшли через НЦРМ, чимало з них уже, на превеликий жаль, померли або стали інвалідами задовго до виходу на пенсію.
На початку цього року я лікувався тут разом із колегою і давнім добрим знайомим Валерієм Макаренком, колишнім спецкором інформаційної програми Українського телебачення «Актуальна камера». Він першим із тележурналістів видав в ефір у травні репортаж із вертольота про зруйнований вибухом четвертий реактор, а у листопаді — про завершення спорудження «Саркофагу». Через три дні він уже був у відділенні радіаційної патології на Сирці. Його у центрі знають чи не всі лікарі та медсестри, бо щороку проходить курс лікування. На моє запитання, чи поїхав би у Чорнобиль, знаючи наперед про наслідки таких «вояжів» у зону, відповів однозначно: «Так. Однак вів би себе там обережніше».
Не знали ми тоді повною мірою, яка небезпека чатує на сотні тисяч людей, яких потім назовуть знеосіблено «ліквідаторами». Правду про Чорнобиль приховували не тільки від них, а й від усієї світової громадськості. Тільки після «розвалу» Радянського Союзу, коли було оприлюднено втаємничені документи, пов'язані з найбільшою техногенною катастрофою в історії людства, дізналися, зокрема, і про «Розпорядження Третього головного управління Міністерства охорони здоров'я СРСР від 27 червня 1986 року «Про посилення режиму секретності під час виконання робіт по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС», у якому наказувалося: «...Засекретити відомості про аварію,... результати лікування,... ступінь радіоактивного опромінення персоналу, який брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС».
Коли начальник цього управління з українським прізвищем Шульженко підписував це розпорядження, вже було відомо про смерть енергетиків і пожежників й кількість постраждалих від гострої променевої хвороби. У цей час ще не було зведено «Саркофаг» і ліквідатори працювали безпосередньо біля розвалу аварійного реактора. Шахтарі часто-густо вручну, лопатами копали тунель під ним, монтували захисну плиту, щоб запобігти його «просадці» вглиб землі. Солдати, теж вручну, скидали з даху третього блока до провалля четвертого його ж уламки, а будівельники й монтажники вдень і вночі споруджували об'єкт «Укриття».
Утаємничення дійсного стану справ у чорнобильській зоні не тільки не дозволило оперативно вжити адекватних заходів для збереження здоров'я людей, а й призвело до унеможливлення визначення реальних масштабів їх ураження, забруднення довкілля, що, врешті-решт, уже тепер стало «приводом» для різного, часом діаметрально протилежного тлумачення наслідків цієї глобальної катастрофи.

