ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СВІТ ЖІНКИ
«ЯК СОНЦЕ, НАМ ПОТРІБНЕ РОЗУМІННЯ, А ЩЕ — ЯСНОГО УСМІХУ ПРОМІННЯ»
Зустріла давню знайому, розговорились, і в розмові згадали про Валентину.
У її таланті новітнього Остапа Бендера я перестала сумніватися відтоді, як дізналася, якими популярними є її психологічні тренінги під невибагливою назвою: «Як стати щасливим?»
Можливо, вона має відповідну освіту? — запитала перше, що спало на думку.

Та ні, Валентина закінчила політехнічний інститут,— «чистий» технар. Просто коли настав час вирішувати, що робити: чи животіти на інженерну платню в одному з НДІ, який поволі вмирав, а чи прориватися далі — вона обрала останній варіант.

Що потрібно для щастя?
Підприємлива дама, до того ж мама трьох дітлахів, засіла за психологічну літературу. Простудіювала кілька довідників, понишпорила в Інтернеті. І от новоспечений психолог-консультант оголосила про свій намір зробити щасливим якщо й не все людство, то бодай його прекрасну половину. Дивовижно: клієнтів у Валентини з'явилося стільки, що довелося записуватися в чергу всім охочим вихопити свій шматочок від «пирога добробуту». То чого ж навчала ця жіночка «мисливицей за щастям»?
Як з'ясувалося, нашим не розбещеним чоловічою увагою жінкам потрібно не так уже й багато: аби такий-сякий чоловік не заглядався на чужих молодиць, а вчасно приходив додому.
Якось до Валентини звернулася заплакана жінка. Виявилося, що чоловік залишив її з двома дітьми, вирушивши на пошуки нового щастя.
«Що робити? — бідкалася пані, з надією зазираючи Валентині у очі.— Як повернути благовірного?»
«Будемо боротися!»— рішуче, мов войовнича амазонка, вигукнула та.
Її бойовий дух, очевидно, передався покинутій жінці. І почалася боротьба. Як вона там точилася, чим закінчилася, достеменно невідомо. Проте, судячи з того, що відтоді клієнток побільшало, боротьба була не марною.
Отак рятувала Валентина нещасний люд і склеювала розбиті серця, аж раптом прийшла звістка, що психологічний її бізнес раптово припинився.
«Що сталося? Невже всі знайшли своє щастя»? — запитували її подруги. Вона загадково всміхалася: «Треба вчасно переключитися на успішніший проект». Усе ж таки вона справжня бізнес-леді, ця Валентина. Бо відчула, що треба щось міняти, поки не втратив народ інтерес до її ідей. А тому, засукавши рукави, заходилася втілювати в життя новий задум. Нині вона пояснює втомленим міським життям людям, що треба рятувати своє життя і з мегаполісів перебиратися ближче до землі, а найліпше — поставити хижу в лісі й утішатися життям. Ось воно, справжнє щастя,— бринить її голос. Дивлячись на цю жінку, починаєш вірити, що ось-ось вхопиш за хвоста свою жар-птицю...
Поділившись своїми роздумами, переповідаю про Валентину знайомій — вона за фахом психолог. Та задумливо дивиться на мене і загадково говорить: «А їй вдалося ухопити найголовніше — переконати людей у тому, що кожен може стати щасливим. А чого ми найбільше прагнемо в житті? Чому підпорядковуємо всі наші думки і прагнення? Ми вчимося, здобуваємо фах, працюємо... Заради чого здійснюємо цей одвічний ритуал? Заради того, щоб бути щасливим. Ми чепуримося, прибираємося в найкращий одяг, щоб нас побачили колеги, друзі, сусіди, оцінили якнайвище. Для кого ми прагнемо бути найпривабливішою? Для найближчих людей, для коханих. Зробіть гарну зачіску, купіть новий костюм і...милуйтеся собою на самоті. До чого це призведе? Якщо не до депресії, то до поганого настрою — стовідсоткове. Нам потрібна, як повітря, оцінка оточення. Схвальні погляди, позитивні емоції — тільки тоді людина відчуває себе щасливою».
Щодня ми спілкуємося з величезною кількістю людей,— веде далі психолог Людмила Шамрай.— Починаючи з пасажирів у громадському транспорті й закінчуючи власною сім'єю. Від контактів з різними людьми залежить наш настрій, самопочуття, власна самооцінка».

