ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОЛЕКСАНДР САРАТСЬКИЙ: «ОСНОВА МУЗИКИ — ІМПРОВІЗАЦІЯ. ПОТІМ ЇЇ ЗАКУВАЛИ У ФОРМИ»
А чи давно Ви, шановний читачу, були в Національній філармонії України? І чи траплялося з Вами таке: білі високі колони і сцена перетворювалися в розкреслений чайками простір моря, а диригент у фраку — у нахилений поривом темний вітрильник.

А Ви ніби саме щастя, рожевієте на березі.
Та ось спокійна хода поверхнею морською — і гра, мов у дитинстві, з легкими хвильками, ніби рибки забриніли, а вас крила тримають над цими брижами — ох! Відчайдушний лет!
Аж тут посунула тихо темрява — пухнаста й допитлива, відтак — на пуантах дріботливо обійшов її хтось — тонесенька, гнучка, юна, мрійлива думка!.. Раптом стала дорослою, свідомою, здивованою: що це?
І знову пухнаста темрява пішла з-над океану по тверді земній — то валторна з кларнетом. Вони розмовляли виразно й переконливо, але сонячні почуття рояля ще виразніше просотали їхній сум. Композитор-піаніст переміг. Перевершив. І скрипкові смички проходили крізь його крила, не перепиняючи їхнього трепету, бо радість зупинити неможливо. А тоді наче краплями сліпого, крізь сонце, дощу прозвучали фанфари — величезні темно-сині очі побачили безмір моря і вгадали безмір нині лагідного океану — не улесливого й правдиво щирого до тих, хто вміє внутрішнім спокоєм утишувати високі хвилі, навіть дев'ятий вал — казкова елегія закрутилася пінною гривкою на приборканій воді. Здалося, то наповзає, мов поетичний рядок на рядок, музична тема на другу — океан задихав потужно й лагідно, і з'явилося таке умиротворення, ніби людство усвідомило, як вийти на ту єдино можливу з мільйонів інших стежок, котра поверне всіх нас до Едему.
Але більше не інтригуватиму читача, просто побажаю схожих відчуттів при зустрічі з творчістю Олександра Саратського. Його ім'я, наче пароль для тих, хто знається на хорошій музиці, для тих, хто молодий душею, вільний духом та закоханий серцем!
— Олександре, як Ви себе персоніфікуєте в нинішнім морі музики? Хто Ви?
— Я — піаніст, композитор, аранжувальник, викладач консерваторії, керівник проекту «Два плюс...»... Багато іпостасей.
— Який виконавський ухил маєте?
— Академічний і джазовий. Хоча виконував рок, розважальну музику, навіть у ресторані грав. Усе було.
У першій третині ХХ-го сторіччя виник вододіл між академічною музикою і джазом, він поступово розмивається, але поки ще не зник. І для мене найцікавіше — займати цю нішу. Водночас я себе ідентифікую як український музикант, мої експерименти-обробки українських народних пісень — це не просто данина моді чи кон'юнктурі, це йде від серця.
— Яким чином відбувалося Ваше становлення?
— Закономірно, але зі «стрибками». Музичну школу я закінчив як скрипаль, Київське музичне училище — як теоретик, а Ленінградську консерваторію — як музикознавець-історик (диплом писав про джаз). Але незважаючи на те, що я учився на скрипаля і музикознавця, випало стати піаністом і композитором.
Пам'ятаю, років у 8-9 мама мене повела на концерт симфонічного оркестру французького радіо і телебачення. Потім я засипав маму запитаннями, що таке фагот, валторна, партитура... Мама мені дала посібник композитора Чулакі «Інструменти симфонічного оркестру». Я вивчив його напам'ять буквально за тиждень, а ще через тиждень почав писати симфонію. Оскільки в мене партитурного паперу не було, я склеював нотні зошити,— створення симфонії переважно цим і обмежилося.
