ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА БУДЬТЕ ЗДОРОВІ!
ОБПАЛЕНІ ПЕКЕЛЬНИМ ВОГНЕМ
Полтавцям Валерію Івіну й Костянтину Гусаренку наразі по сорок літ. На середину прожитого ними життя випало випробування, наслідки якого вони змогли оцінити тільки згодом.

1986 року доля випробувала 20-річних хлопців на міцність тіла й духу, відрядивши їх у радіаційне пекло зруйнованої ЧАЕС. Нині вони служать у державній пожежній частині Жовтневого району обласного центру. Івін — командиром відділення, Гусаренко — водієм пожежного автомобіля. Їхні спогади про події двадцятирічної давнини — надбання історії. Проте це — розповіді очевидців найстрашнішої трагедії у новітній історії людства, масштаби якої ще й досі остаточно не досліджені...

Костянтин Гусаренко: «У Генштабі нас швидко здихалися, адже ми «світилися»...
— Коли сталася біда на ЧАЕС, я проходив строкову службу водієм у штабі Київського військового округу: на «уазику» возив генерал-майора. Уночі з 26 на 27 квітня 1986 року нас підняли по тривозі й оголосили про аварію на атомній станції. Тієї ж ночі туди відрядили першу групу солдатів-водіїв. Друга група, у складі якої був і я, колоною авто вирушила на ЧАЕС 28 травня. Отаборилися ми у полі за 27 кілометрів від електростанції за селом Фрунзівка. Я щоранку відвозив на ЧАЕС свого «шефа», там чекав його, а надвечір ми поверталися до польового табору. Служба, як служба... Про небезпеку не думали, частіше розмовляли про «дембель».
Людей у селі майже не було: залишилися кілька старих, котрі не могли або не захотіли виїхати. Хати стояли пустками, скрізь дозрівала городина. Усього було через край! Малини я там наївся на все життя. У лісі збирали гриби: їх було там сила-силенна! У ставку щодня ловили рибу. Щоправда, почали помічати, що коли її чистиш, і подряпаєш пальця, він сильно розбухав. Зі мною таке кілька разів траплялося: великий палець розбухав так, що у гранчак не влізав. Ходив до медчастини, де на мені першому із загону випробували новий знеболюючий засіб. Усім перед розтином укол робили, а мені з ампули якоюсь рідиною палець поливали. Заморозило добряче: коли різали, нічого не чув. Але коли попустило, місця собі не знаходив — допікав страшний біль.
Уперше відчув, що зі мною щось не так, наприкінці серпня. Нудило, голову наче у лещата затисли, в очах мерехтіло. Поміж солдатів заговорили про опромінювання. Та дізнатися нічого не вдавалось — хіба будуть простому вояці щось пояснювати? Дози опромінювання нам записували щодня, але так, аби сума не перевищувала 25 Р/год. Скільки ж насправді ми «нахапали», ніхто не знав. Орієнтувалися по коту. У нас здичавілий кіт у польовому автопарку жив, тож він ночами світився. Так світився, ніби фосфором намазаний. Коли машини поверталися із ЧАЕС, кіт залазив під колеса на ночівлю, а там сама пилюка зі станції радіоактивна. Пам'ятаю, як гелікоптерами на станцію доставляли частини саркофага: ефектне видовище! Коли ми побачили це, подумали, що, напевно, згодом нас повернуть у частину, адже зруйнований блок накриють, і нам не буде чого робити на станції.
Проте довелося почекати. Солдатам було непогано. Приміром, із харчами. Харчували добре, і в автолавці було таке, чого радянські люді тоді й не бачили — «Пепсі-кола», японські консерви. А який одяг продавали! Я на «дембель» купив собі гарні кросівки, футболку...
Нашу колону із «зони» до Києва повернули 7 жовтня — у день Конституції, як зараз пам'ятаю. До частини доїхали нормально, лише один ЗІЛ-131 у кювет злетів. Повернулися до Генштабу. Там усі чисті ходять, а ми, як бомжі: у драних одностроях, почорнілі від спеки й радіації. Днів за два ми зрозуміли, що нам не дуже зраділи. Причина — проста: у штабі усі «чисті», а ми «світилися», як той кіт у нашому автопарку. Звісно, таке сусідство було не до вподоби офіцерам і генералам. Незабаром усіх «чорнобильців» розкидали по інших частинах. Я службу закінчував у Чернігівській області, де до 13 червня 1987 року возив на «Волзі» командира частини. Той не злякався, що я «свічуся»...
Наслідки відрядження у зону ЧАЕС солдат Гусаренко відчув ще в армії. У нього відкрилася виразка шлунку. Коли медики роздивилися за допомогою японського зонда його хворобу, то сказали бійцеві, що в нього дві виразки і кожна розміром «з п'ятак». Підлікували, і знову він сів за кермо командирського легковика. Після звільнення з армії влаштувався у пожежну частину. Через п'ятнадцять років одержав як «чорнобилець» квартиру. Усе нібито й нічого, але дошкуляють хвороби: до головного болю й підвищеного тиску додалась болячка, котру лікарі називають спустошенням кісток. Наразі 40-річий пожежник продовжує службу, але Чорнобиль болить йому і досі.

