ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЄВГЕН СТАНКОВИЧ ПИШЕ МУЗИКУ КВІТУЧОГО САДУ І ЯБЛУК, ЩО ПАДАЮТЬ У ВОДУ
Що талант масштабніший, то більше він розкрилюється над світом і стає всепланетарним. У музиці Євгена Станковича зійшлися всі сторони світу: урбаністична заклопотаність Заходу і пронизливо-поетичний настрій самозаглиблення Сходу (немов читаєш японські танку і хокку), сувора споглядальність сніжно-льодистих просторів і гаряча, колоритна пристрасть іронічного-веселого півдня.

Недарма музика Станковича близька й зрозуміла слухачам у США, Канаді, Німеччині, Франції, Польщі, Іспанії, Китаї, на Філіппінах... Його стиль вільний, рухливий, і в той же час одразу відчуваєш, наскільки цей композитор — український: повітря, вода, ліс, небо його гармоній натхненні національним духом, навіть у тих творах, де фольклор зовсім не цитується або взагалі не проступає навіть натяком рідкісна народна мелодія.
Родом із Закарпаття (м. Свалява), Євген Федорович став буквально фанатом народної музики центральної України, що вирізняється унікальним поліфонізмом. Її він вивчає все життя.
Колорит першооснови, розчинений у нотах його творів, надить і вабить, як мерехтіння чистої води і подих свіжого вітру. У цьому, очевидно, й схована магія неповторності й оригінальності композитора.

Така музика ніколи не застаріває.
Характерні риси почерку Станковича — висока духовна концентрація, прагнення до архітектонічної досконалості форми, чуйність до тембровості, до звуку як такого. Він часто звертається до нематеріальних процесів, доходячи часом до порога мовчання.
Музика Станковича — симфонічна, хорова, театральна, камерна — випромінює особливу енергетику, у ній завжди відчутна майже на фізичному рівні напруженість, конфліктність на грані розпачу. Це не пресловутий «крик душі» і не панічна істерика людини, яка розгубилася. Просто як справжній великий митець, композитор відчуває трагізм життя набагато гостріше від простих смертних. І в кожному творі шукає вихід до світла-добра. Характерно, що один з його концертів називається «Міст над прірвою». Взагалі він майстер поетичних назв: «Що сталося в тиші після відлуння», «Гра над прірвою», «Смиренна пастораль», «Музика небесних музикантів», «Квітучий сад і яблука, що падають у воду», «Сумної дримби звуки», «Музика рудого лісу», «Потаємні поклики». Станкович, у кінцевому підсумку, оптимістичний, його веде не деструкція, а надія, не депресія, а віра в Божественне провидіння-любов.
Євген Федорович — народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премії Міжнародної трибуни композиторів ЮНЕСКО, премії фольклорного конкурсу Європейського радіо, премії Київської міської державної адміністрації «Київ», лауреат фестивалів «Золотоверхий Київ» і «Пектораль», голова багатьох міжнародних журі, голова Національної спілки композиторів України, академік Академії мистецтв України, професор Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, очолює кафедру композиції.
Він визнаний лідер української композиторської школи, що переніс у ХХІ століття всі найбільші досягнення музики минулого століття. Його твори різноманітні за жанрами: симфонії, балети, інструментальні концерти, камерно-інструментальні й хорові (у тому числі духовні), опера, музика для кінофільмів.

«Безлад у країні — культура жебракує»
— Євгене Федоровичу, чим нині, на Вашу думку, є сучасна академічна музика? Певно, у часи Чайковського це була арифметика, а нині — вища математика?
— У музиці завжди наявні, як у всіх видах мистецтв, і вища математика, і арифметика. Чайковський — якраз вища математика. Нині в музиці тенденція до дебілізації: і академічна, і поп-музика примітивізуються, а в часи Чайковського композиторство було високоінтелектуальною працею. Аналізуєш ті здобутки і дивуєшся з високого рівня — професійного, духовного.
Мабуть, мав рацію Томас Манн, котрий у своїй книзі «Доктор Фаустус» написав, що музика — це єдине мистецтво, яке може починатися з самого початку, з нуля. Він вважав, що іншим видам мистецтв це не притаманне. Думаю, в цьому вислові є здорове зерно правди.
У XX-ому столітті в повоєнний період почався бурхливий розвиток авангарду, експериментування зі звуками призвело до створення атональної музики. Щось подібне відбувається в інших видах мистецтва, наприклад, у театрі режисер Жолдак витворює те, що колись робили Ейзенштейн, Мейєрхольд й інші талановиті майстри, яких Сталін «прикрутив». Нині театр авангарду, театр абсурду в нашій країні пробивається до визнання на іншому витку розвитку.
Сучасна українська музика також розвивається за всіма параметрами й напрямами, залежно від світосприйняття й уподобань композиторів. Одні ближче до авангарду, другі — до абсурдизму, треті тяжіють до суміші академізму й джазу, четверті просто розвивають академічну музику в традиції Лисенка, Леонтовича, Ревуцького.
