ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАУКА
БЮДЖЕТНІ «КОПІЙКИ» — ЯК ЗА НИХ БОРОТИСЬ
Відбувся брифінг, на якому Національна академія наук України публічно звітувала про використання коштів з державного бюджету у 2005 році. Про те, на які конкретно цілі були спрямовані народні кошти, інформували перший віце-президент — головний учений секретар НАНУ Анатолій Шпак, віце-президенти Академії Антон Наумовець, Віталій Походенко, Олексій Онищенко.
Якби хтось припізнився на цей захід, то не повірив би власним вухам. Дивина: тема вкрай вибухова — фінансування науки,— а розмова точиться спокійна, ніхто ні з ким не чубиться...

Розгадка проста: не було опонентів — представників законодавчої та виконавчої влади, насамперед «всемогутнього Мінфіну» (так його величають в Академії), котрі запрошення проігнорували. Присутніх же науковців і журналістів — чого їх агітувати?
Витрати на виконання роботи зростають так, щоб досягти рівня доходів. (Закон Паркінсона)
На щастя, відійшли в минуле часи, коли в умовах різкого скорочення асигнувань процвітала міграція наукових працівників, в академічних інститутах широко практикувалось надання неоплачуваних відпусток (на кілька місяців), переведення підрозділів на неповну оплату й інші подібні «нововведення». Порівняно з періодом кризи нині, як відзначають самі вчені й підтверджує звіт-2005, відбувається певна стабілізація, нехай і на відносно низькому рівні, а головна її ознака — регулярна виплата зарплати і навіть зростання її (середня платня в НАНУ минулого року становила 1152,6 грн на місяць — на 40,7 відсотка більше від попереднього року).
В установах Академії обсяг фінансування в розрахунку на одного працівника зріс порівняно з попереднім роком майже на третину. При цьому витрати в нас у десятки разів менші ніж у розвинутих країнах. А цей вимір, до речі, стає одним з важливих показників, що береться до уваги при вступі до Європейського Союзу.
Незважаючи на матеріальну скруту, НАН України одержала в деяких дослідницьких сферах вагомі результати.
У широкому плані проблема фінансування науки аж ніяк не втратила гостроти. Упродовж останніх років, коли ВВП і бюджет почали зростати, реальні темпи збільшення асигнувань усе ще залишаються нижчими від темпів зростання валового продукту та бюджету. Підсумок невтішний: за роки незалежності, попри законодавчо встановлені показники наукоємності ВВП, фінансування науки ще жодного разу не досягло визначеної величини, хоча резерви для цього є. Так, згідно з інформацією Національного банку, останнім часом наша країна витрачає близько 500 мільйонів доларів США на оплату дослідних робіт іноземним організаціям. З одного боку, за державу радісно, що вона здатна дозволити собі такі неординарні за обсягом витрати. З іншого боку, за державу прикро, бо таким чином вона «підгодовує» чужий науковий контингент. Адже йдеться про кошти, що більш ніж удвічі (!) перевищують суму поточних витрат на вітчизняну науку.
На запитання кореспондента «ДУ», що ж то за замовлення такі й чи формують їх за участі експертів головної наукової організації, що нею є НАН України, академік Шпак відповів, що йдеться, певно, про опосередковано наукові дослідження, тобто новітні знання, вкладені в продукцію фармацевтики, електроніки... А академічних авторитетів, як можна було зрозуміти, до таких акцій не залучають.
Факт прикрий, бо через недалекоглядність економічної політики тільки збільшується наше відставання в інтелектуальній сфері від передових держав світу. До речі, своєрідний «протихід» щодо попереднього: комерційна діяльність наших науковців у сфері виконання зарубіжних замовлень майже зрівнялась з розмірами фінансування з Держбюджету. Хто ж тоді рухатиме науково-технічний прогрес вітчизняної економіки?
Крім того, комусь, мабуть, приємно, що вчені, котрі свого часу двері у владні кабінети відкривали ледве не ногою, тепер пішли з простягнутою рукою. Скарги науковців на брак коштів «верхи» сприймають як своєрідний ритуал.