Валерій Івін: «За кілька пляшок питної води у зоні вирішували будь-яке питання...»
— У зону ЧАЕС я потрапив у складі зведеного загону, який відправили з Полтави 25 липня 1986 року. Наступного ранку ми розмістилися за 15 кілометрів від атомної станції. З-поміж пожежників утворили три караули, що чергували у машинному залі ЧАЕС — довгому приміщенні, де стояли чотири реактори. Там було спекотно — за +30 градусів. Особливих пригод не траплялося: іноді загорялися електричні кабелі, які ми гасили. Територію ЧАЕС постійно поливали спеціальні машини, щоб не здіймалася курява. Час від часу вертольоти розпилювали рідину, яка утворювала плівку і «скріплювала» пилюку.
Саркофаг почали зводити при нас. Побудували і завод, де виробляли бетон, яким заливали порожнини станції. Вражали масштаби робіт. Техніку й людей звезли із усього СРСР, для будівництва надавали практично все необхідне. Нині, очевидно, такого вже не було б.
Жили в школі за 1,5 км від Чорнобиля в селі Залісся, що простяглося вздовж автотраси. До станції діставались автобусом. Із села усіх вивезли, залишилися тільки два собаки — бульдог і вівчарка. Навколо все позаростало бур'яном, але на городах і у садах було всього повно. Коли приїхали будівельники з Новосибірська, вони накинулися на фрукти. Ніхто не забороняв зривати яблука, не попереджав про небезпеку. Я часто чую, що в Чорнобилі від радіації лікувалися горілкою. Так це, чи ні — стверджувати не можу. При нас на ЧАЕС діяв «сухий» закон. Горілку взагалі не продавали, але самогоном могли розжитися: водії привозили трилітрові банки з навколишніх сіл, де хтось залишився з місцевих.
Харчували непогано, їжа була привізна. Увесь час дошкуляла спрага через спеку. З колодязів воду, звичайно, ніхто не пив. Її видавали в пляшках. Я роздивлявся етикетки й бачив, що і воду, як і їжу, привозили зі всього Союзу. Обмежень не було, але все ж води бракувало. За кілька пляшок питної води можна було вирішити будь-яке питання. Приміром автобус, на якому нас щодня возили на ЧАЕС, буквально «світився», тож на посту радіаційного контролю нас відмовлялися випускати у «чисту» зону. Пішки до табору нікому йти не хотілось, тож ми віддавали контролерам ящик питної води і їхали далі.
Минуло двадцять років, але я часто згадую ту пору. Ніхто тоді не зважав на небезпеку, не замислювався над наслідками сусідства зі зруйнованим реактором. Одначе за все доводиться платити: вже пішли з життя кілька моїх товаришів, у тому числі й наш начальник варти, інші хлопці. Я перебував у зоні місяць. То були важкі часи...

Олександр БРУСЕНСЬКИЙ
також у паперовій версії читайте:

• МОРКВА І ГАРБУЗ КОРИСНІ ДЛЯ ЛЕГЕНІВ
• СОЯ БЕРЕЖЕ ФІГУРУ
• КОНТАКТНІ ЛІНЗИ — НЕБЕЗПЕЧНІ?
• ІМБИР І ПЕРЕЦЬ ПРИЗУПИНЯТЬ РОЗВИТОК ОНКОЗАХВОРЮВАНЬ

назад »»»