ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
КЕРАМІЧНІ ДИВА ГАЛИНИ СЕВРУК
З чарівними керамічними картинами відомої української мисткині Галини Севрук я познайомилася в столичному Музеї гетьманства, де, зокрема, зберігаються її твори. Для сучасників це ім'я давно стало таким самим легендарним, як й імена її соратників-шістдесятників — Алли Горської, Опанаса Заливахи, Віктора Зарецького, Ірини Левитської, Івана Світличного, Людмили Семикіної, Леся Танюка, Людмили Щукіної. Творчість цієї непересічної особистості, надзвичайно обдарованої художниці справедливо можна назвати помітним явищем в українському мистецтві.

Галина Севрук народилася 1929 року в Самарканді, у родині архітектора Сильвестра Мартиновича Севрука та Ірини Дмитрівни Григорович-Барської. Невдовзі подружжя переїхало до України.
Майбутній фах Галина Сильвестрівна обрала ще в дитинстві. Вона закінчила художню школу при Київському державному художньому інституті, а згодом здобула й диплом живописного факультету цього закладу. Проте відзначитися їй судилося зовсім не в іпостасі живописця.
Першими значними монументальними творами молодої майстрині стали мозаїки «Лісова пісня» (1963) та «Лілея» (1964). Відтоді розпочався відлік її 35-літньої праці в експериментальній лабораторії Академії архітектури, де Галина Севрук створила в кераміці понад 30 великих панно й майже півтисячі своїх унікальних камерних робіт. Сюжети для них видатна
художниця черпає з історії України різних часів.
Нині на кордоні Польщі й Білорусі височіє стела пам'яті брестської трагедії 1941 року (1968). На центральному майдані японського міста Кіото, побратима Києва, 1978 року встановлено пам'ятний знак, що простояв там багато років (нещодавно його демонтовано й замінено на сучасний герб Києва). В Алушті, Києві, Матусові, Одесі й Чернігові також є панно, рельєфи та фриз-розписи, виконані вправними руками художниці, серед них такі перлини, як «Весна» (1981), «Легенди рослин» (1984), «Місто на семи горбах» (1987). А от стелу-стіну «Дерево життя» (1970), що містилася на вулиці Володимирській, біля однієї з філій Центральної наукової бібліотеки імені Володимира Вернадського, на жаль, утрачено.
За видатний внесок до скарбниці української культури Галину Севрук удостоєно премій імені Василя Стуса та Андрея Шептицького. А численні виставки принесли прихильність широкого кола шанувальників прекрасного в Канаді, Німеччині, Росії та Україні.

