ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
КАЗКИ, ЯКІ ТВОРИЛО САМЕ ЖИТТЯ
13 КВІТНЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 100 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВИДАТНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПИСЬМЕННИЦІ ОКСАНИ ІВАНЕНКО (1906–1997)
«Для дітей треба писати як для дорослих, тільки набагато краще»,— ця мудрість стала в пригоді багатьом володарям пера. Зазначимо: не лише пера, а й набагато ціннішого скарбу — дитячої душі.

«Немає казок кращих, ніж ті, що творить саме життя»,— любила повторювати Оксана Іваненко слова Андерсена. І зовсім природно заговорив до малечі чарівник — лікар із казки «Великі очі», який лікує «брехунів, боягузів, базік, ледарів, заздрісників і тому подібних хворих». І лісові звірята із «добрих» казок письменниці, і її юні герої (приміром, дівчинка з казки «Сандалики, повна скорість!») вчать маленьких читачів головного в житті — доброти, милосердя, любові до людей. Чи завжди на часі були ці ідеї? Так, якщо йшлося про справжню літературу й загальнолюдські цінності. Зусилля Оксани Дмитрівни були підтримані загальновизнаним літературним авторитетом — Корнієм Чуковським. Але розвою читацьких смаків аж ніяк не сприяла тогочасна атмосфера. Відомо, якою вона була у 30-х роках: масові репресії проти української інтелігенції, тотальна цензура. На перший план вийшла так звана теорія «класової боротьби», тож усі літературні твори мали їй підкоритися.

«Слухаймо мову матері-землі»
1934 року в Харкові відбулася Всеукраїнська партійна нарада в справах дитячої літератури, на яку з'їхалися провідні дитячі письменники з усієї країни. Перед літераторами виступив нарком освіти УРСР Володимир Затонський. Він назвав нараду «рішучим кроком» і «переломним моментом», бо «ми поховали цілий етап минулого, коли на терені дитячої літератури верховодили та шкодили ворожі нам елементи, а за ними свідомо йшла частина наших товаришів...»
Справедливості заради треба відзначити, що Оксана Дмитрівна щасливо уникнула кон'юнктури на догоду часові. Звісно, не обійшлося без дидактизму, але її героїв маленькі читачі сприймали як живих істот (чи то звірят, чи то дітей), а не як схематичні образи. Причому, лише небагатьом письменникам вдалося зберегти своє «обличчя», не перетворившись на літописця в дусі «вимог часу». Саме тому із полиць бібліотек не поспішають вилучати твори Оксани Іваненко і Наталі Забіли.
Такі дитячі твори Оксани Дмитрівни, як «Лісові казки», «Чудесна квітка», «Чарівні зерна» залюбки використовують на уроках позакласного читання вчителі початкової школи. Секрет їхнього успіху не такий вже й складний. Письменниця веде зі своїми читачами відверту й задушевну розмову. Вона не лише вчить дітей слухати й знати «мову матері — землі», а й сама живе за цими законами.
Проте далеко не кожен письменник, пропущений крізь «горно» тоталітарної системи й цензури, витримував випробовування часом. Так, приміром, сталося і з творами Олександра Копиленка. Здавалося, герої його дилогії «Дуже добре» (1936) та «Десятикласники» (1938), перейняті створенням проекту ракети, якою можна було вразити «фашистські військові заводи», не можуть не викликати поваги. Але ж юні читачі воліють зустрітися на сторінках книжок зі справжніми героями, які живуть таким самим життям, як вони, переживають такі самі емоції! Про що ж думають, чим переймаються герої письменника Копиленка?
«Дорогий товаришу Сталін,— промовляє він вустами свого героя,— скажіть мені завтра вмирати за народ, я вмру... Я мікроскопічна частка країни... Я ніщо, десятикласник...»
Зовсім по-іншому — з гідністю, повагою до інших людей — поводяться герої книжок «воєнного періоду» Оксани Іваненко. В оповіданнях, що увійшли до збірочок «Пошта прийшла» (1943) та «Школа» (1944), йдеться про життя дітей в евакуації, їхні тривоги й маленькі радощі. Письменниця сама пережила цей болючий і складний період в своєму житті, тому змальовує події достовірно й чесно.
Чи було її літературне життя таким уже безхмарним, як може здатися на перший погляд? Адже, попри все, може зауважити читач, її видавали, не забороняли писати? Проте лише нині є можливість навести правдиві факти з біографії письменниці, які тривалий час зі зрозумілих причин були під забороною.
Не оминули переслідування й Оксани Дмитрівни. У 30-х роках її звільнили з роботи у видавництві «Молодий більшовик» за те, що колись допомагала своєму батькові видавати нібито «шкідливу» газету. Перестали тоді й друкувати її твори.
Певно, дався взнаки і «неправильний» родовід: батько Оксани Дмитрівни походив з родини священика. Дмитро Олексійович Іваненко був освіченою людиною: закінчив юридичний факультет Київського університету. Завдяки його зусиллям на рідній Полтавщині почала виходити низка газет. Крім того, він активно писав театральні рецензії, статті, фейлетони, сатиричні вірші.