«МАГАТЕ стомилася від Чорнобиля»
За офіційними даними, статус постраждалих від Чорнобильської трагедії в Україні мають 2,5 мільйона осіб, вона стала причиною смерті 60 тисяч людей. До вересня минулого року ці цифри не викликали сумнівів. Тим-то й як грім серед ясного неба, прозвучав для нас висновок Чорнобильського форуму у Відні про те, що ці дані були «явно завищені». Експерти ООН, МООЗ і МАГАТЕ жертвами Чорнобильської аварії визнали лише чотири тисячі чоловік, а «постраждалими» — 100–200 тисяч.
Про потужну хвилю обурення наших медиків, науковців і громадських діячів, авторитетних міжнародних організацій, викликану несподіваним «віденським вердиктом», наша газета вже писала, зокрема і в інтерв'ю з президентом Академії медичних наук Олександром Федоровичем Возіановим, який визнав його «тенденційним і антигуманним». З такою оцінкою, але в притаманній йому емоційній формі, погодився й уже згаданий вище В. Г. Бебешко.
— Коли я ознайомився з цим «висновком», а потім з документом, схваленим на 60-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 24 жовтня 2005 року, у мене виникли цілком закономірні питання: «Чи була взагалі аварія на ЧАЕС, якій «присвоїли» найвищий для техногенних катастроф рівень? Чи, може, це — казка зі щасливим кінцем?»
— Ви тільки вдумайтеся в ці рядки,— запропонував Володимир Григорович і, вивівши на екран ноут-бука згаданий документ, почав читати:
«Чорнобильський форум не виявив ніяких серйозних негативних медичних наслідків для підданого впливу радіації населення в цілому. Також не виявив широкомасштабного забруднення, яке б продовжувало серйозно загрожувати населенню».
— Як, питаю, кваліфікувати цей, з дозволу сказати, «висновок»? Моя думка: це — цинізм, або, називаючи речі своїми іменами, геноцид щодо постраждалих від Чорнобильської трагедії...
Після цієї, на грані нервового стресу, тиради Володимир Григорович, раптом заспокоївшись, запропонував:
— Давайте подивимося в очі неспростовним фактам,— і «відкрив» напрацьовані протягом 20 років дані про наслідки Чорнобиля. Схеми, діаграми, таблиці, які він «висвітлив» на комп'ютері, вразили б будь-якого скептика.
«Крива лінія» між позначками «до» і «після» аварії щодо зростання кількості онкологічних захворювань стрімко йшла вгору, так само як і «графік» смертності, а народжуваності, навпаки, знижувався. Швидше, ніж раніше, почали поширюватися звичайні, якщо можна так сказати, хвороби. І не тільки на теренах колишнього Радянського Союзу. Це підтверджують офіційні дані, одержані в Польщі, Угорщині, Швеції, Голландії і навіть США.
— Чорнобиль вніс свої «корективи» навіть в геном людини. Його «наслідки» спокутуватиме ще не одне покоління землян. Уже нині спостерігаємо небезпечну спадковість від батьків-ліквідаторів до їхніх нащадків. Ви бачили наших діток?..
Разом з фотокореспондентом газети Олександром Козачуком ми відвідали відділення радіаційної гематології дитячого віку клінічної лікарні НЦРМ, куди й нині, як колись у чорнобильську зону, не можна потрапити в повсякденному одязі. Без білих халатів, «бахіл» на ногах та «пелюстків» на обличчі вхід сюди суворо заборонено. І це зрозуміло. Тут лікуються діти з діагнозом «лейкемія», а ця хвороба, як відомо, відчутно послаблює захисні функції організму, тож будь-яка інфекція може призвести до летальних наслідків.
Дуже хотілося б, щоб експерти з МАГАТЕ, які, за їхнім же цинічним висловлюванням, «вже стомилися від Чорнобиля», подивилися в очі Дмитрикові Остапчуку з Волині чи Віктору Виливоці з Чернігівщини. Вони уже майже півроку проходять тут виснажливий курс хіміотерапії й жодного разу не бачили «білого світу». Його замінюють їм заплакані материнські очі та опіка, на відстані, батьків-ліквідаторів.
— Ми, хоч це й прикро, ще довго спокутуватимемо «борги» Чорнобиля. Але його «уроки» маємо брати до уваги й робити з них висновки вже нині. Чим, скажімо, можна пояснити той жахливий факт, що перша інструкція щодо запобігання так званому йодистому ураженню з'явилася лише сьомого травня? За той проміжок часу, що минув після аварії, до цієї дати сотні тисяч людей були вже «йодофіковані». Звідси й численні ракові захворювання щитовидної залози, насамперед у дітей. Це, до речі, визнали й експерти МАГАТЕ.
Але вони ж водночас заперечують той незаперечний (вибачте за тавтологію) факт, що вплив радіонуклідів на здоров'я людей і досі є реальним фактором. А я запитую, як бути із стронцієм, цезієм, плутонієм, період розпаду яких триває не одне століття. Ми з вами приречені жити й виживати в цих умовах.
На підтвердження цієї «тези» Володимир Григорович показав мені карту України, де різними кольорами з відтінками позначені всі її регіони, уражені важкими металами. У чорно-білому варіанті в газеті це «видовище», на жаль, просто неможливо відтворити.
— За нашими даними, що базуються на багаторічних наукових дослідженнях, маємо відверто визнати: негативні наслідки Чорнобильської катастрофи повною мірою себе ще не виявили. Однак уже нині можемо констатувати, що вони, ці наслідки, впливають на стан здоров'я населення
України.
Більше того, уже тепер спостерігаємо, що дози внутрішнього опромінення повертаються до «піку» 1986 року. Радіонукліди, які «лягли» на поверхню землі, суто природним шляхом — через рослини, які споживають тварини, знову «йдуть» до нас. Молоко, м'ясо та інші продукти харчування, як і двадцять років тому, забруднюються радіонуклідами. Це — замкнене коло, вибратися з якого дуже важко.

