ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПРОБЛЕМА
АВАРІЯ У ДОЛЯХ ЛЮДЕЙ
Наближається сумна дата в історії людства, яку відтепер відзначає увесь світ,— Генеральна Асамблея ООН оголосила 26 квітня Міжнародним днем пам'яті жертв радіаційних аварій і катастроф.

Аварія на ЧАЕС скалічила життя дев'яти мільйонам осіб. На 1 січня 2006 р. в Україні внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало 2646106 осіб, у тому числі 643030 дітей. На забруднених територіях живе 2235365 осіб, а також 464568 дітей. Тим часом минулорічний «чорнобильський форум» у Відні вважає наслідки аварії перебільшеними. Яке блюзнірство!
Чорнобиль чорним котком пройшовся мало не по кожній українській родині. Рятуючи державу, першими прийняли удар на себе пожежники, так що багатьох із них немає серед нас. Інших евакуювали із зони лиха, але їм і досі некомфортно. 9478 громадян ще й тепер живуть у радіаційній зоні. Дозу опромінення дістали наші діти, котрі тоді служили в армії. Когось уже немає, а хтось поневіряється, бо не може одержати статус чорнобильця: солдат, скажімо, був прописаний до військової частини, яка дислокувалась в Білій Церкві, а те, що його кинули закрити своїм тілом шлях «мирному» атому, що збунтувався, довести нині непросто. А долі дітей? Олександр Омельченко свого часу дав статус потерпілих від аварії на ЧАЕС тим киянам, хто народився 1979 року. А чому, власне, обрано саме цей рік?
Ось що розповідає киянка, мати двох дітей: «Коли «вибухнув» Чорнобиль, моя донька вчилася у другому класі, а син — у десятому. У столиці почалась паніка. Люди намагалися вивезти дітей з Києва за будь-яку ціну. Як законослухняна громадянка, я прийшла до свого начальника із заявою про відпустку, щоб врятувати — вивезти з Києва хоча б доньку. Відповідь була такою: «Я дам вам відпустку, коли офіційно буде ухвалено рішення про евакуацію дітей. Не треба створювати паніку». І от дітлахи мали залишатися в місті. Щоправда, нам радили сидіти вдома і щодня мити підлогу. Ми наївно робили це й вірили, що вбережемось від радіації. Тепер у доньки цілий «букет» хвороб. Але ніхто їх не пов'яже з Чорнобилем, не дасть бодай копійчаної допомоги».
Моя сусідка потерпає з сином, якому на час аварії також було дев'ять років. Його вже оперували з приводу злоякісної пухлини щитовидної залози (до речі, в Україні кількість хворих на рак щитовидки увесь час збільшується. Скажімо, якщо у 2001 р. було 120 випадків захворювань, то вже у 2004 р. — 215 — Л. Р.). Від хвороб молодий чоловік постійно депресує. Мати почорніла від горя.
А ось сповідь чоловіка, який тоді вчився у десятому класі: «Відразу скажу: ми — втрачене покоління. Навіщо було нас тримати в Києві, який мало не злетів у повітря, примушувати складати іспити на атестат зрілості? Нам треба було виставити оцінки на підставі річних і дозволити, якщо організовано не вивозили з Києва, зробити це батькам. А тепер ми хворі й нікому не потрібні. Більше того, мої ровесники почали активно полишати цей світ. Розумію, в Україні збільшилась смертність за всіма віковими категоріями. Є різні причини цього. Для нас же, невизнаних чорнобильців, причина цього — на поверхні: нас обпалив своїм чорним крилом «мирний» атом.
Крається серце від цих сповідей. Проте нічого не вдієш: одна епоха минула, інша нічого виправити не може. Тому хочеться поговорити про інше: наскільки надійно захищає нині держава тих, хто свого часу врятував її.
...На початку 2004 р. наша газета провела розмову за «круглим столом» щодо соціального захисту чорнобильців. У стінах редакції зібралися керівники і представники багатьох громадських чорнобильських організацій, в тому числі й наймасовішої з них — Всеукраїнської — «Союз Чорнобиль. Україна», яка на той час об'єднувала 400 тисяч осіб. Про що тоді йшлось? Учасники порушували питання: чому не індексуються пенсії чорнобильцям? Чому на «чисті» продукти їм виділяють одну й ту саму суму, хоча ціни на них повсякчас зростають? Чому компенсації на путівки наднизькі? З іншого боку, Батьківщина, як на війну, покликала людей ліквідовувати велику техногенну аварію в Чорнобилі. То чому їм не надають статусу учасників війни? Ще порушувалось питання про створення «свого» чорнобильського комітету, який би захищав їх інтереси. На фактах доводилось, що децентралізація — розпорошення чорнобильських проблем по кількох міністерствах шкодить справі.
І ось минуло понад два роки. Що змінилось? Телефоную одному з учасників тієї розмови Олексію Приходьку, людині, котра пропрацювала в Чорнобилі з 28 квітня до 23 серпня 1986 року, інвалідові, чорнобильцю І категорії і запитую про це.
