ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
АНДРІЙ ЧЕБИКІН:«УКРАЇНА МАЄ ОДНУ З НАЙКРАЩИХ У СВІТІ ШКІЛ ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА»
Голуб миру Пабло Пікассо колись облетів увесь світ і став, зокрема, символом бездоганної легкості образотворчого вислову.
Нині мільйон птахів, написаних одним розчерком Шрі Чін Моя — духовного вчителя при Організації Об'єднаних Націй, а не тільки художника й музиканта, несуть позитив і прояснення в інформаційне поле нашої планети.

У сучасному українському образотворчому мистецтві ця лаконічна легкість притаманна тільки Андрію Чебикіну — президентові Академії мистецтв України, ректору Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, професорові, який виховав не одне покоління талановитих графіків, хоч йому виповнюється тільки шістдесят.
Учні його впізнавані: самостійність думки і фантазія, володіння різними техніками і все-таки внутрішня невимушеність — цього навчає їх професор Андрій Чебикін. А вже його власні вишукані, одним розчерком створені постаті й портрети не сплутаєш ні з чиїми іншими. Хоч і офорти митця майстерні (а тому високо оцінені колекціонерами й мистецтвознавцями), саме оце його володіння лінією, що невловимо ріднить манеру художника з класиками Сходу, в найближчі у часі роки приваблює глядачів до його творчості якнайбільше.
З метром ми зустрілися напередодні його шістдесятиліття, яке він ознаменував черговим своїм ужинком — персональною виставкою у Національному художньому музеї. Ми приєднуємось до вітань ювіляра, зичимо здоров'я і нових творчих здобутків.
— Андрію Володимировичу, чи не заважають Вам відповідальні посади і обов'язки бути художником?
— Однозначно відповісти важко. Так, з одного боку, керівна робота забирає найбільшу частину часу. Особливо якщо працювати на совість, а я намагаюсь саме так робити, в мене серце болить за те, якою буде академія. Державне фінансування поганеньке, покриває, по суті, лише зарплати. На цей рік виділили чотириста тисяч гривень і ми ламаємо голови, як «дірки» латати: дах тече, стіни треба фарбувати тощо. Зрозуміло, що іноді хочеться все полишити і йти в майстерню. Одначе знову думка пече: «Хто ж тоді це вирішуватиме? Я все-таки взявся, відповідаю, люди мають надію».
Але це про найчорніше. З іншого боку: я є ідеологом мистецького виховання творчої молоді. Постійно з'ясовую за результатами навчально-виховного процесу, у вільному спілкуванні зі студентами і професорами, чи правильним ми йдемо шляхом, чи відповідаємо часу. Освіта — справа консервативна, але в хорошому розумінні, адже вона ґрунтується на кращих традиціях. На жаль, під час руху на колеса намотується всякий бруд і непотріб, тому в певні моменти необхідне чищення. Мене і моїх колег тішить, що ми відстояли глибинні живлющі традиції, маємо одну з найкращих європейських шкіл у образотворчому мистецтві, навіть якщо порівнювати з художніми академіями в Мюнхені, Празі, в інших столицях світу.
Коли я відчуваю, що мені є, що дати студентам, і вони це всотують, а я в них вчусь, то я вже зі спокійним серцем можу сказати, що педагогічна діяльність аніскільки не заважає творчій, бо я все одно живу як митець, хоча водночас і клерк, що виконує чорнову роботу.
Навчальний процес у нас ґрунтується на зворотному зв'язку: студент із викладачем радиться, заперечує, свої ідеї підкидає. Не всі навчальні заклади побудовано на принципі індивідуальної освіти. У мене на курсі лише п'ять-шість студентів навчається, це дає змогу побачити, як кожен мислить, чим живе, хто в нього батьки, яке оточення.
