ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА МИСТЕЦТВО
ЧИ СПРАВДИЛИСЬ ПЕРЕДЧУТТЯ МИНИ МАЗАЙЛА?
Чимало київських театрів у пошуках репертуару звертають свої погляди здебільшого в бік зарубіжної драматургії — класичної й сучасної. До них не належить Театр на Подолі — він послідовно йде обраним шляхом. Тобто не цурається постановок українських п'єс.
Вдалий досвід сценічного втілення комедій «В степах України» Олександра Корнійчука, «Фараонів» Олекси Коломійця, «Таїни буття» Тетяни Іващенко надихнув художнього керівника театру, заслуженого артиста України Віталія Малахова зробити наступний крок у тому ж напрямі.

І режисер здійснив новий задум — дав сценічне життя комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло».
Цей твір, напрочуд сучасний і актуальний за проблематикою, був написаний 1927 року, а в березні та квітні 1929-го комедію поставили в кількох українських театрах — Дніпропетровському імені Т. Шевченка, Курбасовому «Березолі» і Київському театрі імені І. Франка, яким керував Гнат Юра. П'єса Куліша одразу здобула високі оцінки сучасників. Остап Вишня говорив про твір як про «надзвичайної краси річ», рівень же художньої довершеності Кулішевої роботи в цій комедії вважав недосяжним не тільки для критики, а й для колег-письменників і відзначав: «Про автора не говоритимемо: це вище за нас». А Микола Хвильовий оцінював комедію «Мина Мазайло» як епохальне для української літератури художнє явище. Репліки та афоризми, мізансцени та пасажі п'єси не раз цитувалися й обговорювалися різними представниками українського суспільства. Лесь Танюк, характеризуючи популярність «Мини Мазайла», у передмові до двотомного видання творів Миколи Куліша 1990 року писав: «Одне слово, це був тріумф, загальнонародне визнання, довгожданий успіх».
Сюжет п'єси, на перший погляд, може видатися комічним: така собі тривіальна родинна суперечка — батько мріє позбутися й згадки про своє «малоросійське коріння» й змінити «мужицьке» прізвище «Мазайло» на якесь більш благозвучне, наприклад Мазєнін (бо дуже схоже на «Єсенін»). Він бере уроки «правильних проізношеній», щоб нарешті викорінити «клятий» акцент і навчитися говорити чисто «по-руському». А син, навпаки,— запеклий українофіл: старанно вчить рідну мову, захоплюється її красою. І також хоче змінити прізвище... на козацьке — Мазайло-Квач. Проте з розвитком дії, набуваючи гротескно-фарсового забарвлення, комізм переростає в трагікомізм. Конфлікт життєвих позицій стає дедалі гострішим, порушує спокій і нормальні стосунки в сім'ї, перетворює помешкання на дискусійний клуб.
Вистава Театру на Подолі має відмінну від оригіналу назву — «Передчуття Мини Мазайла». Це пов'язано з певним зміщенням акцентів і переосмисленням Кулішевого твору сучасниками, які побачили на власні очі те, що драматург інтуїтивно відчув, за що й розплатився життям у зловісному 1937-му.
На родинних зборах, де зібралися й українізатори, і русифікатори, аби вирішити, чи міняти прізвище, Мина Мазайло прогнозує:
— Нікому не вірю і не повірю, нікому в світі! Лише йому одному. Серцеві своєму! Бо воно ось передчува, що нічого з вашої українізації не вийде, це вам факт, а якщо і вийде, то пшик з бульбочкою — це вам другий факт, бо так каже моє серце. Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця, і не давати мені ходу на вищі посади.
Свої пророцтва висловлює ще один герой п'єси — дядько Тарас:
— Їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю!
І от саме тоді, коли чутливе серце Мини Мазайла (тобто Мазєніна) віщує йому про такі сумні речі, фантасмагорично, із дзеркала виходить герой вистави, якого можна назвати гостем з майбутнього. І змальовує господареві не менш сумні картини дійсності: «Кожен колишній українець тепер — Мазєнін. Нас, Мазєніних,— 50 мільйонів. І головне — ми дуже легко вимовляємо букву ґ. Ґ стало звичним для нас».
Гість зникає так само раптово, як і з'являється, а наляканий Мина Маркович завішує дзеркало матерією.
Сцени цього візиту, звичайно, немає в Куліша (письменник закінчив свій твір на досить оптимістичній хвилі, з вірою в те, що партія підтримує курс на українізацію) це є дуже вдала режисерська знахідка Віталія Малахова. Він пропонує нам усім поглянути на себе збоку: минають роки й століття, а ми ламаємо голови над тими самими питаннями, потрапляємо в ті самі глухі кути.
Яскраво виражену смислову роль відіграє у виставі музичне оформлення. Платівки й радіоприймач доносять популярні пісні сталінської епохи «Лучше нету того цвету», «Эх, хорошо в стране советской жить», «Подмосковные вечера»,— ще один натяк на те, що скоро закінчиться гра в українізацію і всі заговорять і заспівають «на общепонятном языке».
Надзвичайно колоритні образи створили у виставі Сергій Бойко (Мина), Ігор Волков (Мокій), Наталія Морозова (Уля), Лариса Трояновська (Тьотя Мотя), Федір Ольховський (Дядько Тарас), Марія Рудковська (Рина).
У п'єсі, крім зіткнення світоглядів, є й інша сюжетна лінія — кохання українофіла Мокія до Улі. Утім, це почуття також намагаються використати ідеологи. Чи були їхні намагання успішними — не розповідатиму. Прогуляйтеся мальовничим Подолом і не забудьте відвідати театр.
Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:

• І НА ТІМ РУШНИЧКОВІ
• ПРИКАРПАТСЬКА МЕЛЬПОМЕНА МАТИМЕ АКАДЕМІЧНИЙ СТАТУС

назад »»»