В Україні академічна музика не має масового впливу на слухачів, у плані публічного виконання вона затінена, а в розвинених країнах є певний баланс між розважальною і серйозною музикою, відбувається безліч академічних фестивалів, на котрих лунають класика, сучасні твори, у тому числі експериментальні.
Певно, відіграє негативну роль те, що ми тепер живемо в країні, де практично тільки починається розбудова з розвалу або — розвал розбудови. Ми опинились у дуже складній ситуації, і тут можна звинувачувати тільки обставини і час, ми проходимо певний період, що не залежить від волі тієї чи іншої людини, ніхто не може його уникнути чи скасувати. Щось схоже час від часу відбувається в різних країнах.
— Яким є нині Ваше творче життя?
— Я викладаю в консерваторії. Не так давно необережно погодився стати головою правління Спілки композиторів України. Поринув у моторошні проблеми, пов'язані не з творчістю, а з вибиванням грошей, аби серйозна музика в Україні жевріла. Хоча в моєму віці не бажано перейматися метушнею. Тепер між жорнами обов'язків треба примудрятися знаходити час і натхнення для творчості. Слава Богу, у мене відбулися прем'єри в Британії і Німеччині. В Україні постійно десь щось виконується. Тепер новеньке пишу, одночасно поновлюю старий твір, ноти якого загублено (має прозвучати в травні). Отже, стараюсь не виходити з форми, хоча музикою не дуже-то заробиш. Це — спосіб життя.
— Яким чином ноти Ваших творів доходять до музикантів і чи маєте Ви свого видавця?
— Нині п'єси потрапляють до музикантів без щонайменших проблем. Набрані на комп'ютері ноти можна посилати в будь-яку точку планети.
Ексклюзивного видавця в мене немає, хоча ноти видаються в Німеччині і в Швейцарії, але це, певніше за все, прояв дружби між народами. Може, колись з цього й буде зиск... З українських композиторів тільки, напевно, Валентин Сильвестров має ексклюзивний контракт, його твори друкують у Німеччині.
В Україні нот практично не видають, видавництво «Музична Україна» майже ні на що не спроможне. Це велика халепа для наших композиторів. Їхні твори, бува, підпільно друкують, дещо виконується, але автор часто про це нічого не знає. Композиторів у нас ніхто не захищає.
— Авторське право не працює?
— Зовсім! Якщо б працювало авторське право, то я, напевно, не ходив би в консерваторію викладати, сидів би вдома в особняку й писав музику. Мої колеги, наприклад Олег Ківа, Вадим Храпачов, Володимир Гронський, які написали музику хто до півсотні, хто до сотні фільмів, були б в інших країнах мільйонерами. За кордоном автор музики до десятка кінокартин — це багатюща людина.
Недієвість авторських прав — це кричуща проблема: якщо ми хочемо йти у світ, маємо грати за правилами: пірати там не потрібні. Годі вже красти, ми мусимо платити іноземцям за їхнє, так само, як вони платять нам за наше.
Я член кількох міжнародних організацій, які захищають мої авторські права, правда, в Україні це ефекту не справляє.

«У нас виходу нема, як тільки видряпатися»
— З якими проблемами Ви стикаєтеся як голова правління Спілки композиторів України?
— Тут все закономірно. Безлад у країні — культура жебракує. Але почну трішки здалеку. Творчі спілки, згадаймо, створював Сталін.
З яких причин? Певно, щоб, усіх об'єднавши, ідеологічно контролювати. За який рахунок спілки функціонували? Їх повністю фінансувала держава. Наприклад, така організація як музфонд СРСР за виконання творів за кордоном, особливо Чайковського, Римського-Корсакова, Шостаковича й інших корифеїв, могла отримати десять мільйонів радянських карбованців, а потім переказати нам за потребами. До речі, Спілка композиторів України мала два виробничі комбінати (вони виготовляли нотний папір й інші корисні речі), котрі давали «в касу» 5-6 мільйонів. Композитор мав можливість квартиру отримати, придбати пільгову путівку (практично за копійки) в Будинок творчості у Ворзелі, щоб два місяці пожити в будиночку з роялем. Забезпечувалось переписування нот, виконання творів. Держава закуповувала твори. Після розвалу СРСР усе це прахом пішло (вичухалися лише Литва, Латвія,
Естонія).
Отже, спілки мали б перейти на іншу структуру життя, зазнати реформування. А в нас — агонія. Ми повністю залежимо від держави, а держава — неспроможна. Фінанси співають не романси вже, а частівки. З іншого боку, Спілка композиторів не має права заробляти гроші, бо чиновники кажуть: «Ах, ви цікавитеся бізнесом? Тоді ми вам взагалі нічого не дамо». І от я бігаю в Міністерство культури і туризму, де чую: «Вам виділено 500 тисяч гривень на рік». Але ціни ж виросли, відбувається шалена інфляція! Отже, паски треба затягувати. Спілка має відділення у великих обласних центрах, потрібні гроші не тільки на мізерні зарплати, а й на якісь мистецькі заходи. Та де там! Нам бракує коштів, щоб у столичній Спілці відремонтувати зал, аби пленум провести. Боротьба за виживання породжує проблеми, у яких я тепер копирсаюся. То фестиваль «валиться», то чийсь ювілей наближається. Композитори старіють, хворіють, помирають,— телефон розривається: «Рятуйте. Хоч якось допоможіть». Композиторський стаж дає право на «смішну» пенсію — 380 гривень. Це ж не народні депутати, які за себе так розкішно потурбувались.