Я не тільки розробляю, опрацьовую чи підписую якісь документи, будь-які нюанси дають поштовх для художніх задумок. Я йду вулицею, щось побачив, це мене зачепило-схвилювало — виникла художня ідея. Як голова науково-методичної комісії і президент Академії мистецтв я часто їжджу у відрядження: відвідую навчальні заклади мистецького спрямування й університети, відкриваю конференції, на яких збирається місцевий осередок мистецької еліти. Спілкуючись з видатними митцями, я постійно перебуваю на вістрі прекрасних думок, мистецьких проблем, і я зростаю разом з усіма. А вчитися, удосконалюватися треба до останнього подиху, інакше починається застій, з'являється байдужість, і ти практично не отримуєш наснаги й задоволення від того, що робиш. У мене нема такого, щоб висмоктувати з пальця: ой, щоб це завтра намалювати,— настає момент, коли вже не можеш не творити, тобі конче потрібно висловитись пластично.
Розповідь художника — не література, це — метафора, притча, романтика, асоціація. Навіть епос побудований на пластиці, якості й формі штриха. І твоє щастя, коли йде від серця прямо в руку,— в момент натхнення злітає муза над тобою, ти повністю розкутий, і відбувається диво.
Остаточна відповідь на ваше запитання, певно, знаходиться в серцевині конфлікту, коли, з одного боку, є колосальна витрата часу, а, з іншого боку, живеш у центрі всіх подій, серед найкращих митців, чудових студентів, які не дають спати розуму.
— Як Ви оцінюєте нинішнє молоде покоління майбутніх художників?
— Це важливе запитання я собі ставлю вкрай часто. 1957 року одинадцятилітнім хлопчиком я вступив у художню школу, яка знаходилась на третьому поверсі будівлі на вулиці Смирнова-Ласточкіна, 20. Тоді на фасаді значилось: «Київський державний художній інститут». Відтоді я міг бачити і школярів, і студентів, котрі виходили на мальовниче подвір'я, коли ми писали там краєвиди. Інколи за спиною спинявся якийсь студент чи молодий викладач, бува, лунали просто геніальні підказки. Згадую, як восени малював темні стовбури каштанів, дріб'язково прописував листочки, віти, гілки... Хтось промовив дві-три фрази про узагальнення, композицію. Поради були настільки влучні, що я запам'ятав їх назавжди.
У зв'язку з вашим запитанням виникає ще одне: чим нинішня професура відрізняється від моїх викладачів? Згадую інтелігентні постаті Сергія Єржиківського, Василя Касіяна, Володимира Костецького, Карпа Трохименка, Олександра Сиротенка, Олексія Шовкуненка, молодших — Тетяни Яблонської, Леоніда Чичкана, Георгія Якутовича... Я уявляю тих метрів-«стовпів», на яких ми дивились з великим пієтетом. Чи є зараз такі в академії? Чи відповідаю я як ректор тому рівню? Адже у нас були чудові ректори: Олексій Олійник, Василь Бородай, Олександр Лопухов, Валентин Борисенко.
Певно, тільки час вималює, чого ми варті, але рівень наших студентів дає змогу впевнено стверджувати, що у нас є неабиякі викладачі-майстри. Просто нам завжди старше покоління, яке оповите ореолом слави, видається недосяжними вершинами.
Безумовно, життя стало іншим, країна понад п'ятнадцять років живе в новому демократичному просторі. Серед негараздів ми забули про ідеологію, а держава без ідеології — не держава. Чому так сталося? Тому, мабуть, що радянська ідеологія була тільки ширмою, яка закривала нам життя, то була ідеологія певної політики, а не ідеологія духу. Ми повинні були обов'язково знати, коли відбувся пленум партії, що на ньому говорилось, який склад уряду. Зараз, я гадаю, нічого страшного не буде, якщо студент забуде якогось віце-прем'єра, головне, щоб він добре орієнтувався в світоглядній ситуації, розумів, у чому полягають національні цінності й державницькі позиції, хто такий громадянин-патріот... Ми виховуємо митця, котрий керується не політичною заангажованістю, коли кроку не можна ступити ні ліворуч, ні праворуч, а має вільне розуміння наріжних речей, серцем відчуває, що ідеологія сповідує єдність нації, що саме українська мова — об'єднуючий чинник, в українстві — наша сила.
