ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЕКОНОМІКА
ГРИМАСИ КОНВЕРСІЇ
Для України, де чорнобильський синдром дотепер значно впливає на ставлення населення до атомної енергетики й формування енергетичної політики держави, ця проблема — одна з найскладніших. Уряд ще навесні минулого року привселюдно заявив про намір збудувати 11 атомних енергоблоків. Щоб дізнатися про думку українського суспільства з питань роботи й розвитку ядерно-енергетичного комплексу (ЯЕК) України, соціологічна служба Центру ім. Разумкова у квітні-червні 2005 р. провела два загальнонаціональних опитування.

З'ясувалось, що лише 27,7% респондентів переконані, що саме ядерна енергетика через 10 років буде головним джерелом електроенергії в Україні. Це значно менше, ніж в інших країнах з розвинутою атомною енергетикою, наприклад, у Франції, де кількість упевнених у позитивній 10-літній перспективі цієї галузі становить 62%.

Громадяни в цілому усвідомлюють, що розвиток ядерної енергетики може вплинути на досягнення Україною більшого ступеня енергетичної незалежності — 39,3 проти 30% тих, хто має протилежну думку. До того ж більш упевнені в цьому люди молодшого віку (44%) і жителі областей, де немає АЕС: позитивні відповіді тут явно переважають негативні — 39,4 проти 28,3%, у той час як серед жителів областей, де розміщені атомні станції, голоси розділилися майже порівну — 39,4 проти 40,4%. Не змогли визначитися з відповіддю на це запитання 30,7% респондентів.
Наміри уряду побудувати до 2030 р. 11 нових атомних енергоблоків були схвалені лише 19,9% опитаних, а більш як половина (57,2%) громадян ставляться до цих планів негативно. Байдужими залишилися 9,6% опитаних, ще 13,3% не визначили свого ставлення до масштабного розвитку українських АЕС.
Однак цілком можливо, що після того як Мінпаливенерго подбає про те, щоб широко ознайомити населення хоча б з основними концептуальними положеннями енергетичної стратегії України, «глас народу» зазвучить інакше.