Сакраментальне число — 18
Людмила Іванівна несподівано інтригує: виявляється, ідеальне коло нашого спілкування має складатися з вісімнадцяти осіб...
От і маєш — скажете ви. Звідки така цифра? Психолог розкладає все по поличках: дев'ять осіб своєї, стільки ж — протилежної статі. Причому усі вони мають бути різного віку: молодшого, середнього й старшого.
«Ну для чого,— запитаєте ви,— мені панькатися з малими дітьми й вислуховувати старече буркотіння»?
«На все є пояснення,— відповідає Людмила Шамрай.— Уявіть собі, що ви розмовляєте, скажімо, з людьми лише старшого віку. Це чудово, адже ми звикли до того, що старші люди — мудрі й далекоглядні. Усе-таки подумайте: а чи не обмежуємо ми себе, спілкуючись лише з особами літнього віку?
Так само необхідно контактувати з дітьми й підлітками. Життя таке швидкоплинне, і хто, як не діти, допоможуть нам зорієнтуватися в багатьох сучасних реаліях? Приміром, багатьом представникам старшого покоління завжди важче встигнути за технічними новинками. А сучасні школярики швидко опановують комп'ютер і допомагають у цьому своїм мамусям і бабусям.
Ну й, звісно, ваші ровесники. Тут усе зрозуміло. Крім приятельських стосунків, ви проходити тест на вашу успішність... Адже подібне спілкування є своєрідним індикатором вашого місця в суспільстві на певному етапі життя. Якщо ваша подруга вже очолює комерційний банк, до того ж має чоловіка й виховує гарних дітей, тут є над чим замислитися, чи не так»?

Не залишайтесь у «домашньому підпіллі»
Людмила Шамрай розповіла й про такий випадок з власної практики. Якось до неї прийшла жінка пожалітися: створивши сім'ю, повністю присвятила себе чоловікові й дітям. Нікуди не ходить, ні з ким не спілкується. Життя домогосподарки з одвічним запізненням чи в магазин, чи за дитиною в школу. А ще треба встигнути відвести на англійську старшого, а потім забрати з тренування молодшого сина... І все воно було б нічого, от тільки не почувається жінка щасливою. А тут і чоловік зізнався: немає йому про що говорити зі своєю дружиною, бо що з неї візьмеш? Хатня обслуга... І течуть гіркі сльози з очей ображеної дружини, яку не оцінили найближчі люди...
«Це типова помилка тих жінок, які, «розчинившись» у сім'ї, починають нехтувати власною кар'єрою, швидко деградують як особистість. Для повноцінного людського щастя замало бути лише дружиною й доглядальницею,— переконує психолог.— Деякі жінки побоюються мати друзів-чоловіків, бо переконані, що вдома це викликатиме ревнощі. Проте не треба обмежувати себе в спілкуванні з протилежною статтю. Коли ви працюєте, це природно, що вас оточують колеги-чоловіки. Спілкування з ними дає змогу краще зрозуміти себе й навіть свого чоловіка. Або вередливого боса. Адже в колеги ви не побоїтеся запитати, як ліпше поводитися в тій чи іншій ситуації. Приміром, одна моя знайома, яка весь час конфліктувала з вимогливим начальником, радилася зі знайомими чоловіками. І ті давали їй слушні поради, як налагодити ділові стосунки. Зважте на те, що психологічно жінки й чоловіки різні, тож спілкуючись з представниками лише своєї статі, ми не набуваємо цінного досвіду, який стане нам у пригоді й удома, і на роботі».
Від психологів часто можна почути пораду: повертаючись додому, до рідних людей, залишайте за порогом вашої оселі всі турботи й клопоти. Не несіть їх додому, не «навантажуйте» неприємностями близьке оточення. Проте цю пораду можна прийняти, якщо ви надто емоційно реагуєте на робочі події, переносячи всі конфлікти додому.
Коли жінка-начальник звикла цілий день керувати підлеглими, а вдома ніяк не може «вийти» з цього образу, вона не перестає повчати чоловіка, присікуватися до дітей. А останнім удома потрібно почути від батьків підбадьорливе слово, бо в школі мають свої клопоти й турботи.
«Аби кожен член сім'ї почувався щасливим, необхідно створити в сім'ї сприятливу атмосферу,— радить Людмила Шамрай.— Проте це не означає, що з домашніми не потрібно обговорювати своїх виробничих проблем. Навпаки, поділитися своїми турботами з дружиною чи чоловіком просто необхідно. Адже ви — рідні люди, а не просто попутники в купе поїзда. Як буває прикро, коли під одним дахом живуть зовсім чужі люди. Для яких помешкання перетворюється лише на готель, а не на затишну оселю, до якої завжди хочеться повернутися. Дружина має завжди підтримувати свого чоловіка і дітей. І — обов'язково вірити в їхній успіх. Віра й підтримка одне одного — необхідна умова щасливої сім'ї». Чи хочемо ми цього? Навряд чи знайдеться людина, яка це заперечуватиме. Тому треба вчитися бути щасливим вдома, на роботі. Повсякчас.