Нинішні випускники графічного факультету академії, на мій погляд, навіть сильніші, більш професійні, ніж ті, яких випускали в роки моєї молодості. Загалом же, вважаю, студентство не стало гіршим, тим паче, що у наш час молодий митець отримав право вільно обирати тему дипломної роботи, вільно вибирати сферу, в якій докладатиме свої зусилля.
Узагалі, художник — це вільна творча професія, яка не гарантує шматок хліба, тому ми намагаємось готувати професіоналів найвищого ґатунку, щоб вони могли виборювати свою нішу в суспільстві, середовищі митців, де чимало зроблено іншими, де є велика конкуренція, і тільки новий свіжий погляд, бажання відкрити свою пластику, свою тему дає художникові можливість пробитися і прорватися.
Наші студенти в більшості своїй це розуміють. Ну а геніальних випускників багато не буває, може, два-три на рік, то це вже щастя, а підлісок має бути потужний.
— У Ваших власних роботах вражає феноменальна легкість ліній і водночас гранична змістовність. Яким чином це досягнуто? Хто були Ваші вчителі?
— Учителі в мене завжди були блискучі. В художній школі я найбільше вдячний Петрові Жарову і Олені Кравченко. Я приїхав зовсім неуком, прямо скажемо. На іспитах отримав дві трійки — за рисунок і живопис, і четвірку за композицію, хоча абсолютно не знав, що таке композиція. В мене бідончики і глечики були криві, косі. Коли я випускався в одинадцятому класі, Жаров знайшов цей натюрморт, і, даруючи, сказав: «Глечик-то кривий, але подивись, який колір, як схоплено. Тобі тоді трійку поставили за здібності, а не за кривий глечик».
У академії я перебував під крилом двох незвичайних майстрів, що працювали в тандемі: це керівник творчої майстерні Іван Селіванов і викладач рисунку і живопису Леонід Чичкан.
Селіванов нас залучив до класичної академічної композиції, завжди орієнтував на раннє Відродження, на російську і українську класику.
Смак і смакоту втручання у білий аркуш паперу, полотна, інших матеріалів прищеплював також Чичкан. Він мало втручався безпосередньо пензлем чи олівцем — переважно це була розмова про мистецтво. Леонід Ілліч був високий, огрядний, сідав, розкинувши руки, мов великі крила, на три стільці, й розповідав. Він товаришував-спілкувався з Миколою Глущенком, багато подорожував, з Парижа і Амстердама привозив книжки, показував-розказував. І я своїх студентів так навчаю, я ще в художній школі почав купувати книжки про улюблених художників. Мене тягло до пластики П'єро делла Франческа, Ботічеллі. Я вчився на графіці Дюрера, Рембрандта, Гольбейна, Гойї... Велике враження на мене справила ленінградська школа графіки, в тому числі Тирса, Конашевич, Пахомов, Самохвалов. Вабила творчість москвичів Лебедєва, Купріянова, Захарова, Голіцина. Це люди, з якими я спілкувався через книжки, або на виставках через твори. Наяву спілкувався із самим Георгієм Якутовичем. Він узагалі для мене був учителем номер один, котрий безпосередньо мене ніколи не вчив.
Преса у Відні на тлі інших компліментів написала про мою матіссівську лінію. Але я ніколи не намагався повторити ні Матісса, ні Пікассо. Творчі копії я робив із Дейнеки, Ботічеллі, Мікеланджело. Хоча на початковій стадії в рамках академічних завдань я не зовсім розумів, навіщо роблю ці копії. Тепер я студентам пояснюю: так ви розмовляєте з митцями, аналізуєте композицію, технічні прийоми тощо. Напоумив мене Рубенс, теж один із кумирів. У монографії «Рисунки Рубенса» я побачив його копії творів видатних художників. Він робив це вільно, в копії з однієї дюрерівської гравюри навіть змінив композицію. Я зрозумів, що Рубенс «розмовляв» з Дюрером, хотів знайти дух його замислу, підхід.
