ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСВІТА
ЧИ МОЖЛИВИЙ ТАНДЕМ УРІЗНОБІЧ?
Від учителів часто можна почути: «Підтримуйте постійний зв'язок зі школою. Цікавтеся усім, що відбувається з вашою дитиною». Здавалося, рекомендація слушна. Утім, недаремно останнім часом доводиться чути про необхідність запровадження так званого батьківського «лікнепу». Чому? Просто кожна із сторін вкладає у цей вираз своє розуміння того, як треба виховувати.

Мені довелося нещодавно розмовляти з вчителькою молодшої школи, яка працює в групі продовженого дня. Коли до неї зверталися батьки, вона, здебільшого, розповідала їм про те, як минув день у дитини, наскільки успішно вона вчилася, спілкувалася з однолітками. Тобто, вчителька говорила про змістовний бік навчально-виховного процесу.
Розповідаючи про це, вчителька помітила, що її слухають не зовсім уважно. У відповідь мама запитала, чи її хлопчик не забув свій мобільний телефон І... гроші на обід. Розмови про якусь там «чемність» сприймалися як анахронізм. Інша мама згадувала про «стосунки» зі школою: напередодні свят або наприкінці навчального року, коли виставлялися підсумкові оцінки. Подарунки вчителям, грошові «винагороди» — і решта мене не обходить. Такий от своєрідний виходить «тандем» сім'ї і школи...
Психологи стверджують, що останнім часом діти і батьки спілкуються дедалі менше. Хтось навіть скрупульозно підрахував: якщо років п'ять тому з дитиною за день спілкувалися аж (!) по півгодини, то нині цією розкішшю обдаровують далеко не всіх дітей. Комусь «щастить» більше — до 20 хвилин, комусь менше — до п'яти. От і підрахуйте, чого ви досягнете за такі «п'ятихвилинки». Можна було б порадіти з такого факту, що до життя повертаються дитячі садки, які були перепрофільовані або здані в оренду. Дитсадків катастрофічно не вистачає, особливо в центрі столиці. Як стверджує начальник Шевченківського управління освіти Ніна Чайковська, дошкільна освіта набуває популярності. Молоді сім'ї почали народжувати по кілька дітей, тож з часом забудемо про демографічну кризу?
Із небуття повертаються цілодобові групи, де малюки перебувають під наглядом вихователів. Але ж... Як зізналася в розмові одна з виховательок, тільки одна з десяти мам справді не має змоги доглядати дитину. А решта? А решта розмірковує так: я вам (державі) народила дитину, ви мені виплатили допомогу, а тепер от вам моя дитина, виховуйте.
Існують як прибічники, так і противники суспільного виховання. Хтось вважає, що сімейне виховання — в основі своїй «стихійне», тому не кероване і не підвладне дисципліні. Прихильником родинного виховання був педагог Костянтин Ушинський, і тому завжди вище ставив виховання в селі, ніж «штучне» виховання в місті. Він писав, що в Німеччині є прихильники «єдино правильного» виховання в дитсадках, є і його опоненти, бо, мовляв, казенне виховання «вдирається у вільне життя дитини, систематизує й механізує це життя, а тому пригнічує природний розвиток дитини. Дитина не бавиться й не мріє, як їй хочеться, а живе за вузькою, штучно вигаданою системою, і тому розвиток її відбувається значно гірше, ніж розвиток дитини, зовсім залишеної на саму себе».Ушинський вважав, що крайнощі не потрібні. Зрештою, висновок: лише гарне суспільне виховання, побудоване на засадах любові, доброти, партнерства, індивідуального підходу може бути поставлене вище «стихійного» виховання в родині.
Утім, можна сперечатися з приводу доцільності раннього суспільного виховання, але життя часто диктує свої правила. І все ж варто пам'ятати, що без духовного єднання зі своєю дитиною навряд чи можливі гармонійні стосунки в родині. Можна заплатити купу грошей, влаштувати сина чи дочку до престижної школи і... програти. Можливо, колись вам захочеться і душевного тепла, і розуміння, але нічого вдіяти буде не можна. Відчуженість, нерозуміння одне одного — скільки сумних історій оповідає нам життя. А може, все починалося з того дня, коли дитину влаштували в цілодобову групу, аби звільнити час для себе? Або полінувалися забрати вчасно зі школи, і дитя вперше відчуло себе зрадженим, залишившись у групі продовженого дня?