— Насамперед треба вирішити питання, яка структура опікуватиметься чорнобильськими проблемами. Мабуть, потрібен чорнобильський комітет. Він навіть був створений. Потім зазнав долі всіх інших комітетів... По-друге, якщо тим, хто їхав до Чорнобиля, як на війну, не надають статусу учасників війни, то принаймні їм треба офіційно надати статус ліквідаторів аварії з усіма наслідками, що з цього випливають, а не звалювати до купи всіх: і тих, хто захищав державу й життя людей, і тих, хто постраждав, і тих, хто примазався до ліквідаторів. Отож слід визначити чіткі часові рамки: хто такий ліквідатор.
— За ці роки, що минули, чи поліпшився соціальний захист ліквідаторів, чорнобильців? — запитую.
— Почати з того, що я, через злидні, мусив продати двокімнатну квартиру й купити однокімнатну,— каже Олексій Іванович.— Але це між іншим. Звичайно, є зміни: дещо підвищилися пенсії, доплати на «чисті» продукти. Хоча, як і раніше, сума на їх придбання стабільна, незважаючи на велике зростання цін.
Згідно із Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали в результаті Чорнобильської катастрофи», їх слід щороку забезпечувати пільговими або безплатними путівками на санаторно-курортне лікування. Оздоровлення потребують 2,7 млн осіб. Коштів, які виділяються, вистачає на оздоровлення однієї людини із 20. Цим людям належать компенсації за путівки. Наприкінці третього кварталу 2005 року Кабмін затвердив виплату компенсації за 2004 р. (була заборгованість). Щоправда, компенсації збільшились для різних категорій громадян, які становили від 20 до 37 грн, а після підвищення — від 53 до 107 грн. Як ви гадаєте, де ліквідатор може оздоровитися за таку смішну ціну? Всі ж знають, що нині вартість однієї путівки — понад 2000 грн. Безплатного лікування немає — потрібні ліки я купую за власні гроші. В лікарні відверто кажуть:
— Пробачте, але у нас таких препаратів немає, дістаньте самі.
Загалом із розповіді Олексія Івановича випливає, що дещо зроблено, але обмаль. Головне, на його думку,— не розмежували ліквідаторів і чорнобильців. Якщо учасників війни (бойових дій) згадують хоч на свята, нагороджують, то про ліквідаторів не чути. Вони, власне, «розчинились» у чорнобильцях. А це, мовляв, неправильно. Вони звершили подвиг.
Одначе про чорнобильців, їхні сім'ї, дітей, захворювання яких пов'язано з аварією в Чорнобилі, теж треба дбати. Останнім, до речі, підвищили виплати. А от про сім'ї — питання складне.
...Люди, які пережили Чорнобильську катастрофу, пам'ятають і схиляють свої голови перед пам'яттю одного зі своїх рятівників, пожежника, Героя Радянського Союзу Володимира Правика, котрий одержав високе звання посмертно. Батько й мати героя отримують за сина аж... 24 грн. Щоправда, з 1 січня 2006 року почали, як відомо, виплачувати добавки до пенсій за особливі заслуги. Троє спадкоємців Володимира Правика (батько, мати й донька) одержують 104 грн.
Коли героя і його сім'ю так шанують, то що говорити про інших?
1996 року обсяги фінансування чорнобильських програм становили 56% потреби. Потім ця цифра почала зменшуватись. У 2004-му вона була десь 11% потреби. Приблизно такі самі параметри закладено і в цьогорічному бюджеті.
Чиновники кажуть, що для стовідсоткового фінансування чорнобильських програм треба 23 млрд грн. Де взяти такі гроші? Тим-то мова може йти тільки про поетапне підвищення пенсій, доплат сім'ям із дітьми, а вже потім — про компенсації на оздоровлення.
Звичайно, труднощі держави щодо фінансування чорнобильських програм можна зрозуміти. Хоча самі чорнобильці й заперечують, мовляв, чому проблема повсякчас стає болючішою, тим часом як обсяг бюджету зростає? Спеціалісти ж пояснюють, що бюджет Радянської України був у п'ять разів більшим, ніж нинішній, і давав змогу краще дбати про чорнобильців, а зменшення його головним чином пов'язане з «тінізацією» економіки. І тут широке поле діяльності для влади, щоб вивести економіку з «тіні» й поліпшити соціальний захист чорнобильців. Але коли те все станеться? Сьогодні ж говоримо про поетапність допомоги... От тільки хто зрозуміє «поетапність» фінансування програм людей, у яких тільки одне життя і більше не буде? Вони ж можуть не дочекатися свого «етапу»...
Залишається розраховувати на нещодавно схвалену Верховною Радою «Національну програму подолання наслідків Чорнобильської катастрофи на 2006–2010 роки», яка набере чинності з 1 січня 2007 року.

Лідія РУТА
також у паперовій версії читайте:

• АБЕТКА ДЛЯ НЕЗРЯЧИХ

назад »»»