На своїй ювілейній виставці 14 квітня в Національному художньому музеї я покажу деякі старі свої роботи, що є ніби містком до мене нинішнього. Адже я раніше працював переважно в офорті, гравюрі, ця техніка вимагає чимало часу, терпіння, ти повторно переносиш зображення на цинк, потім на цинку витравлюєш або гравіруєш, потім усе друкується «в протилежний бік». Тут техніка заганяє в певні рамки і ти інколи втрачаєш безпосередність першого образу. Та ось у 1980 році мене призначили на посаду проректора, і це одразу стало забирати багато часу, стало не до офортів. Я згодом зрозумів, що можу чимало втратити як художник. Тоді накупив альбомів і почав малювати вечорами вдома дітей і дружину за їхніми справами. Я безмежно шліфував рисунок. 1984 року взявся за начерки оголених, причому не з натури (з натури я багато малював раніше — разом зі студентами і коли студентом був). Постійно працювали рука, розум, стимулювала закоханість у геніїв XX століття — Пікассо і Матісса. Поступово я прийшов до тих своїх перших рисунків, у яких відкрив щось нове для себе. Після того як у 1989 році з'їздив спочатку на Схід — у Японію, а потім почав регулярно навідуватись в Китай, я взявся за специфічний пензель з подовженим кінчиком і туш. Вивчаючи традиційний китайський живопис і каліграфію, знову-таки вдосконалював свою техніку.
Своїм студентам я кажу: «Хлопці, не поспішайте йти шляхом сліпого копіювання. Для того щоб провести точну лінію, треба знайти свій метод, інакше лінія буде порожня, легковажна». Якщо малюватимеш як Пікассо, то не будеш цікавий, бо ти — компілятор.
Якось один наш великий державний керівник спитав мене, коли ми обходили виставку: «Як це в тебе виходить: кілька ліній і — образ? Скільки часу ти малюєш?» Відповідаю: «Хвилин 15–20». «Скільки ж це коштує?» Кажу: «Дорого. Не купите». «Ну скільки?» Я йому назвав суму. Він здивувався: «Ого! Так ти ж мільйонер». Він не зрозумів, що оці п'ятнадцять хвилин трапляються іноді раз на тиждень, або раз на місяць. А взагалі-то, до цього йдеш усе життя.
— Андрію Володимировичу, напередодні ювілеїв зазвичай запитують про підсумки, а я поцікавлюсь, яким Ви бачите свій завтрашній день?
— Намагаюсь жити так, щоб саме сьогодні встигнути те, що задумав, бо не знаю, що буде завтра, в тому сенсі, що вік мій не дозволяє бути райдужним і безтурботним. Відтак намагаюся щодня зробити щось корисне. Сидіти і милуватись досягненнями й успіхами — це, по моєму, неконструктивно. Набагато цікавіше, коли досвід не законсервований, а постійно поповнюється, тоді він краще живить і студентів, і шанувальників моєї творчості. Це — спосіб дивитися у майбутнє оптимістично. Я взагалі за натурою оптиміст, завжди усміхаюсь людям і намагаюсь до них ставитись з усім добром. Хочу ще чимало створити. Зараз працюю над ілюстраціями для ювілейного видання книжки Івана Франка «Зів'яле листя» (видавництво «Веселка»). Багато років працюю над поемою Шевченка «Катерина». Є вже макети, робились якісь окремі рисунки, але я відчуваю, що повторююсь, хочеться цю книжку зробити зі своїм неповторним баченням.
Мрію не розлучатись із студентами, я маю на увазі не посаду, а викладацьку діяльність та роботу в майстерні.
Насамкінець про вельми важливе для мене. Якщо я чогось досяг і вмію, то це, безумовно, завдяки моїм батькам, які в дитинстві розгледіли в мені художника. Тато не бачив мене в іншій сфері (хоч я вчився на скрипці), сам мріяв стати художником, мама, до речі, теж. Ми жили в районному центрі — у Гайсині на Вінниччині, й батьки спорядили мене навчатися у Київ. Отже, з благословення моєї мами Франі й тата Володимира, завдяки їхнім зусиллям склалась моя доля. В ці дні я найбільше за все вдячний саме їм.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»