Джазом я, мабуть, захопився в музучилищі, якось почувши диксиленд. Але для мене не було поділу на академізм і джаз. Музика буває хороша або погана. Прагнення імпровізувати, напевно, й спровокувало мене складати музику.
До речі, під час служби в армії я був аранжувальником, написав майже двісті партитур для духового полкового оркестру. Добре руку набив, навчився писати зручно, але якщо мене старшина не відпускав у місто, я міг написати йому дуже каверзну партію. Його потім майор лаяв, бо знав, що я розписую партії без викрутасів, зручно. Він казав: «Якщо Саратський написав, значить, все правильно». І старшині доводилося грати на трубі до діез третьої октави з двома піано або ще якісь шалені стрибки.
— Я знаю, у Вашій біографії серйозну «зарубку» залишив рок-гурт «XX століття».
— Після армії я постійно працював у якихось філармонійних ансамблях: у «Товтрах» Хмельницької філармонії, потім у «Каскаді» Псковської філармонії.
Коли в мене народився син, довелося покінчити з гастролями, я навіть у ресторані працював якийсь час. Потім знову повернувся в «Каскад». У 1986 році мої знайомі — співачка Тетяна Кочергіна й продюсер Микола Гребінник запросили мене стати музичним керівником рок-групи «XX століття». Я з ентузіазмом узявся до справи, одразу написав симфонію для рок-групи в сонатній формі (для чотирьох синтезаторів). Мені було дуже цікаво поєднати академічну музику з модним тоді роком. Ми багато їздили з концертами, брали участь у фестивалі «Рок-Панорама» в Москві. При цьому ідентифікували себе як український гурт, співали українською мовою, у зв'язку з чим у нас було чимало «пригод». Нам казали: «Хлопці, переїжджайте до Москви, чого ви там у своїй провінції — у Києві сидите, ви ж супермузиканти, ви в нас відразу зоряними станете». Я задирливо відповідав: «Ну що ви зі своєю Москвою носитеся, все одно ви незабаром станете провінцією Європи». Бачите, який я прозірливий був (сміється), немов догадувався, що в 1991 році Україна стане незалежною. З іншого боку, скільки років Києву і скільки Москві?
— Не треба забувати, хто кого породив.
— Саме так. Але настав момент, коли Микола Гребінник і Таня Кочергіна залишили групу, ми разом ще встигли побувати в Барселоні й у Лісабоні. Потім я уже сам організовував поїздки, ми взяли участь у фестивалі «Інтерталант» у Празі. Далі почався економічний і політичний хаос, рок пішов у тінь, настав час «Ласкового мая» й іншої дешевої музики. Наш ансамбль розвалився. У мене настала у творчості перерва, я два роки не займався музикою і тільки в 1995-му оговтався. Почався новий музичний виток. Сподіваюся, що це ще не гребінь, не вершина, це тільки дорога в простори-перспективи. Я повернувся до академічної музики, до джазу, створив групу «Два плюс...», записав два диски, третій ось-ось вийде. У задумі четвертий диск — я хочу його записати з чудовим саксофоністом Дмитром Олександровим.
Відбулися дуже важливі для мене чотири концерти в Колонному залі Національної філармонії. Там я звітую перед Богом, перед друзями, перед музикантами, перед слухачами, перед громадськістю. У мене є така потреба.
— А що самодостатнього піаніста-композитора змусило створити ансамбль «Два плюс...»?
