ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЗВОРОТНИЙ ЗВ’ЯЗОК
ПОЗБУВАЙМОСЯ МЕНШОВАРТОСТІ Й ПРОВІНЦІЙНОСТІ
ПОЛЕМІЧНІ РОЗДУМИ
Як давній передплатник-читач газети «Демократична Україна» хочу на її сторінках висловити свої думки й сподіваюся знайти спільників, котрі поділяють мої міркування.

Шкода мені, що серед ворогів України найбільше самих українців. Одні свідомі, інші стали ними через власну дурість. Ми, здається, таки переплюнули інші народи в самоворожості й у схильності до самознищення. Колись етнічно свої-наші змовлялися з половецькими ханами проти єдинокровних суперників, відкривали ворогам таємні ходи до гетьманських столиць, на кращих за себе писали доноси царям, а потім — генсекам. Нині найліпші з-поміж нас можуть щиро поголосувати, розчулитись, деякий короткочасний героїзм проявити, а потім «обвиснути» в розчаруванні, бо манна з неба не посипалась, бо треба — дивина! — багато й терпляче працювати, багато думати. Чітко, педантично, скрупульозно. Якщо на це здатні маленькі народи, то чому не можемо ми? А наші співвітчизники часто недолугі й продажні. Штрих: знайома викладачка одного з коледжів розповіла, що колеги з історичної секції зустрічають її гудінням мелодії «Союз непорушний...» То якої любові до України вони навчать своїх учнів?
Для виправдання власного убозтва ми подеколи посилаємось на всілякі народні «мудрості», які часто-густо виявляються «народними немудростями», що їх понавигадувано достобіса. Чого варте лиш оте «Гуртом і батька легше бити»! Про що ми говоримо? Заохочуємо до створення «бригад»? А чи слід нам, простим смертним, ховатись за афоризм «Риба гниє з голови»? Не готовий чітко підтвердити цю премудрість у прямому розумінні, а от у переносному — якраз навпаки. Огляньмося одне на одного: безбожно потрощено все, що призначене служити нам же: ліфти, двері й стіни в парадних, лавки, квіти й дерева в парках, сидіння у транспорті. У ліфтах і на стінах будинків чи парканів — матюки, повно їх і на партах у школах, і на столах в аудиторіях. А що вже казати про різні «подяки» за надані послуги — це ніби взагалі норма (що дуже скоро переростає в ті ж таки хабарі).
Знову штрих: буквально днями я провів напружений дипломатичний раунд з двома своїми студентами з Анголи — допоміг підготуватися й позбутися «хвоста» з вищої математики. Коли ж я не взяв від них красивого футляра (так і не знаю, що в ньому було) й делікатно пояснив, що не за подарунок працював з ними, а тому що вважаю це своїм безпосереднім обов’язком, а ще тому що я теж їх поважаю, а також шаную їхнього президента Жозе Едуарду душ Сантуша та їхнього батька нації Агостіньйо Нетто, хлопці все зрозуміли. Але милі колеги по робочому цеху розцінили мій вчинок як щонайменше дивний і несучасний та попросили в таких випадках відправляти дарувальників до них (сказано було не жартома, а таки всерйоз).
Такі випадки наводять мене на ось які роздуми: тільки ми самі винні в нашій меншовартості. Стверджую: на п’ятнадцятому році незалежності соромно топтатись у болоті дикої провінційності. Особливо ж обережними у висловлюваннях слід бути публічним людям. Якщо ти офіційний політик — то вже напевне. Проте за час підготовки до виборів стільки бруду вилито на всі сторони й проти всіх, що хтозна-коли й відмиємось... Один відомий політичний діяч нещодавно оголосив, що в нас «завелася ТЛЯ — Тимошенко, Литвин, Янукович». Нема сумніву, ця людина — освічений чоловік, яскравий авангардний політик, але навіщо пришивати ярлики? Слово — не горобець...
Ось іще приклад: у програмі «Погляд» член одного з блоків каже візаві, що той не вартий і волосини з голови лідера його блоку (ім’ярек). Як можна дозволяти собі такі висловлювання? На жаль, таких прикладів — сотні. Що вже казати про друковану рекламну продукцію та тиражовані відеоролики. В одному з них якийсь несповна розуму нардеп ґвалтує (чи позбавляє недоторканності) дівчину в машині з депутатськими номерами, міліціонери лякливо ховаються від гріха подалі, а за кадром лунає сміливий голос лідера цієї політичної сили: «Ні — депутатській недоторканності!». Ось іще один політично-рекламний «перл»: маленька школярочка російською мовою проситься вийти у вбиральню, а вчителька-монстр безжально шмагає словами: «Ні, говори державною мовою!». Найсумніше, що й на таку маячню є охочі, які «ведуться», «врубаються», «сєкут». І... множаться за потурання горе-політиків, низький політичний рівень яких до вподоби лише певному суспільному прошарку, до якого вони звертаються. На жаль, на політичну грамотність у широких колах сподіватися не доводиться.
У передвиборні дні прикро вражала не тільки словесна полова, потік перекручень, неточностей, обману, а й просто дивовижна наша м’якотілість. Ми надто терпимі до наших недругів, уміємо ображати тільки своїх й битися лише між собою — на втіху опонентам. Ми м’якнемо душею, щойно здобувши перемогу і, забуваючи завдані нам кривди й образи, купаємося у власному благородстві, солодко мружимося від усвідомлення своєї терплячості... Може, у нас мудрих людей з високими культурними критеріями обмаль? Та ні, вони є, і їх багато. Ось таких і шануймо. Бо обличчя влади формується за нашим вибором.

Микола ГОРБАТОВ,
викладач математики,
Дніпропетровськ
також у паперовій версії читайте:

• ДОКИ ПАЦІЄНТИ БУДУТЬ ІНВЕСТОРАМИ?
• ПОСТАВМО «ПО» НА МІСЦЕ

назад »»»