«Довкілля й школа, якщо вони хочуть служити демократичному суспільству, мусять позбутися засад авторитарності і в основу своєї діяльності покласти ідеї партнерства,— вважає професор Омелян Вишневський.— Звідси й орієнтація не на сумнозвісне «нагромадження» знань, які забуваються швидко, а на розвиток здібностей дитини, що потрібні їй сьогодні, і завтра, і за будь-якої ситуації. Бо розвинутий розум потрібен завжди».
Тож плекаймо спільні родинні справи, аби потім з гіркотою не запитувати: «І що вони, ті вчителі, собі думають у школі? Зовсім не займаються дітьми!»
Завідувач кафедри Київського міського педагогічного університету ім. Б. Грінченка Олександр Кочерга переконаний, що покладатися на школу й дитсадок як на «істину в останній інстанції» не слід. Бо ж важко перевиховувати педагогічно занедбану дитину. Деякі опитування серед батьків наводять на невеселі думки. Приміром, за даними Українського інституту соціальних досліджень, лише 30 відсотків батьків вважають, що дитяча гра — таке ж серйозне заняття, як і робота для дорослої людини. Проте, стверджують психологи, у процесі гри дитина набуває навичок, які, виявляється пізніше, потрібні для дорослого життя.
Серед чинників, здатних об'єднати всіх членів родини,— спільні заняття спортом. До речі, українська педагогіка завжди велику увагу приділяла виховній функції спорту. Видатний педагог Григорій Ващенко вбачав у ньому не лише елемент зміцнення здоров'я, але й формування характеру.
Заняття спортом потребують від людини напруження фізичних і духовних сил, організованості, самодисципліни, а групові вправи — ще й подолання індивідуалізму і прагнення до єдності дій. Мудро вчиняють ті класні керівники, які не обмежуються заходами задля звітності, а прагнуть організувати спортивні свята, які зближують батьків і дітей, допомагають вихователям глибше зрозуміти своїх вихованців. Адже ми всі цього потребуємо — неформального спілкування, яке зміцнює як родину, так і авторитет школяра. Тоді природним буде спілкування, яке полегшує розчарування й подолання кризових ситуацій.
Згадуваний Омелян Вишневський порівнює процес виховання з течією у верхів'ї річки: тут вода пливе тонким струмочком, але за одиницю часу долає значно більшу відстань, тече швидше, ніж у низовинні. Людина виховується впродовж життя, але в ранньому віці вона переживає значно більше вражень, ніж у дорослому. Нині багато наших духовних джерел, на жаль, є замуленими.
Важко очікувати, що в сім'ї з «верховенством» подвійних стандартів, зросте гармонійна людина, так само складно сподіватися добрих результатів від школи, яка живе за формальними принципами. Усе має бути гармонійним, базуватися, як стверджує Омелян Вишневський, на основі добровільного прийняття. Не можна ставити перед собою високі, благородні цілі, очікуючи на скорий результат у такому середовищі, де необ'єктивно оцінюють учня, беруть хабарі й живуть винятково матеріальними прагненнями. Зрештою, переконаний учений, очистити життя від усіх негативних проявів, тим більше нині, неможливо, але школу, де дитина перебуває велику частину дня, за доброї волі вчителів, можна зробити «оазою» моральності й доброти. Як, зрештою, і сім'ю. І тоді зайвими стануть звинувачення у тому, хто недогледів — школа чи сім'я. Хто винний у тому, що виростили соціально лінивих і збайдужілих громадян?

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

• ЖИВОГО СКАРБУ ГОЛОС ЧИСТИЙ
• ЗНАЙОМТЕСЬ: ШКОЛИ-РОДИНИ

назад »»»