— Це чисто джазовий проект, закцентований на концертну діяльність. Я його створив зі своїм найближчим другом — співаком Олексієм Тузовим. Ансамбль не має постійної величини, у ньому можуть брати участь і два, і три, і вісім музикантів... З часу створення «Два плюс...», тобто з 1995 року в колективі переграли ледь не всі найкращі джазові музиканти Києва, співали Лана Меркулова, Лілія Гревцова (солістка оперного театру), Світлана Лобода (екс-«ВІА ГРА»), Наталя Гура. Крім творчих експериментів та участі у фестивалях, «Два плюс...» банально заробляє гроші: ми граємо в клубах і на корпоративних вечірках. Якщо чесно, то викладацькою діяльністю я на хліб здатен заробити, а от для того, щоб давати концерти у філармонії, — цих грошей напевно ніколи б не вистачило. Провести два останніх концерти мені допомогли спонсори — «Гештальт консалтинг груп» і «АгроКомБанк». Величезне їм спасибі, але вони надали тільки частину суми, більшу частину грошей за те, що я порадував публіку, довелося мені платити.
— Чи не виникало у Вас бажання бути дещо «ближче до народу», тобто створити комерційний попсовий проект? Адже тепер багато джаз- і рок-музикантів намагаються пристосовуватися до «умов», поступово переходячи на виконання естрадних «цукерок»...
— Я б усе-таки хотів заробляти популярність іншим шляхом. Якщо гастролювати, то не з «цукерками». У мене готові чотири концертних програми, їх можна обкатувати в Україні, у ближньому й далекому зарубіжжі.
Якщо в нас «на ура» сприймаються фантазії на теми Дунаєвського, то за «бугром» — фантазії на теми Гершвіна.
Іноземці люблять етніку, я вже експериментував: записи джазових обробок українських пісень вони просто змітають, у цьому вони бачать новизну-родзинку, тим паче, що ніякий американський музикант не «зобразить» українську автентику. Ідею працювати в цьому ключі мені свого часу підкинув один з улюблених мною джазових піаністів Вагіф Мустафа-заде, що використовував азербайджанські мугами.
Я зрозумів, що навіть у джазі є якась межа, зупинка, перепочинок,— можна розірвати гармонію, мелодію, написати атональну музику, грати авангард-, ейсід-, рок-, фріджаз, але в усьому є межа. І тільки тоді немає межі, коли маєш справу з народною творчістю, можна робити все, що заманеться.
— Ви слухаєте радіо, дивитись телевізор? Як сприймає те, що звідти лунає?
— Відзначу, що в машині в мене немає радіо й магнітофона, це навмисно. Тому що я музику не можу слухати як фон, розмовляти... Я починаю відразу мучитися, вникати.
Телевізор дивлюся цілеспрямовано, мене цікавлять футбол і новини. Нині ТБ усуціль комерційне, телевізійники йдуть на повідку невибагливої публіки заради рейтингів, під які набирають рекламу. Значить, про справжнє, серйозне мистецтво треба робити програми високого ґатунку, щоб вони були привабливі. Як, наприклад, це робить на каналі «РТР-планета» професор Московської консерваторії Артем Варгафтик у передачі «Партитури не горять» — про класичну музику. Безумовно, йому допомагає кваліфікована команда. Хто повинен це фінансувати? Спонсори? Держава? Радше насамперед держава, зацікавлена в морально здорових громадянах. Треба виховати професіоналів, котрі, як Артем Варгафтик, розповідатимуть про мистецтво цікаво й захопливо.
У будь-якому випадку треба вкладати чимало грошей у «розумне, добре, вічне», у цьому наш порятунок.
Мій прогноз такий: потенціал Східної Європи набагато потужніший, ніж Росії чи Західної Європи. Мені здається, що Прибалтика, Україна, Білорусь, Польща, Угорщина, Румунія, Молдова, Балкани зосередили колосальну міць, що виплеснеться економічно й культурно. Це ті паростки, що пробивають асфальт.
Україна завжди була «висілками» то Європи, то Росії, ми перебуваємо між жорнами імперій: Османської, Австро-Угорської, Російської. Імперії розвалились, і, на мій погляд, якщо не буде якихось, крий Боже, катаклізмів і воєн, ми повільно, але впевнено розквітатимемо. Нам тепер, щоправда, дуже заважають перманентні президентсько-парламентські вибори, але ми й це подужаємо. Я відчуваю величезну силу, що має Україна.