На роботі — душечка, вдома — тиран
Іноді дивуєшся: вихована, доброзичлива на роботі людина перетворюється в домашнього тирана. Бо живе за подвійними стандартами. На службі маскується, адже за вчинками колеги судитимуть про неї.
А вдома — можна й «розслабитися»: дружина й діти все стерплять. І тут уже наш «доброзичливець» не стримується в «епітетах»... На жаль...
«Прийшов до мене якось чоловік,— наводить приклад з практики Людмила Іванівна.— Нарікав, що діти ростуть байдужими, не розуміють батьків. Та й з дружиною стосунки складаються «не дуже»...»
Почали з'ясовувати. Виявляється, у родині все було регламентоване: кожен мав свої обов'язки і чітко їх дотримувався. Старший син мусив мити посуд. Молодший — замітати й мити підлогу. Ніколи не дозволялося виконувати за когось «його» роботу. Одного разу старший хлопець не встиг прибрати у своїй кімнаті. Батько заборонив домашнім навіть торкатися до його речей, пообіцявши, що цей безлад триватиме вічно.
«А якби брат допоміг йому? — обережно поцікавилася психолог.— Хіба було б цьому багато біди»?
«Та ви що! — спалахнув праведним гнівом чоловік.— Хіба можна привчати його до думки, що він може не виконати роботи? А якщо це стане його звичкою»?
Відвідувач подивився на психолога, сподіваючись, що той похвалить вимогливого батька. Адже він вимагав порядку, привчав до дисципліни. А має дітей, які тихо ненавидять і його самого, і його дисципліну.
«Адже сім'я тим і цінна,— розмірковує Людмила Іванівна,— що тут панує атмосфера доброзичливості й взаємодопомоги, тут кожен почувається потрібним одне одному.
Син зробив щось потрібне не лише для себе, а й для всієї родини — от у чому справжнє щастя! І не важливо, про що йдеться — про вимитий посуд, вичищений килимок чи про випечений тортик — варто пам'ятати, що це ви зробили для своєї родини»!
Родинне вогнище чи попелище?
Колись Людмила Іванівна розповідала про цінність сім’ї майбутнім педагогам — студентам педагогічного університету, й почула від них таке: «То все утопія, казочка для наївних. Тепер такого немає».
І дівчатка розповіли зі свого — на жаль, сумного досвіду, як будувалися стосунки в їхніх родинах, у більшості сімей ніщо не нагадувало вогнищ тепла й затишку. Особливо неприємно, що не складалися стосунки з мамами. Ті не розуміли своїх дорослих дочок, а дочки — відповідно — своїх мам.
«Прикро,— констатує Людмила Шамрай,— що ніхто поміж «ворожих сторін» навіть не намагався припинити «війни» й почати діалог. Матерям бракувало мудрості, а дівчатам — розуміння, співчуття, жалю»...
Утім, навіть слів таких не було в їхньому лексиконі.
«От іще вигадали,— пирхнула одна зі студенток,— буду я сентименти зі «старими» розводити...». Брак внутрішньої культури, душевна черствість, егоїзм — риси, які руйнують родинні вогнища, безжально знищують усе те, що цементує родину. Шкода, ми вже звикаємо до того, що саме поняття «міцна сім'я «сприймається як анахронізм. А хіба можливе без цього людське щастя?
Ще в XVI столітті просвітитель Монтень писав: «Той, хто не опанував науки добра, не опанував нічого». Без доброти, доброзичливості неможливо вибудувати гармонійні стосунки ані вдома, ані на роботі.
...Так з чого ми, власне, починали? Як стати щасливим?
«А цього ж можна навчитися»,— переконують нас психологи. Варто лише засвоїти загальнолюдські закони, за якими розвивається життя у Всесвіті. Воно не може бути гармонійним, якщо ми посилаємо одне одному сигнали ненависті, зла, заздрості. Але, хоча це й дивно, саме ці закони найважче опанувати.
Одна мудра жінка, поетеса з Чикаго Оксана Яременко, певно, знається на тому, як стати щасливою. У 95-річному віці вона запропонувала свій рецепт. Скуштуйте її «Калачі на всякі оказії»:
...До двох повнісіньких жмень думок
дрібно покришити серця кусок,
Дати чашку вибачливості
і дві ложечки ввічливості.
Відтак два грами розуміння
й ясного усміху проміння.
Й ще повну склянку, без вагань,
доброзичливих побажань.
Потім пекти в такій печі,
що називається тепло душі...
А як калачі готові — посипати
солодким порошком любові...
Спробуймо?

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»