ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВ: «НАЙКОШТОВНІШЕ — ЦЕ СВІТЛО Й ДОБРО, ЩО МІСТЯТЬСЯ В СЛОВІ...»
Чому кожному поколінню дотепер близькі й зрозумілі наївний Васько Кузякін з фільму «Любов і голуби», надійний Павло Зубов з «Мужиків», стражденний Іван Флягін у «Зачарованому мандрівнику»? Ці герої — поза часом, тому що сповнені надзвичайної людяності. А ще Олександр Михайлов зіграв у фільмах «Змієлов», «Самотнім надається гуртожиток», «Жорстокий романс», «Приїжджа», «Шалені гроші», «Ризик — шляхетна справа», «Викрадення «Савойї»... — понад 50 ролей у кіно. І в театрі на його рахунку більш як 50 ролей.

До української столиці, яку він, до речі, дуже любить, Олександр Михайлов навідується регулярно — з театральними виставами. Останнього разу це була антре- приза «Любов — не картопля, не викинеш у віконце», у якому грала також чудова Ніна Усатова.
Дивно: борода сива, а очі — мрійливі, наївні, чисті. Як у того хлопчиська, що жив у Забайкаллі, на маленькій станції Степ. І мріяв про море, хоча поряд була лише річка Переплюйка. Чому — про море? А в долі Олександра Михайлова багато загадкового, незбагненного, інфернального. Четверокласником спробував втекти в Ленінград, у Нахімовське училище. Звичайно, його зняли з потяга... Після семилітки вмовив матір переїхати у Владивосток, адже поруч буде океан,— але в морехідку його не прийняли за віком. Пішов у ремісниче. А потім, по закінченні, не на завод, а знайшов капітана судна «Ярославль», бухнувся на коліна й упросив взяти в команду. Зарахували учнем моториста. За кілька років став вправним моряком, але в Охотському морі сталася трагедія, загинули люди на судні, і мати вмовила сина море залишити...
Випадково Михайлов потрапив на фінальний спектакль випускників Далекосхідного інституту мистецтв. Грали чеховського «Іванова». Був уражений. І пішов складати іспити «на артиста». Уночі визубрив байку, а ранком уже став студентом... Удень учився, ночами заробляв копійку вантажником у порту. Ще в інституті грав «могутні» ролі: Нагульнова в «Піднятій цілині», Льотчика в «Маленькому принці»...

«Серце віддай людям, душу — Господу Богу, а честь нікому не віддавай»
— Олександре Яковичу, Ви завжди грали сильних духом людей. На Ваш погляд, чи цієї сили духу достатньо, щоб виживати в наш час? Усе-таки реальність була іншою, коли Ви грали свої знамениті ролі.
— Достатньо. У мене гарні корені. Мій дід — з донських козаків, помираючи (а мені тоді було всього шість років), сказав: «Запам'ятай, Шурко, на все життя мої слова, і якщо приймеш їх, як свої, то виживеш. Хай би що сталося — люби Вітчизну і, коли потрібно буде, віддай за неї життя, не вагаючись. Серце віддай людям, душу — Господу Богу, а честь збережи на все життя й нікому не віддавай». Я тоді нічого не зрозумів, заплакав, утік. Але слова діда назавжди врізалися мені в пам'ять, і, дорослішаючи, я все більш переймався їхнім глибинним змістом. Я знаю, заради чого я живу і як мені жити далі. Звичайно, душа болить за все, що в нас нині відбувається, але я намагаюся робити все можливе, щоб комусь стало тепліше.
Моє дитинство важко назвати світлим. Голодне воно було, важке. Сестра померла від недоїдання. Я, рятуючись від цинги, підбирав на смітниках залишки зубної пасти в тюбиках. Не наїсися, то хоч насолоду по піднебінню розмажеш. У селищі Степ до самого обрію — тільки ковила та полин... Жили там росіяни, буряти, цигани. Допомагали одне одному, як могли. У нас тоді будинок згорів, тулилися в землянці, колишньому моргу. Мама щосили надривалася, аби мене підняти — працювала посудомийкою, пралею, санітаркою... Цеглу тягала, шпали перевертала — за будь-яку роботу бралася. Обличчя — молоде, чудової краси, а руки — розпухлі, зі скорченими пальцями. У рідкісні хвилини настроювала балалайку й співала. Вона сотні частівок і пісень напам'ять знала.
Улюблена була: «Ой, горькая я, зачем на свет родилася? Была бы я стеклянная, упала б и разбилася...» Коли підріс, почав трішки розуміти її. Дивився на маму, коли вона співала, і жалів її так, що кричати хотілося. А навіть сказати їй цього не міг, не привчений був. Музика навчила мене розуміти красу. Іноді тікав до циганів у табір, їхні пісні послухати. Ніч, небо в зірках, потріскують гілки, ледве відійдеш від багаття — темінь непроглядна. І над усім пливе пісня: томлива, смутна, тягуча... Як дорога в далину, у невідомість... Коли я знімався в «Зачарованому мандрівнику» — вся душа змучилась. Так пригадувалося все. Минуле. Може, тому легко мені було з Іванком Флягіним пройти весь його шлях — від наївного сприйняття світу дитиною до духовної зрілості.
