ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
РЕПРЕСОВАНА ПОЕЗІЯ
«Вірші Івана Гончара світлі й запахущі. Вони про красу й доцільність навколишнього світу. Вони про цей розмаїтий білий світ. Аж не віриться, що на долю автора випали тяжкі життєві випробування»,— так зворушливо і щиро відгукнувся на книжку «Веселий ранок» поет Дмитро Чередниченко.

Читаєш поезію Івана Гончара і наче занурюєшся у дивовижний світ дитинства. Любов до всього живого пронизує кожен рядочок, і по-доброму заздриш дорослим людям, які колись були його учнями.
Іван Несторович понад тридцять років учителював.
Дитинство Івана Гончара мало чим відрізнялось від повоєнних доль однолітків. Селянський син (народився у селі Гаврилівці на Київщині) змалку роботи не цурався: батько загинув на фронті, мати працювала у колгоспі.
Уже зрілою людиною він напише вірші, у яких згадає усі «принади» колгоспного існування. Як шукав мерзлу картоплю, як приглядався, чи, бува, не залишилось трохи гречки в полі. Голод виганяв із хати на роздобутки, бо «треба було якось жити».
Відтоді почав замислюватися: чи все гаразд у нашому домі? Чи справедливим є життя до вдови, яка, по суті, була приречена на рабську працю у колгоспі? І до сиротини, котрий приречений на напівголодне існування?
Ще школяриком шукав відповіді на ці запитання. Після закінчення семирічки подався до Київського залізничного училища, в якому створив юнацьку організацію, що боролась із «несправедливим антинародним режимом».
— Ми писали листівки, вірші,— пригадує Іван Несторович,— розповсюджували у людних місцях. Переважно на вокзалі, але одного разу розкидали у театрі музичної комедії (сучасна оперета). Спочатку все йшло нормально. Та якось, коли ми готувалися до контрольної роботи зі слюсарної справи, наш викладач несподівано попросив її написати... друкованими літерами. Помітивши нашу розгубленість, пояснив, що так, мовляв, треба. Це — особисте прохання перевіряючих з обласного управління резервів. Я одразу збагнув, що то була за «перевірка». Аби не видати себе, контрольну писав лівою рукою. Та інші хлопці цього не знали. Хоча б там як, але нашу юнацьку організацію, що проіснувала вісім місяців і налічувала 36 осіб, «накрили» — 15 лютого 1953 року всіх заарештували. Оскільки я був керівником групи, мені дали «дитячий термін» — десять років таборів (прокурор просив 25). Мого товариша Євгена Кузьменка як неповнолітнього направили до дитячої колонії.
Серед політичних в'язнів спецтабору під Воркутою Іван був наймолодшим. Тому старші оберігали його і захищали від конвоїрів-охоронців.
Особливо по-батьківському опікувався українським юнаком політв'язень-литовець Пятрас.
— Ми працювали на залізниці,— згадує Іван Несторович,— місце нашої роботи табірне керівництво огороджувало кілочками, вихід за яких розцінювався як спроба до втечі.
Ми ж з Іваном Титаренком, моїм побратимом, не помітили загородження. Коли це чую — крики, біжить Пятрас і руки здійняв догори. Конвоїр наставив кулемет — ще мить, і пролунає постріл.
— Не стріляй! — Пятрас розмахував руками, чи то посилаючи сигнал про небезпеку, чи то намагаючись стати між мною і конвоїром. Так він захистив мене від смерті.
Після смерті Сталіна справи переглянули, багатьом скоротили термін ув'язнення. Дійшла черга і до Івана: замість десяти років залишили чотири роки чотири місяці.
— Аби витиснути з нас усі сили, табірне керівництво запровадило так звані «заліки»,— Іван Несторович снує нитку спогадів.— Ми валили і вантажили дерева у тайзі.
Нам говорили: якщо план буде перевиконано на 101 відсоток, буде зараховуватися 1,5 дня. Якщо на 125 відсотків — записували як два дні. Щоранку в'язням зачитували, кому скільки залишилося відбути.
Мрія про те, що колись він вирветься з краю вічної мерзлоти, здавалась Іванові нездійсненною. Скільки разів подумки він уявляв себе на «святій» Україні, де «у чарах природи радіє весна», і Дніпро, і Десна «ніжно хлюпочуть».
Та незабаром, заробивши додатковий рік (відбувши два роки чотири місяці), Іван Гончар повернувся в Україну.
...Зустрівся з мамою, з рідними, друзями. Треба було жити далі. І він улаштувався на цегляний завод.
Можливо, з часом життя Гончара якось би «унормувалось», а юнацький неспокій згадувався хіба що як романтичний період. Проте шлях будь-якої людини, котра не йде на компроміс із совістю, ніколи не буває устелений трояндами. Як писав Іван у вірші «Пливи, мій човен»: «Безмежна, каторжна жорстокість у мене людяність не вб'є, та у мої молоді роки мій дух у страх не заснує...»
Проте доля готувала нове випробування: він мав відслужити у радянській армії.