Рядок у бюджеті
— Представники ВООЗ і МАГАТЕ,— продовжував свою розповідь Володимир Григорович,— радять нам відмовитись від масштабної диспансеризації чорнобильців. Це, мовляв, надто дорога процедура. Справді, на її проведення потрібні чималі кошти. Та саме під час обстеження хворих ми виявляємо перші ознаки тяжких недуг і попереджаємо негативні наслідки.
Ті ж експерти намагаються пояснити хвороби чорнобильців винятково «радіофобією». Як кажуть, не такий страшний чорт, як його малюють. Але і з цим не можна погодитись. Так само, як із тим, що зростання кількості очних, дерматологічних захворювань, розладів нервової системи та психіки не пов'язані з наслідками Чорнобильської катастрофи. Цей зв'язок, до речі, довели наші японські колеги, котрі опікуються тими, хто постраждав від атомних вибухів. У нас теж є неспростовні дані про динаміку захворюваності чорнобильців.
Вони ґрунтуються на ретельних наукових дослідженнях. Досить сказати, що у нашому Центрі щороку три-чотири спеціалісти захищають докторські дисертації. Цього року до захисту підготовлено вісім дисертацій. У нас за двадцять років напрацьовано чимало матеріалів, які, безумовно, були б корисними для подальшого розвитку радіаційної медицини. Але щоб вони побачили світ, нам бракує всього 120 тисяч гривень (для порівняння: саме стільки коштує річне утримання одного народного депутата.— О. П.).
Ми могли б щороку робити сто операцій в Центрі пересадки кісткового мозку, а коштів вистачає лише на 40. Загальна ж потреба — 800 операцій на рік. Нам конче потрібно зробити, нарешті, ремонт у клінічній лікарні та у Пущі-Водиці, ввести в дію патолого-анатомічне відділення. Не можемо. Причина — та сама.
Серед графіків, таблиць і діаграм, які показували мені мої співрозмовники, я обрав для публікації в газеті лише одну, озаглавлену «Фінансування НЦРМ АМН України». За даними, наведеними у цій діаграмі, криється головна проблема Центру, а значить і десятків тисяч чорнобильців, які тут обстежуються і лікуються.
Центр фінансується з двох джерел — Академії медичних наук (АМН) і Міністерства з надзвичайних ситуацій (МНС). «Крива» АМН, як бачимо, повільно піднімається вгору, а МНС — стрімко знижується. У 2004 році НЦРМ «уліз» у борги, які МНС, хоч і не повністю, покрило торік. У першому кварталі від Міністерства не надійшло жодної копійки.
— Маємо надію,— сказав на прощання В. Бебешко,— що на 20-ті роковини Чорнобильської трагедії про нас і наших пацієнтів усе-таки згадають.
А ще він зауважив мені з приводу того, що в одній із моїх попередніх публікацій я помилково назвав Центр не «науковим», а «національним». Добре, звичайно, щоб так і було, бо статус національного передбачає відповідний рядок у бюджеті...
Коли ми з Олександром Козачуком спускалися з п'ятого поверху лікарні, де розмістилося відділення радіаційної пульмонології, до нас у ліфт підсіли двоє хворих із пакетами, повними ліків. З них виглядали системи для крапельниць, шприци й ампули для уколів і найрізноманітніші піґулки.
— Купуєте все це?
У відповідь наші супутники тільки мовчки похитали головами.

Олександр ПОБІГАЙ

P. S. Коли цей матеріал був готовий до друку, побачив у «павутині» зовсім «свіжий» матеріал про реакцію на згаданий вище «віденський вердикт» члена Європарламенту від Партії зелених Німеччини Ребеки Хармс: «...дані МАГАТЕ щодо наслідків аварії на ЧАЕС мали насамперед політичний характер. Я гадаю, що інтерес МАГАТЕ полягав насамперед у тому, аби наслідки катастрофи у Чорнобилі занизити, щоб використання атомної енергетики не виглядало таким небезпечним». А далі, посилаючись на дані двох британських учених,— Йену Фейрлі та Давида Самнера, пані Хармс заявила, що кількість смертей від раку порівняно з наведеними МАГАТЕ чотирма тисячами осіб вірогідно збільшиться до 30–40 тисяч.
Хотілося б, аби присутні сьогодні на традиційних парламентських слуханнях з нагоди роковин Чорнобильської трагедії зважили й на ці цифри.
Від редакції. Журналісти «Демократичної України» висловлюють щиру вдячність співробітникам НЦРМ і його генеральному директорові В. Бебешку за постійне піклування про здоров'я постраждалих від Чорнобиля і, зокрема, нашого колегу, автора цього матеріалу, учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у 1986 році.
також у паперовій версії читайте:

• ЧОРНОБИЛЬСЬКА ТРАГЕДІЯ НЕ МАЄ КОРДОНІВ

назад »»»