— А Ви самі в Бога щиро вірите?
— Віра не має на увазі якихось градацій — щиро чи нещиро. Тільки віриш чи ні. Я вірю.
— А свої найбільші успіхи в житті Ви вважаєте справою випадку чи Божим провидінням?
— Та це все взаємозалежне. Є і щасливий випадок, і доля, котра для кожного з нас визначена на небесах. От фільм «Любов і голуби» — з одного боку, щасливий випадок. З іншого боку — доля зберегла мене на його зйомках від загибелі. Адже я ледь не потонув, коли знімалося моє падіння у воду. Там є такий епізод, коли мій герой, розпрощавшись зі своїми рідними, у буквальному розумінні випадає в море, відчинивши двері, а потім виринає поруч. От я так і випав. Режисер каже: «Занадто повільно»,— довелося робити ще один дубль. Під водою я переодягаюся, а потім виринаю. Страхували мене водолази. І ось я падаю, роздягаюся, а краватка не знімається. Водолази взялися мені допомагати, та так потягнули за неї, що мало не задушили, та й води я нахлебтався.
— Знаєте, що найзагадковіше особисто для мене у Вашій біографії артиста? За всієї яскравості Ваших ролей до Вас так і не прилип «лейбл» якогось одного образу...
— Так це ж добре! Виходить, Бог дарує мені різнохарактерні ролі, кожна з яких запам'ятовується окремо. Але життя триває. Може, така роль ще й буде. Усі ми, як то кажуть, усе життя шукаємо свого режисера.
— Останнім часом Ви рідко знімаєтеся.
— Мені не подобається трупний запах і море крові, яких багато в сучасному кіно. Горя на Землі і без того багато, і я не хочу його збільшувати навіть на екрані, тому й відмовлявся від багатьох пропозицій. А от минулого року ми закінчили роботу над серіалом «Сергій Єсенін». Поета блискуче грає Сергій Безруков. Я виконую роль підполковника Хлистова. Його реальний прототип розслідує загибель російського поета через 60 років після трагічної події в готелі «Англетер». Ми запропонували своє бачення того, що сталося. Я особисто переконаний, що це було вбивство.
— А які ролі в кіно для Вас найдорожчі?
— Емоційно мені близький образ Івана Флягіна в «Зачарованому мандрівнику». Я дуже люблю Лєскова. Під час зйомок цього фільму стало надзвичайно багато подій. Я зламав два ребра, руку. Розбився директор картини. Згорів готель, де ми жили. Кінь поламав ноги. Слава Богу, що фільм пощастило завершити. Близькі мені фільми «Змієлов», «Мужики». Я тричі відмовлявся від зйомок у «Мужиках», сценарій здався мені дешевою мелодрамою. Але потім, після кінопроб, заразився духом фільму, у якому показані найкращі людські риси: доброта, уміння співчувати чужому болю. Дорогий мені й фільм «Любов і голуби». Я закоханий у свого героя Васька Кузякіна за його чистоту.
— Ви живете в столиці, що з провінції уявляється вавілонським стовпотворінням не зовсім щирих людей. Чи можна там неухильно дотримуватися принципів, котрі заповідав Ваш дід?
— На те вона й столиця. Там якраз і точиться неприхована боротьба між Господом і дияволом. Дуже моторошна, запекла боротьба за всю нашу Росію.
— Ви берете в ній участь?
— У міру сил і можливостей, звичайно, беру участь. На барикади я, природно, не ходжу. Кожен мусить нести свій хрест. Мій хрест — це робота в театрі. Спектаклі, спектаклі й ще раз спектаклі.
— Інтриг у театральному середовищі вдається уникати?
— Не завжди. Ось конкретний приклад: ми, п'ятеро учасників ансамблю, підготували вокальну програму «Зачаровані мандрівники». Дві прем'єри пройшло. Потім почалася якась дивна метушня, нам швиденько перекрили кисень і чемно натякнули, що нині не наш час. Тепер, мовляв, час Борі Мойсеєва або «Фабрики». Про духовність поговоримо коли-небудь потім.
— І глядачі так і не почули цієї програми?
— Слава Богу, до кінця її так і не згорнули. Ми віддали записи в Міністерство шляхів, і тепер наші пісні можна почути в потягах далекого прямування.
— Отже, виявляється, Ви ще й співаєте?