У контексті «ядерного ренесансу»
Після великих аварій ставлення світового співтовариства до АЕС — через масові протести населення й екологічні рухи проти ядерної енергетики — різко змінилося на негативне. Так, у 1980 році у Швеції через протести екологічних організацій влада була змушена законсервувати черговий об'єкт АЕС, а в Італії після загальнонаціонального референдуму взагалі відмовилися від ядерної енергетики. Швеція й Німеччина, не без впливу «зелених», ухвалили рішення вивести з експлуатації АЕС після вичерпання їхнього ресурсу. Як наслідок — стрімкий розвиток ядерної енергетики був припинений, а її роль і можливості значно зменшилися.
Однак тепер, після періоду уповільненого розвитку, світове співтовариство наближається до «ядерного ренесансу». Нині АЕС працюють у 37 державах світу, де живе дві третини людства. Перспективними планами розвитку в більшості цих країн передбачено будівництво ще багатьох десятків реакторів. Очікується, що в Німеччині й Італії політика відмови від ядерної енергетики буде переглянута.
У Швеції, за результатами одного з останніх соціологічних опитувань, 27% респондентів позитивно оцінюють наміри щодо подальшої роботи 11 енергоблоків АЕС до завершення терміну їхньої експлуатації; 32% підтримують подальшу роботу АЕС і будівництво в разі необхідності нових потужностей; 21% опитаних висловилися за розвиток і розширення парку ядерних реакторів. Тільки 17% вважають, що країна має якнайшвидше відмовитися від ядерної енергетики (3% респондентів не визначилися з відповіддю).
У США, де тепер налічується понад 100 активних атомних реакторів, програма ядерної енергетики була заморожена після аварії на станції «Three Mile Island» у 1979 р. Проте нині плани американської адміністрації щодо продовження терміну роботи реакторів, а також спорудження 60–90 нових (!) сприймаються вже спокійно. Буде переглянуто й спрощену систему ліцензування робіт з будівництва й експлуатації атомних реакторів.
У 1986 році на частку атомної енергетики припадало 16% усієї виробленої у світі електроенергії. Стільки ж її й нині. Важливу роль у такій різкій зміні орієнтації відіграли кілька факторів, причому стрімке подорожчання нафти й газу до найзначущіших не належить. У той час як більшість розвинутих країн світу свої програми з розвитку атомної енергетики заморозили, в Азії реактори будували досить швидкими темпами. Найактивніше цей процес відбувається в Китаї, Індії, Японії і Південній Кореї. Крім них, серед тих 11 країн, що активно розвивають атомну енергетику, важливе місце посідає Росія. Зокрема, Володимир Путін пообіцяв, що частка «мирного атому» в енергетиці європейської частини Росії до 2020 року збільшиться з нинішніх 42 до 50%.
Загалом у країнах світу працюють 300 атомних електростанцій, на яких налічується 446 енергоблоків. У Франції вони виробляють 77% усієї електроенергії, у Японії — 30, США — близько 20. Однак стрімкий розвиток атомної енергетики в тих країнах, що ще тільки прагнуть стати розвинутими, лякає західний світ набагато сильніше, ніж трохи призабута примара Чорнобиля. Тим більше, що дедалі частіше в матеріалах, присвячених радіаційній безпеці, ризик, який нинішні АЕС становлять для здоров'я людей, зіставляється з ефектом від двох викурених цигарок на рік.
Експерти стверджують, що уроки Чорнобильської трагедії й інших аварійних ситуацій засвоєні повною мірою й нічого подібного повторитися не може. Будувати нові реактори учені вважають доцільнішим, ніж продовжувати життя старих. Крім того, доповідь містить десяток конкретних рекомендацій з підвищення безпеки ядерних реакторів.
Проблема гарантування енергетичної безпеки є центральною в енергетичній політиці майже всіх країн світу. Україна — не виняток, однак, говорячи про сучасний стан проблеми, з жалем доводиться констатувати: уваги їй приділяється вкрай недостатньо. Один з основних наслідків цього — низька ефективність виробництва, транспортування й споживання енергоресурсів, відсутність активної політики енергозбереження в країні. А оскільки від надійного енергозабезпечення країни безпосередньо залежить її національна безпека, то, поряд з рішенням проблем сьогодення, необхідно визначити стратегічні напрями розвитку паливно-енергетичного комплексу, оскільки незалежність держави не може реалізовуватися за умов повної енергетичної залежності від інших країн. Обсяги власного видобутку нафти забезпечують потреби нашої країни всього на 10–12%, газу — на 18–20%. Працюючи частково на імпортному газі, українські теплові електростанції надто залежні від імпортних поставок. Тому втішає хоча б те, що стратегією заплановано довести виробництво електроенергії з власного палива з 38,1% до 91,7%.
А в Центрі соціальних досліджень «Софія» відзначають, що причина виникнення ризиків для енергетичної безпеки України лежить за межами власне енергетики: «Це не проблема самої галузі. Проблема перебуває у сфері нереформованої промислової економіки, тому що вона була й залишається енергозатратною. Головна причина — у вкрай високій енергоємності виробництва, і, відповідно, це створює ланцюжок постійного високого попиту економіки на енергетичні ресурси — як у вигляді енергоресурсів, що постачаються, й у вигляді кінцевого продукту — електроенергії. На жаль, дискусія з приводу реформування української енергетики і вирішення проблеми енергетичної безпеки постійно «крутиться» навколо двох формальних аспектів — диверсифікованості джерел і модернізації самого виробництва».