Пластична і божественна порода
Творчий шлях після закінчення інституту художниця розпочала в рамках традиційного малярства й графіки. Уже тоді проявилося її тяжіння до абстрактного зорового втілення мистецьких ідей. Народжуються твори «Безвихідь», «Самотність», «Страждання», у яких Галина Севрук відобразила свої філософські роздуми над змістом людського буття.
Та найвизначніші досягнення чекали на мисткиню в іншій царині. Волею долі й життєвих обставин вона зіткнулася з тим, що стало головним змістом творчого життя, — з глиною, оживленою натхненням. Жанрова природа цих витворів унікальна. То — не глиняні дрібнички, якими можна прикрасити поличку. І не деталі архітектурних споруд, що мають пожвавлювати «сухий» фасад не дуже привабливої будівлі. Протягом багаторічної копіткої праці, сповненої нестримних пошуків незвіданого, Галина Севрук досягла в керамічній галузі небувалого прогресу, пройшовши кілька етапів. Кожен з них мав особливості, зумовлені прагненням до художньої довершеності. Та головне, звісно, не форма (хоча й від неї значною мірою залежить естетичний ефект). Важливіше — внутрішнє наповнення, що у творчості Галини Сильвестрівни завжди посідає чільне місце.
Глиняні картини Галини Севрук дуже розмаїті за сюжетами. Тут — національні емблеми і психологічні етюди, знаки зоряного неба (цікава серія, що становить фольклорну інтерпретацію астральних реалій) і образи стародавніх міст України (насамперед, звісно, Києва), сили природи й історична символіка.
Отже, найповніше у творчому доробку Галини Севрук представлено минуле нашого народу. І це не випадково. Адже історія акумулює в собі мудрість цілого людства. Звертаючись до першоджерел, до вікової пам'яті, справжній митець мусить свято берегти інформацію, призначену для вічності, передаючи її сучасникам і нащадкам.
Надбання видатної керамістки можна умовно поділити на три великі цикли: по-перше, язичництво, до якого вона відчуває особливий пієтет, по-друге, Київська Русь — епоха високого духовного злету, по-третє, козацька доба, яка уособлює життєву силу української нації.
Галина Севрук відкрила для себе прадавні вірування українців, їхню міфологію тоді, коли серйозно захопилася давниною. Міфи дуже вразили й полонили її душу своєю первинною красою. Відтоді саме перед язичницькими величними пращурами схиляє уклінно голову вдумлива й досвідчена оспівувачка глини. Глибини трипільських тисячоліть надихнули на створення таких керамічних шедеврів, як «Берегиня» (1993), «Десна» (1980), «Дракон» (1996), «Козеріг» (1970), «Лада» (1968), «Легенда» (1973), «Лісовик» (1974), «Олень» (1977), «Перелесник та Русалонька» (1970), «Пес, який охороняє майстерню» (1971), «Птах» (1975), «Сова-доля» (1969), «Фенікс» (1980), серія «Грифони», скульптура «Ідол Велес» (1982).
Язичницькі боги, до чиїх образів часто звертається майстриня, в уяві наших предків були творцями земного світу, оберегами води, осель, пасовиськ, худоби, опікунами ремесел. Берегиня, або Криниця, напувала все живе й захищала його від злих чорнобожичів. Лютому двобою між Білобогом і Чорнобогом присвячено ще одну прекрасну легенду давнини — про свято Стрітення. Зустріч Добра зі Злом тривала доти, доки не перемагало перше, бо інакше настав би кінець світу.
Велес (Волос), якого зображували у вигляді тварини з жіночими грудьми, уособлював добробут господи, опікувався скотарством, торгівлею. Даждьбог наділяв кожного шматочком сонця, викуваного Сварогом. Ті, кому щастило отримати більші шматочки, ставали великими життєлюбами, мали щедрі та щирі душі. Кому ж не таланило, робилися заздрісними й злими. Лада — лагідна та ніжна богиня кохання, володарка чаші цнотливості та любові. Мокоша плела кожній людині з окремої нитки мереживо її долі. Морена — богиня життя й смерті. Найсуворішим був бог блискавки й грому Перун, який, за літописом, мав золоту голову й срібні вуса.

Від язичництва — до християнства
По-особливому дорогий для художниці образ Єфросинії Ярославни. І не лише тому, що «Плач Ярославни» (1964) — її перша робота в глині. Уже настав урочистий час християнства, проте княгиня, творячи молитву, зверталася до зірок, Сонця й усіх стихій, що були для неї уособленням єдиного Господа Бога.
Серед постатей з далеких часів чимало уваги Галина Севрук приділяє і тим лицарям України, які стояли біля самих витоків держави. Її улюблені герої — хреститель Володимир, мудра володарка Ольга, звитяжець Святослав.
Надзвичайно цікава Галині Сильвестрівні й доба Ярослава Мудрого, коли Київська Русь була однією з найсильніших держав у Європі. Будівничий всесвітньої слави храмів Софії Мудрої, великого розуму державник, укладач законів, упорядник літописів, фундатор неоціненної книгозбірні — таким був той князь. Його доньки — Анна, Єлизавета й Анастасія — стали королевами Франції, Норвегії, Угорщини. А князівна Анна привезла із собою до Франції Євангеліє, на якому й дотепер присягають глави цієї країни. Образи вродливих, розумних і романтичних жінок утілено в керамічних картинах «Анастасія Ярославна» (1974), «Анна Ярославна» (1980) та «Єлизавета Ярославна» (1974).
Україна могутня насамперед величчю своїх людей: духовенства, митців, науковців, письменників, політиків. Тож до керамічної галереї Галини Севрук увійшли портрети цілителя Агапіта, який на печерських горах побудував першу лікарню; іконописця Аліпія; Добродеї Київської — славної онуки Володимира Мономаха, дружини візантійського царевича Олексія Комніна, яка написала грецькою мовою науковий трактат з медицини «Аліма», котрий і досі зберігається в архівах Ватикану; архітектора Милонога; поета-співця Митуси; Нестора Літописця.

