ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПАМ’ЯТЬ
«ТОГО ДНЯ У ПРИП’ЯТІ БУЛО 12 ВЕСІЛЬ...»
Марія Григорівна Боярчук — єдина в Ірпені, хто знає все про евакуацію жителів Прип’яті. На момент трагедії вона, учитель за освітою, працювала секретарем Прип’ятського виконкому (нині її посада називалася б — керуюча справами). Марія Григорівна однією з перших дізналася про лихо і, як сильна особистість, не розгубилась, не запанікувала, а чітко виконувала свої обов’язки. Вона не мала права злякатися, бо відповідала за інших. Хоча зазнала страшенних випробувань долі — втратила десятирічного сина і двох зятів, котрі трагічно загинули на Смоленській та Рівненській атомних станціях.

— Відразу як стався вибух мені зателефонував знайомий і повідомив про аварію. Вийшли ми з чоловіком на балкон подивитися на пожежу. Тоді не усвідомлювали, яке лихо трапилося. Потім я зателефонувала голові Прип’ятського виконкому Волошку. Він теж достеменно не знав про масштаби лиха, але наказав усіх викликати на роботу.
На початок третьої години ночі я була у виконкомі. За цей час Волошко з’їздив на станцію. Невдовзі він провів нараду, на якій повідомив, що на станції впав блок, там пожежа і наслідки невідомі, а наше завдання — бути у повній бойовій готовності. Нам потрібно було про всяк випадок підготувати списки людей. Ми нічого не вирішували, а справу свою мали робити. О шостій вечора всі дані були у Волошка, а о 22-й напоготові стояли автобуси.
Особисто мені доручили підтримувати зв’язок. Ми не спали всю ніч. Зранку зібралися на нараду, на яку приїхало керівництво області. На ній жодного слова не було сказано про радіацію. Як завжди, на вихідні у місті мало пройти багато масових заходів, тому ми засперечались, чи проводити їх. Особливо це цікавило директорів шкіл, котрі переймались за дітей. Усе вирішив секретар обкому партії Маломуж, наказавши проводити заходи, а людей не хвилювати, аби не підняли паніку.
Того дня у Прип’яті було 12 весільних церемоній, а нам не дозволяли офіційно оголосити, що сталася біда. Але ми все ж таки говорили депутатам, начальникам ЖЕКів, іншим людям, аби потурбувалися про захист.
27 квітня прилетів заступник Голови Ради міністрів СРСР Щербина і провів нараду. Оголосили про евакуацію. У тексті звернення до жителів Прип’яті, яке передали по радіо о 13.00, жодного слова не сказали про радіацію. Так само не повідомлялось, коли ми маємо від’їжджати з міста.
Я відповідала за евакуацію у другому мікрорайоні (всього в Прип’яті їх було п’ять, де жило 49 тисяч осіб). Ми заходили у кожну квартиру, брали на облік зачинені. О 16.30 другий мікрорайон було евакуйовано. Повертаючись у виконком, я забігла додому і сказала чоловікові, щоб полишив місто. Та він категорично відмовився робити це без мене.
До ночі ми відправляли людей, які вдень поїхали в село чи на дачу і нічого не знали про евакуацію. Опівночі поверталась додому. У місті вимкнули електроенергію. Темрява навколо, аж страшно.
Наступного дня (28 квітня) відправили мене ще на залізничну станцію Янів, де залишилися вісім сімей, котрі не захотіли евакуюватися. Під’їхали ми до хати Назара Клочка. Він без ноги, учасник війни. Дід сидів у дворі. Я просила, щоб погодився їхати. Мовляв, ви хворий, помрете тут. А він у відповідь: «Де ти тут бачиш радіацію? Нікуди не поїду. Помру на своїй землі. Я з бабою Мотрею тут залишусь. І крапка». Я продовжувала вмовляти, а він: «Я сам за своє життя відповідаю». Потім написав розписку і запросив поснідати. І так відмовились вісім сімей.
Мені було шкода до сліз старих людей, але силою не змусиш! До того ж, потрібно було терміново їхати в Поліське, де на нас чекали евакуйовані. А дід Назар прожив у Янові до 19 травня і майже останнім залишив станцію.
У Прип’яті ми з Волошком склали секретні матеріали, опечатали кабінети і 29 квітня на попутних машинах доїхали до Поліського. До нас відразу кинулися люди із запитаннями: «Що робити? Як жити далі?» Що ми могли відповісти, якщо самі нічого не знали. Скільки гірких слів я вислухала, скільки сліз і горя бачила! І як представник влади мала чимось допомогти людям. Але не завжди знала як. Тому що ситуація була неординарною, невідомою. Передбачити її наперед ніхто не міг. А деколи, крім слів, нічим було зарадити.
Мене в Поліському залишили займатися пенсіонерами, учасниками війни, інвалідами. Потрібно було не тільки розселити близько трьох тисяч осіб, а ще надати їм допомогу. Як я тоді могла все це витримати — не знаю.
До Ірпеня ми переїхали 31 серпня 1986-го. 21 червня 1987 року Прип’ятський виконком припинив свою діяльність. Для продовження роботи залишилась оперативна група при Ірпінському міськвиконкомі, яку я очолювала.
Після евакуації мені неодноразово доводилось бувати в Прип’яті. Але багато років ми з чоловіком не могли зайти до своєї колишньої квартири. Не тому, що нас не пускали. Просто це важко. Та все ж коли наважилася зазирнути туди, побачила, що з квартири зникла побутова техніка і деякі меблі. Згодом щороку в поминальний день 9 травня я заходила до своєї оселі й бачила, що речей там стає все менше. Востаннє, коли я була біля свого будинку, то ледь змогла пройти до під’їзду: прохід було завалено чавунними ваннами, які підготували до вивезення мародери. Хто ж їх пускає до міста, оточеного двометровим колючим дротом?
Нині я на пенсії, інвалід II групи, маю чотирьох онуків. Пишу для них генеалогію нашого роду, щоб вони знали своє коріння. На жаль, немає з нами мого чоловіка, який помер кілька років тому від ракової пухлини. Щороку 9 Травня відвідую Прип’ять, аби уклонитися могилі синочка, батька, вклонитися землі в спаленому рідному селі Нова Красниця.
Правильно зробили, що закрили Чорнобильську АЕС. Там просто страшно. Із чорнобильського попелу вже ніколи нічого не відродиться. Минають роки, в багатьох людей, котрі жили в Прип’яті й Чорнобильському районі, стирається з пам’яті пережите горе, пов’язане з цією страшною катастрофою. А в мене болить душа, серце плаче і плакатиме, поки я житиму.

Записала Світлана ОСТАПА
також у паперовій версії читайте:

• ПОНТИФІК ПЕРЕЙМАВСЯ ЧОРНОБИЛЬСЬКИМ ЛИХОМ
• ГЕНЕРАЛ МИКОЛА БОНДАРЧУК: «КОМУСЬ ПОТРІБНО БУЛО РОБИТИ ТЕ, ЩО РОБИЛИ МИ»

назад »»»