Перспектива є — потрібен трильйон
До речі, торішня урядова заява про розвиток українського ЯЕК викликала неоднозначну реакцію і в Україні, і в європейських країнах — з боку і фахівців, і різних екологічних громадських організацій. Головна причина: брак стратегії соціально-економічного розвитку України на довгострокову перспективу призводить до того, що всі спроби розробити галузеві стратегії стають безглуздими. Енергетичну стратегію України до 2030 року, що почали розробляти ще в 2000-му й мали завершити у 2003-му, реанімували цьогоріч. 24 березня Мінпаливенерго представило нарешті своє бачення майбутнього енергетики країни.
У частині атомної енергетики передбачається продовження терміну експлуатації наявних АЕС на 12–15 років. Будівництво нових потужностей Україна припускає почати тільки в 2014 р. Це, зазначимо, абсолютно реалістичний підхід. Передбачено також зростання видобутку урану, виробництво в Україні уранових концентратів і виготовлення елементів ядерного палива для електростанцій.
Тим часом виникає кілька питань. Вихідна передумова збільшення потужності АЕС України, зазначена в стратегії, не ґрунтується на якихось серйозних розрахунках щодо потреб національної економіки в електроенергії до 2030 р., тому що немає реального уявлення про майбутню структуру національної економіки. А що як стане вигідно розвивати енергоємні виробництва, наприклад, будувати алюмінієві чи цинкові заводи, й тоді електроенергії буде потрібно значно більше, або ж країна перейде до застосування високих технологій, займеться електронікою, впровадить ефективні енергозбережні технології (тільки зниження втрат електроенергії в мережах під час її транспортування передбачене з 14,7% тепер до 8,2% у 2030 р.), і тоді створення додаткових потужностей просто не матиме сенсу? Що тоді? Відповіді на ці запитання, боюся, не дасть сьогодні ніхто, хоча очевидно, що такі тенденції намічаються.
До того ж треба мати на увазі, що конкурентна боротьба на світовому атомному ринку посилюється. При цьому вдаються до всіляких методів, аж до політичного тиску, як це сталося під час вступу країн Східної Європи до Європейського Союзу (умовою інтеграції до цієї організації було закриття атомних блоків російського виробництва як ненадійних). У світі відбувається об'єднання фірм-виробників, наукових організацій з метою концентрації ресурсів і фінансів для розробки й оволодіння передовими ядерними технологіями, за якими — майбутнє ядерної енергетики й промисловості.
Україна перебуває осторонь цих процесів. Через те, що бракує інвестицій, унаслідок зриву фінансування більшості схвалених програм усі наявні ресурси вітчизняної атомної галузі сконцентровані на вирішенні невідкладних проблем, тому мало що робиться на перспективу. Україна, на відміну від багатьох країн Східної Європи (не кажучи вже про інші високорозвинені держави), не бере участі в розробці таких міжнародних ядерних проектів, як Міжнародний проект ядерного реактора, Міжнародний термоядерний експериментальний реактор, не є членом Європейського центру ядерних досліджень і Міжнародного ядерного університету. А це означає, що в недалекому майбутньому наша країна може втратити нинішні позиції в розробці передових технологій й у виробництві наукоємної продукції. Крім того, варто мати на увазі, що російське Федеральне агентство з атомної енергетики поставило перед собою завдання створити підприємства, покликані замінити ті, котрі залишилися після розпаду СРСР на території держав ближнього зарубіжжя.
Для того, щоб атомно-промисловий комплекс України мав можливість і нині, і в майбутньому реалізовувати свій потенціал для постійного економічного розвитку країни, необхідна насамперед державна політика, за якої було б забезпечене безумовне виконання планів і програм, підтримка інноваційних проектів, розширення міжнародної співпраці. На цьому напрямі переваги України зумовлені, з одного боку, природними ресурсами, оскільки вона володіє найбільшими в Європі родовищами уранових руд і цирконію, а з іншого боку — отриманою від радянського часу унікальною спадщиною (це не тільки активні блоки АЕС, а й гірничо-збагачувальні комплекси та підприємства з виробництва уранової і цирконієвої продукції).
Володіючи добре дослідженими промисловими запасами урану, яких державі може вистачити щонайменше на 100 років, Україна забезпечує тільки 30% власних потреб в урані. І сьогодні майбутнє українського «мирного атому» здається досить туманним, тому що перспективи розвитку ядерної енергетики поки що не дістали досить чітких обрисів. Але ж АЕС, нагадаємо ще раз, дають майже 50% електроенергії країни. Чи не вийде так, як із загадковим українським «потенціалом», що десь начебто і є в повній цілості, але все ніяк не вдається його реалізувати? Хоча заради справедливості треба відзначити: за майже 15 років незалежності держави нарешті з'явилася хоч одна цілісна довгострокова програма.
Презентуючи стратегію, міністр палива й енергетики Іван Плачков зауважив, що для реалізації всіх заходів потрібно більше (це ж на скільки іще?) ніж трильйон гривень. Повідомив він також і про деякі джерела й способи фінансування. Далі, як мовиться, без коментарів.

Валерій ПАНОВ

ДовІдка «ДУ»
Державне підприємство НАЕК «Енергоатом» створено 17 жовтня 1999 р. До складу компанії належать чотири територіально й економічно відокремлених АЕС — Запорізька, Рівненська, Південноукраїнська й Хмельницька, на яких працюють 15 ядерних енергоблоків загальної встановленої потужності 13835 МВт.
Запорізька АЕС — шість енергоблоків, введених в експлуатацію послідовно в 1985, 1986, 1987, 1988, 1989, 1996 р.
Рівненська АЕС — чотири енергоблоки, введені в експлуатацію у 1981, 1982, 1987 і 2004 р.
Південноукраїнська АЕС — три енергоблоки (1983, 1985, 1989 р.).
Хмельницька АЕС — два енергоблоки (1988 і 2004 р.)
Усі енергоблоки маркіруються типом «ВВЕР». Цей тип реакторів використовують 60% АЕС світу. Після пуску в 2004 р. двох нових енергоблоків-мільйонників на Хмельницькій і Рівненській АЕС Україна ввійшла в першу трійку європейських держав з розвинутою ядерною енергетикою.
також у паперовій версії читайте:

назад »»»