От я і думаю: за які провини це виживання на грані знищення? У всьому світі є спілки композиторів. Німеччина — взагалі взірець: там спілка композиторів отримує величезні кошти. А в Україні невігласи, які нами керують, кажуть: «А для чого Спілка? Хай самі випливають». Я можу погодитися, мені вона справді не потрібна, але ви тоді заплатіть мені за ту музику, яка виконується. В Україні, повторюю, немає захисту авторських прав, самі тільки розмови. Показують фільми з моєю музикою, а я копійки ще не отримав. Де ще таке можливе?
Я вважаю брехнею твердження, що Спілка застаріла й віджила своє. Вона є гарантією, що хоч раз на два роки виконуються нові твори. Якщо знищити Спілку, і це втратимо. Київська міська організація композиторів розпочинає, наприклад, «Прем'єри сезону». Подивіться список — скільки там цікавих композиторів заявлено, фестиваль — це школа. Розвалити Спілку — означає винищувати професійних композиторів. Навіть «попса» тримається на професіоналах, а не на тих, хто може тільки кнопки натискати. У Вакарчука в «Океані Ельзи», до речі, професійний композитор працює на клавішному інструменті, київську консерваторію закінчує.
Без професіоналів музика всохне. У Європі це добре розуміють, вона — альма-матер серйозної музики, симфонізм там викохуються, а музикантів і слухачів виховують, ці традиції турботливо плекають.
Я був, окрім німецької, в американській спілці композиторів, в канадській, французькій, швейцарській, польській — скрізь держава виділяє чималі гроші. Іноді навіть на дрібні проекти. Але там вважають, що це потрібно.
— Ви завжди блискуче використовували фольклорний матеріал. А нині?
— Чесно кажучи, я стільки займався народною музикою, що вона стала частиною мене, а ще точніше — вона в моїх генах. І часто, коли я навіть не ставлю перед собою спеціальних завдань, відчуваю під час виконання, що то з народних джерел: і звороти гармонійні, і сам аромат... Отже, фольклор став частиною мого життя, композиторської діяльності, опосередковано або прямо — це вже мене навіть не цікавить, я знаю, що воно є, його, як то кажуть, не витравиш нічим, то вже зі мною піде на той світ.
— Певно, вирішальну роль зіграли Ваші корені, дух
Закарпаття.
— Тут є свій парадокс: я все творче життя цікавлюся не гуцульським чи буковинським фольклором, а переважно фольклором центральної України. Наприклад, коли я писав фольк-оперу «Квіт папороті», то спирався на музику територій, де діяла Запорозька Січ, на дух мелодій купальських свят.
Карпатський, прикарпатський, гуцульський фольклор переважно одноголосний, а от центральна Україна — це унікальне багатоголосся, досі не досліджене, хоч надворі XXI століття. Є пісні, я вважаю, які виникли до християнства: так їх чує вухо. Фольклорний інститут у нас просто не спроможний з цим впоратися. Є також аматори-фанати, які тим захоплюються, але цього замало. Треба не шкодувати ресурсів.
Одне слово, ця питна вода з джерел народної культури —
нескінченна.
— Музика — справа інтуїтивна, а музиканти — віщуни. Євгене Федоровичу, скажіть, коли вже виборсається наша країна?
— Не хочу прогнозувати, боюсь, навіть якось я своїм близьким друзям пообіцяв: «Краще я собі язик відріжу, вже досить». Бо так щось бовкнеш, а потім дивишся — справджується. Тому делікатно поміркую. Ну що буде? Думаю, що в нас виходу іншого нема, як тільки видряпатися. Усе, що відбувається, всі ці Куликовські битви якраз для того, щоб ми видерлися до світу Божого. Усі ми однакові на цій землі (на заході, сході, на півдні і півночі), шукаємо якоїсь стабільності й порозуміння. І лише дурні б'ються лобами, саме про них цей вислів: «Буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться». Гадаю, нинішня ситуація є показником бажання вийти з кризи. Вона не набуде загрозливої форми, коли стрілянина починається, як це в Росії з Чечнею сталося. Хоча сумно, звичайно, що в нашу мовну проблему, спровоковану штучно, усі ринули, цим живуть, вважають, що це — найголовніше, і хтось щось програє, але найголовніше — коли кожен займається своєю справою. Насправді відбувається нормальний розвиток, який проходить будь-яке суспільство.
У казино дехто з «крутеликів» програють усі свої мільйони, вони щодня рвуться до рулетки, їх там знають-чатують, бо ці люди хворі. Другі на біржах грають, треті захопились небезпечними розвагами. Серед політиків є хворі на владу й багатство. Людина не повинна бути хворою, вона має виконувати свою справу — творчо, добре й чесно.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»