Від Козаччини — до наших днів
Час, коли мисткиня створювала цикл «Козацька доба», сміливо можна назвати періодом найвищого злету в її творчості. Портрети історичних діячів Івана Богуна, Байди Вишневецького, Петра Дорошенка, Самійла Кішки, Максима Кривоноса, Северина Наливайка, Петра Сагайдачного, Івана Сірка, Богдана Хмельницького виконано в класичній формі, з використанням геральдики.
До речі, коштом славного козака Самійла Кішки в Києві на Подолі збудовано Церкву Миколи Доброго із дзвіницею. Герой протягом двадцяти п'яти років перебував у неволі, але таки вирвався звідти й згодом іще брав участь у воєнних походах проти поляків і турків.
Невелику частину козацького циклу становить поетична серія з трьох робіт на теми українських народних пісень: «Козак від'їжджає — дівчинонька плаче», «Ой на горі вогонь горить» та «Приїхали пани». Це твори, навіяні мелодіями горя й радощів, суму й надій.
Галину Севрук приваблює сам дух звитяги, лицарства й шляхетності, що панував на Січі. Вона захоплено ліпить дорогі їй образи козаків-побратимів, козаків на герці, у дозорі, на чатах, на козацькій раді: «Козак із люлькою» (1975), «Козак на варті» (1969), «Козак-нетяга» (1969), «Козак у дозорі» (1976), «Козак-характерник» (1977), «Козацька рада» (1977).
У шістдесяті роки минулого століття, коли, власне, починала творити Галина Севрук, для людей мистецтва існувало два шляхи. Перший — карбувати, ліпити, малювати портрети партійних ідолів, другий — іти нелегкою дорогою власних творчих шукань, не бути заангажованим комуністичними ідеологами. Звісно, представників владної верхівки належало зображували величними й гарними. Тих, хто не бажав робити цього як слід, одразу ж зараховували до категорії невдах, яких не допускали до кон'юнктурного корита. Таких карали «витончено»: перекривали доступ до глядачів, читачів, а в декого забирали волю.
Неодноразово розганяли керамічну майстерню-лабораторію, якою керувала Ніна Іванівна Федорова, доброзичлива, мудра людина, завзята трудівниця, щиро залюблена в народне мистецтво. Саме там тривалий час працювала й Галина Севрук. Особисто вона також зазнала тоді утисків. Формальним приводом для суворої цензури, яка боролася з «чужими течіями в мистецтві», стало, зокрема, те, що авторка відійшла від реалізму, удаючись до авангардних прийомів: у її роботах, виконаних у неповторному авторському стилі, порушено звичну кольорову гаму, перспективу та анатомічні пропорції. Художниця ніколи не боялася експериментувати. До того ж, вона створювала ще й ікони, виконуючи і їх у нетрадиційному матеріалі — глині.
1972 року в республіці відбулося чимало арештів та погромів. Адміністрація, за вказівкою КДБ, заборонила виготовлення художніх робіт на українську, особливо козацьку тематику. А Галина Севрук, не зважаючи на те, створювала своїх грифонів, левів і птахів, буквально повертаючи цим образам популярність, відроджуючи їх до життя — раніше ними рясніла церковна архітектура, а потім подібні закодовані символи були майже втрачені. З'являються зображення язичницьких оберегів, модель пам'ятника легендарній Марусі Чурай та композиції «Григорій Сковорода», «Дерево життя», «Легенда», «Родина», базовані на філософських ідеях українства.
Окрема сторінка творчості Галини Севрук — її графіка й малярство. Роботи, виконані в цих техніках, — переважно емоційного плану, пов'язані з особистими трагічними колізіями та роздумами: тут поряд — нездійсненні бажання, спалахи емоцій і пошуки сенсу буття. Їх небагато, і датуються вони переважно раннім періодом: «Зламані крила», «Зрада», «Самотність», «Страждання». Саме тоді тяжко помирав батько, Сильвестр Мартинович Севрук. Його світлій пам'яті присвятила вдячна дочка графічні аркуші «Батько відходить» (1971) та «По той бік» (1972). Герої кількох малюнків — друзі-шістдесятники: красуня Алла Горська, жорстоко вбита в розквіті сил і таланту; Іван Світличний на цвинтарі ілюзій; боса, оголена у своєму стражданні, самотня Надія Світлична серед засніженого лісу.
Наприкінці 1970-х років до Галини Севрук нарешті прийшло визнання. Вона почала отримувати великі замовлення як художниця-монументалістка. Оздоблюючи своєю оригінальною керамікою декоративні стіни в барах, бенкетних залах ресторанів, готелях і пансіонатах, вона створила справжні мистецькі шедеври.
Нині Галина Сильвестрівна Севрук переживає період творчого піднесення, поєднаного з великим життєвим досвідом. Це те, що стародавні греки називали словом акме. Художні шукання тривають і навряд чи колись припиняться — такий уже менталітет має ця людина.

Юлія ОМЕЛЬЧУК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»