Досі нечувана звістка облетіла село: Іван Гончар відмовляється служити у радянській армії! Тоді це розцінювалось як злочин.
До того ж юнак не побоявся назвати справжню причину, через яку він відмовлявся йти до війська. «Відмовляюсь йти до армії, яка обслуговує тоталітарний імперський режим і є окупаційною»,— написав він у заяві.
Знову був суд, оголошення вироку, направлення на примусове лікування до «психушки».
...Його ж заповітною мрією було вступити до Шевченкового університету, проте між бажанням і дійсністю — величезна прірва. Після закінчення сільськогосподарського училища потрапив на цілину. Працював трактористом і обліковцем у Кустанайській області. Заприятелював із багатьма земляками-українцями, які «піднімали» цілину. Та немає нічого милішого в світі, ніж Україна. Юнак повертається додому. Серце рвалося до коханої дівчини, котра невдовзі стала його дружиною.
1966 рік став для нього щасливим: він — студент історичного факультету КДУ. А на рік раніше Гончар стає членом «Демократичної організації», що своєю програмою нагадувала ту, юнацьку, через яку довелось побувати у «колимських санаторіях». Знову обговорювалось питання про несправедливість радянського устрою, читали і поширювали заборонену літературу, матеріально допомагали політв'язням. Керував організацією робітник Київської ГЕС, студент-заочник КДУ Олександр Назаренко.
Хоча мине зовсім небагато часу і «Демократичну організацію» розкриють, цього разу Івана не зачепили. Можливо, врятувало те, що він жив у селі й проти нього не було достатньо доказів. Проте за дивним збігом обставин, коли дипломований фахівець Іван Гончар почав влаштовуватися на роботу в рідному Вишгородському районі, для нього не знайшлося місця. Лише після того, як пропрацював п'ять років учителем історії й географії у Поліському районі, вдалось перевестися ближче додому.
Далі трапилась така історія. Товариш Івана з юнацької організації звільняється після ув'язнення. Зустрілися як побратими. Пізніше Гончар зрозумів, що за їхньою зустріччю пильно стежили і доповіли, «куди треба». Бо почали викликати до Вишгородського КДБ.
Звинувачували у тому, що не розкаявся, взявся за своє, якщо заводить сумнівні зустрічі. За те, що не догледіли за «ідеологічною правильністю» вчителя, влетіло і завідуючому райвно. Той злякався не на жарт, адже сам призначав його на роботу до свого села. З одного боку, «неблагонадійним» товаришем цікавилися органи, а з іншого — він був чудовим учителем, якого поважали батьки і діти.
Із вдячністю Іван Несторович згадує покійну директорку школи Валентину Кондратову, котра припинила будь-які спроби цькувати педагога. Пізніше вона зізналась, що і сама була дочкою вчителя, котрого 1937 року розстріляли як «ворога народу».
«Після того, як Україна стала незалежною, я був на «висоті»,— сміється Іван Несторович. Нарешті, за любов «до політики» його не переслідували. Початок 90-х, коли молода Україна спиналася на ноги, він зустрів у вирі боротьби. За його активної участі створили сільський осередок Народного Руху України. Та й нині він не байдужий до інтересів громади. Іван Несторович — член виконкому сільської ради, заступник голови Вишгородського районного товариства політв'язнів і репресованих.
Тішить, що педагогом стала і його донька. Тож корінням приросла до школи чи не вся родина. А для душі лишається поезія. Попри домашні клопоти («у селі ж самі знаєте, роботи мало не буває»), виривається до Києва. Серце відігрівається, коли слухає побратимів по перу на засіданні літературної студії «Радосинь» при Національній Спілці письменників, якою багато років керує Дмитро Чередниченко.
Слухає ще зовсім юних поетів і радіє: «Яка розумна, яка талановита молодь». В такі хвилини розуміє, що власне життя прожите не марно. Хочеться лишень виговоритися, висповідатися про сокровенне. Буремним молодечим рокам присвятив повість «Юначий протест». Кинувся був по видавництвах, і...
— Самі знаєте, як воно,— трохи ніяковіє,— треба шукати спонсора, а де його взяти? Не поспішають викидати кошти «грошові мішки» на якусь «дурницю».
А може, настав час і державі повернутися обличчям до таких людей, як Іван Несторович? До людей, котрі служили Україні не задля свого збагачення, а лише з великої любові? Час, на жаль,— невблаганний. Все менше можливості дійти до людей, розповісти правдиву, а не спотворену історію. Іванові Гончару є що сказати людям. Саме про таких, як він, треба розповідати нашим дітям. Бо це і є наша еліта, слава України.

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

• ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ ЛІТОПИС

назад »»»