— Чи не стає Вам прикро за те, що люди, котрі не мають навіть елементарних музичних здібностей, зображуючи під «магнітофон» співаків, стають зірками і збирають повний палац «Україна»?
— Нічого жахливого. Я не належу до тих людей, котрі говорять: «Ах, яка це гидота» або: «Вони взагалі не мають права на існування». Весняні води все одно сміття змиють, правда восторжествує.
— Але тим часом відбувається розбещення публіки, яка могла б бути на Ваших концертах.
— А я вважаю, що позитив росте. «Фанерники» вимирають. Це вже відбулося на Заході, тепер і в нас намагаються співати вживу, бо вибагливість публіки зростає.
Усе справжнє у всіх сферах залишається, нездари відсіваються. Двадцяте століття нам у спину дихає геніями, згадаємо Прокоф'єва, Шостаковича, Свиридова, Шнітке, Ревуцького, Лятошинського, Бріттена в Англії, Гершвіна в США, інших. Де вони, а де попсовики, що співають під фонограму? Усе йде нормально, за всіх часів був «планктон», баласт, «лушпайка».
— Чи можете Ви пояснити «рецепт» імпровізації?
— Мене недавно один студент у консерваторії запитав: «Як навчитися імпровізувати?» Я не зміг йому пояснити, я поки що не знаю відповіді і, напевно, навряд чи довідаюся. Що таке творчість, що таке музика? Велика таїна. Творець нас зробив теж творцями. У джазі імпровізація відбувається миттєво, ніби поза свідомістю... У мене, наприклад, партії фортепіано в концерті й у сюїті, котрі я виконував у філармонії з оркестром, не прописані. Зрозуміло, що я знаю форму, тональність, якісь основні моменти вивчаю, але й імпровізаційні фрагменти досить великі. Мене запитували: «Як ти будеш імпровізувати?» Я не знаю, це залежатиме від вологості повітря, від людей у залі, від настрою...
Цікаво, що мистецтво імпровізації в академічній музиці було дуже розвинуте в XVII і XVIII століттях.
— Тобто абсолютно нормальним і звичним було, коли вельможі влаштовували салонні концерти, на яких Паганіні, Крайслер чи Ліст імпровізували?
— Так. Наприклад, віолончелісти й клавесиністи могли грати по так званому цифрованому басі, а музикант-соліст, що прекрасно знав гармонію, імпровізував! У ХІХ–ХХ століттях це мистецтво нівелювалося — і знову відродилося в джазі. Природно, додалися певні гармонійні, мелодійні, ритмічні моменти, поєдналося кілька культур — англійська, африканська, іспанська — на американській території. Усе це приправилося імпульсивністю — свінгом. І сталося диво — джаз.
— У чому полягає для Вас головна перспектива?
— У тім, що я не належу до кланів. Так, я джазовий музикант, але не обмежую себе цим.
Багато джазменів залюбки грають у клубах, в андеграундних підвалах, у якихось кафешках, і я там граю. Але тяжію до філармонії, до симфонічного й камерного жанру, я не люблю грати джаз у кепці й у шкіряній куртці, я люблю грати у фраку або в чорному костюмі й у метелику.
На жаль, я дуже багато часу витрачаю на заробляння грошей: щоб видавати диски, обзаводитися інструментарієм, оплачувати промоушн і таке інше. А взагалі-то, я більше тяжію до писання музики — для фортепіано, для камерного, симфонічного й духового оркестрів, для джаз-ансамблів. (Правда, я пишу симфонію вже кілька років, бо нема часу на неї).
Хто я сьогодні? Напевно, на 51% композитор і на 49% — піаніст. Плюс педагог. Дуже сподіваюся, що в майбутньому я буду на 99 відсотків композитором і на один відсоток — піаністом. Це більше відповіло б моїй сутності.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»