Педагогічні сходинки
«Я народилася в Полтаві,— писала у своїх спогадах Оксана Дмитрівна. — Ім'я Тараса Шевченка з перших кроків було мені відоме і близьке. З малих років знала «Реве та стогне», «Заповіт», «Садок вишневий коло хати», тому що їх завжди співали і дорослі, і діти. До революції мама була вчителькою у дитячому притулку для сиріт «Дім трудолюбців», а потім організатором трудової школи».
Мабуть, Оксана Дмитрівна не могла не писати і не творити, адже поруч з родиною Іваненків мешкав знаменитий автор «Сліпого музиканта» Володимир Короленко. Зростала дівчинка гарним оповідачем і неабияким казкарем: у шість рочків вона засновує й редагує власний журнал «Гриб». Певно, з дитинства почалася й любов до Шевченка, яка згодом перетвориться на справу її життя: над романом «Тарасові шляхи» письменниця працювала понад двадцять років! І, звісно, від матері успадкувала педагогічний хист.
...Під час навчання в Харківському інституту народної освіти на факультеті соціального виховання Оксана Іваненко прочитала рецензію на повість Л. Сейфулліної «Правопорушники». І вмить згадала про доброго знайомого своєї матері Антона Макаренка, який завідував на той час колонією для неповнолітніх правопорушників під Полтавою. Негайно вирішила їхати туди на практику, а після закінчення в 1926 році інституту поїхала туди на роботу, прихопивши ще кількох однокурсників. До речі, у романі «Педагогічна поема» Макаренко вивів дівчину в образі Оксани Варської.
Оксана Іваненко закінчує аспірантуру науково-дослідного інституту педагогіки. Відвідує літературні вечори, знайомиться з письменниками Наталею Забілою, Олександром Копиленком, Іваном Сенченком, приятелює з відомим фізиком Ландау, який всіляко заохочував її до творчості.

«Я йшла Тарасовими шляхами»
Проте все це було лише предтечею до головної справи її життя — написання роману «Тарасові шляхи».
І хоча її особисті шляхи видалися важкими й довгими, проте якими щасливими!
«Я вирішила, що напишу оповідання з раннього дитинства Тараса,— розповідає Оксана Іваненко.— Поволі вимальовувався переді мною образ цікавого до всього, задерикуватого, моторного і розумного хлопчиська. Мені треба було обов'язково уявити живий образ перед очима. Коли я почала писати про малого Тараса, мимоволі уявила його зовні схожим на свавільного і жвавого хлопчика, сина моєї найближчої подруги — Наталі Забіли. Якось легко і швидко написала я це оповідання («Чорний шлях»), але мені одразу захотілося написати і про смерть Тарасової матері, і про мандрівку зі старим дідом до монастиря, де колись ховалися гайдамаки, і про «школу» у дячка. Всього цього ніяк не можна було вкласти в одне оповідання».
Постать Шевченка весь час тримала в напрузі, не відпускала ні на мить. Кожний написаний рядок, кожна сторінка потребувала нових досліджень. Потрібна була й наполеглива робота над... самоосвітою.
Хоча надворі стояв вогкий і холодний листопад, Оксана Дмитрівна їде до Ленінграда. Вона блукала Літнім садом, уявляючи ту незабутню білу ніч, коли поет зустрівся з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком.
Можливо, тоді й народилися рядки з майбутнього роману: «Як добре, що в Петербурзі білі ночі! Тарас не може заснути. Та він не хоче спати. Голова його повна думок і мрій. Це його єдиний вільний час, він може думати, про що хоче...
Тарас пройшов садом і повернувся на алею статуй. Яка тиша, який спокій зараз у цьому саду! Про що міг думати Тарас? Якби можна було заспівати! Йому дуже хотілося заспівати так, як колись співав він сам, блукаючи ярами, степами, над синім Дніпром... Перед очима линуть широкі степи, зелені гаї і діброви, рідний Дніпро, то такий ласкавий, привітний у літні ясні дні, з тихими вербами, що схиляються над ним, то непокірний, ревучий та могутній».
Озираючись на своє життя, письменниця благоговійно згадувала свої мандрівки Тарасовими шляхами. Вона працювала в бібліотеках й архівах, її, наче рідну, приймали в музеях та в наукових установах. А вона на схилі років зізналася, що благословляє кожну мить, проведену «в надзвичайно чудесному товаристві, в такій близькості з рідним Кобзарем»... Познайомилася письменниця і з відомим художником Василем Касіяном, який за один тиждень проілюстрував книжку.
Щоправда, зізнавалася Оксана Дмитрівна, дуже непросто йшла вона до назви свого роману. «Мені завжди було важко вигадувати назви своїх книг,— писала Оксана Дмитрівна. — Мені підказували: «Треба назвати: «Мої університети», а у мене одразу вирвалося: «Не університети — шляхи! Тарасові шляхи!»
Оксана Дмитрівна згадувала, що повсякчас відчувала підтримку з боку своїх колег — письменників, які всіляко заохочували її до роботи над шевченкіаною.
Коли під час війни Оксана Дмитрівна опинилася в евакуації на Уралі, у Свердловську, дуже підтримувала її російська письменниця Ольга Форш. Якось «бабуся Форш», як її називали, прочитала російські видання «Тарасових шляхів» і «Лісових казок» своїй маленькій онучці, а потім сказала: «Олечці дуже сподобалися казки, а мені — Тарас. Книгу треба писати далі».
Утім, це було й не дивно, бо й сама Ольга Форш схилялася перед Тарасом.
«У нього була надзвичайна віра у своє покликання і свою відповідальність перед народом,— схвильовано говорила Ольга Форш у день свого 70-річного ювілею в Свердловську.— І як змужніла його поезія саме після заслання! Серце,— звернулася вона до Оксани Дмитрівни,— Ви знаєте щось напам'ять з Шевченка? Я хочу, щоб вони почули (вона кивнула на гостей) його прекрасну українську мову».
Того вечора Оксана Іваненко прочитала стільки «коронних» номерів зі свого шевченківського репертуару, що вистачило б на кілька виступів. А коли вона прочитала «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні», присутні в залі не стримались і розплакалися.
Повернувшись до вщент зруйнованого фашистами Києва, Оксана Дмитрівна заходилася працювати над романом. Шевченко був незримо присутній у її житті, допомагав вистояти всупереч війні, горю, втратам. Чоловік загинув на фронті в перші дні війни, але вона довго не знала про це й надсилала листи на адресу польової пошти. Вона залишилася з двома малими дітьми, яких треба було ставити на ноги. Здавалося, життя поступово почало налагоджуватися — Оксана Дмитрівна багато мандрувала, листувалася, працювала в архівах... Але то був лише зовнішній бік медалі, для стороннього ока.