Обговорюйте потреби якомога частіше, і необхідність їх задоволення відпаде сама собою. (Принцип прогнозування)
Ось уже друге десятиліття триває процес, що його й реформуванням не назвеш (самі вчені застосували дипломатичне «трансформація»), і якась «підвішеність» олімпу вітчизняної науки — Академії не зникає. А по суті, усе впирається в матеріально-фінансове питання. Як утримувати науку — за бюджетні кошти чи перевести на самофінансування? Перевірений часом світовий досвід начебто й визнано орієнтиром, але, схоже, бракує волі, рішучості для прориву, то ж тягне на «свій шлях». Тож триває тупцювання: комісії, прожекти, обговорення. Один з академіків висловився так: «Можна розмовляти, а можна й дорозмовлятися...» Тобто коли вчені самі не вирішать своїх проблем, то чиновники візьмуться за це, орієнтуючись на власні цілі й уявлення.
Інноваційним типом економіки, ставку на який наша держава декларувала, передбачено наявність постійного циклу: кошти, вкладені в дослідження, перетворюються на нові знання, останні — в технологію й майстерність, котрі далі трансформуються в гроші. Як бачимо, у цій схемі основним ресурсом прогресу є знання, а їх генератором — наука. У цьому полягає принципова відмінність (а головне — ефективність) сучасної економіки від сировинно орієнтованої. Коли мовиться, що держава мусить підтримувати науку, особливих аргументів наче й не потрібно: 80 відсотків приросту ВВП у розвинутих країнах забезпечуються високими технологіями.
— Держава й бізнес мають бути партнерами у фінансуванні сфери науки,— зауважив глава держави Віктор Ющенко, виступаючи недавно в Харкові перед ученими й керівниками підприємств, що впроваджують нові дослідницькі розробки та технології. Якщо з цього погляду звернутись до звіту НАНУ, то з’ясуємо, що понад держбюджетні асигнування академічні установи торік самотужки заробили майже 278 млн гривень (трохи менше чверті від загального обсягу надходжень). Як бачимо, радикальним заходом це не стало. Потрібна більша участь держави, а крім того,— й бізнесу.
У теперішніх дискусіях про шляхи реформування НАН України проблема фінансування посідає чільне місце. Ось, для прикладу, кілька пропозицій учених.
М. Новиков, академік НАНУ: «Слід мати три джерела фінансування науки. Перший: з держбюджету для розвитку інтелектуальної еліти, проведення експертизи в складних ситуаціях; другий: заробіток персоналу — насамперед господарська, контрактна діяльність наукових установ чи окремих груп, особистостей; третій: кредитні, доброчинні ресурси, приватний капітал».
В. Локтєв, академік НАНУ: «Неможлива жодна змістовна реформа української наукової сфери, коли заробітна плата в 10–15 разів нижча, ніж у комерційних структурах».
М. Стріха, доктор фізико-математичних наук: «У розпал великої депресії, в умовах шаленого бюджетного дефіциту Ф. Рузвельт створив кілька потужних фондів, які опікувалися підтримкою американської науки. Цим він забезпечив США лідерство на десятиліття наперед».
Г. Ковтун, член-кореспондент НАНУ: «Необхідно організовувати попит на фундаментальні дослідження. Для цього потрібний посередник у ланці: наука — виробництво. Ім’я цього посередника — малий підприємець у дослідницькій сфері. Він динамічний, не консервативний, потребує відносно невеликих капіталовкладень. Адже практично всі великі фірми світу, нині добре відомі, на старті були малими науково-виробничими посередниками. Результат — мінімальний інноваційний цикл».
Запам’яталось, як на одному науковому «хуралі» хтось з академіків відчайдушно звернувся до сильних світу цього: «Панове, у вас влада, у нас інтелект — давайте об’єднаємось».
Кожен залишається при своєму?

Євген СОКИРКО
також у паперовій версії читайте:

• СВІТИЛО РОЗБУШУВАЛОСЬ...
• «ГУМАННИЙ»... АЛКОГОЛЬ
• РОСЛИНИ, ЯКИХ НЕ ЗНАВ СВІТ
• З «БІОГРАФІЇ» УРАГАНІВ

назад »»»