«Ми працювали, як несамовиті, щоб усе встигнути»
«Насправді це були дуже важкі шляхи в моєму житті,— напише вона пізніше. — Найбільше труднощів я зазнала, коли саме виходили три частини,— надто багато там було нового матеріалу,— і в один критичний момент книгу врятувала тільки схвальна рецензія Максима Тадейовича Рильського. А от коли я дописала до кінця четверту і п'яту частину, редакційні справи пішли легко...»
Тут би звести подих, озирнутися, спочити, та в дім раптом приходить біда. Невиліковно захворіла старша дочка, яка щойно закінчила аспірантуру й мусила захищати дисертацію з гідробіології. Спочатку думали: минеться. Та хвороба прогресувала. Оксана Дмитрівна метушилася, возила свою дитину по авторитетних лікарях, академіках, знахарках... Однак полегшення не наставало.
Невдовзі донька померла. Оксана Дмитрівна трималася мужньо, не полишала пера. Дуже важко давалися письменниці останні розділи роману про Тараса! І не від труднощів літературного порядку, і не від свого такого складного життя, а від того, що доводилося проводжати в останню путь найріднішу людину.
Крім «Тарасових шляхів» (1939—1961) Оксана Іваненко написала повісті «Друкар книжок небачених» (1947), «Рідні діти» (1951), «Богдан Хмельницький» (1954), «Великий шум» (1967), роман «Марія» (про Марка Вовчка, 1973) та рясну низку дитячих книжок і перекладів.
У збірці оповідань «Вода з кринички» перед читачами постануть відомі історичні постаті: Гарібальді, Чернишевський, Пирогов, Заньковецька...У 1974 році її відзначать премією імені Лесі Українки. А в 1986 вона отримає головну нагороду свого життя: Державну премію ім. Т. Г. Шевченка (за книгу спогадів «Завжди в житті» (1985).
...Оксані Дмитрівні судилося пройти довгий життєвий шлях. Понад півстоліття вона прожила в Києві. І хоча дуже любила столицю, не уявляла себе без його мальовничого передмістя — Кончі-Озерної. Там, на своїй дачі, вона любила блукати під столітніми соснами, слухати шепіт трави, вдивлятися в голубу далечінь. Там безборонно владарювали білочки, клопоталися трудівники — дятли... Там просто біля стежок росли гриби. Там усе, як у казковій країні, де вона ж і була казкаркою, якій підвладні будь-які дива. І до останніх хвилин не втратила вміння дивуватися і любити це прекрасне життя. І вслухатися в мову матері-землі.

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»