— Мій дебют як співака відбувся в дев'яносто сьомому році, але співати я любив з дитинства. Разом з мамою ми виконували народні пісні. Я обожнюю наші романси. На жаль, народних пісень тепер чутно дуже мало, а якщо вони й пролунають, то їх безсовісно «вирізують».
Я не співаю, я доторкаюся до пісні. Кращої за народну пісню нема, хай би що там казали Борі Мойсеєви й Шури. Наші пісні образні. Що «Ивушка плакучая», що «Клен ты мой опавший» — пісні дивовижної краси. Як каже мій панотець, немає образності в нинішніх піснях. Тепер час неподобства, безчинства, диктат плоті, жовтого тельця, грошей. Та й пісні якісь примітивні — «Нас не догонишь». Я за образність у піснях. Господь не дав дияволу двох речей: почуття міри й почуття сорому. На безмірності й безсоромності він і програє.
Бог дав мені один талант — я гарний артист, не буду говорити геніальний тощо, але маю що подарувати глядачам.

«Я вважаю театр найбільшим винаходом людства»
— Театр від кіно Ви для себе відокремлюєте?
— Ні, не відокремлюю. Якось Жана Габена запитали: що лежить в основі кінематографа? Він відповів, на мій погляд, просто геніально: по-перше, сценарій, по-друге, сценарій і, по-третє, сценарій. От якщо є це «м'ясо», ця першооснова — чи то в театрі, кіно, чи на телебаченні — значить, буде цікаво.
— А як щодо постійного пророкування смерті театру...
— Та облиште! Уже друге століття тільки про це й говорять — спочатку, коли виник кінематограф, потім — коли придумали телебачення, тепер от у зв'язку з Інтернетом. Ніколи театр не вмре. Живого спілкування актора з глядачем ніщо не замінить. Нема нічого прекраснішого, ніж бачити, як актор червоніє чи блідне на очах глядачів, коли помиляється, забуває текст, вихлюпує якісь емоції, якщо встав не з тієї ноги. Ні, я вважаю театр найбільшим винаходом людства.
— Але загибель театру може відбуватися й не очевидним чином. Нині, наприклад, дуже помітні тенденції до камерності, антрепризності, котрі витісняють, скажімо так, сакральність самого поняття театр.
— Не згоден. Камерність — це лише спосіб заповнити дефіцит духовності, якої потребує глядач, насамперед у «глибинці». Я охоче беру в цьому участь. Причому з приголомшливими акторками — Інною Чуриковою, Галею Польських, Ніною Усатовою. Крім того, камерність дає змогу вийти на ширшу глядацьку аудиторію, а не тільки варитися у власному столичному соку. У провінції глядач вдячніший, він зголоднів за останні неспокійні роки за справжнім мистецтвом.
— Ваші діти мають відношення до театру?
— У мене двоє синів, Владик і Костя, у театрі вони не працюють.
— Що Ви граєте в театрі?
— У рідному академічному
Малому театрі граю Костянтина («Діти Ванюшина» Найдьонова), Джеймса («Довгий день іде в ніч» О'Ніла), Вайнера («...і Аз воздам» Кузнецова), Дорна («Чайка» Чехова). Дуже пам'ятною стала роль у спектаклі «Цар Іоанн Грозний». Спочатку п'єса мала дещо іншу назву — «Смерть царя Іоанна Грозного». Готуючи цю роль, відчув на репетиціях, що втрачаю сили. Звернувся до свого панотця, він сказав, що варто з'їздити в Олександрівську слободу, де Грозний хотів робити столицю. Справа в тім, що багато акторів, котрі грали Грозного, повмирали. Відомо, що ще в 1945 році в
МХАТі просто на сцені артист Хмельов у гримі й костюмі царя упав мертвим. Потім було ще кілька трагічних випадків, пов'язаних з виконанням цієї ролі, зокрема й з Євгенієм Євстигнєєвим. Батюшка порадив, щоб з назви п'єси прибрали слово «смерть». Але режисер на це не погоджувався. Я встиг відіграти лише шість вистав, а потім занедужав і потрапив в Інститут Скліфосовського. Видужував довго, дві операції мені зробили.
— Чого більше у Вашому нинішньому житті: творчості чи роботи задля комфортного існування?
— Завжди — більше творчості. Багато було спокус зіграти дешеву роль у рекламі. Вистояв і не погодився. У мене є акторська професія, через неї я повинен людям віддати все, що можу, що в мене є.
Я вважаю, що найголовніше надбання в моєму житті — це подарунок Господа: я досі живу, дивлюся, дихаю, чую і слухаю. Це найголовніше — це те, що подарували природа, моя батьківщина, мої корені, батьки. Тому я не став манкуртом і не буду ним ніколи.
Уранці я прокидаюся й намагаюся відкинути злі думки, котрі виникають через темні сторони нашого життя. Намагаюся посміхнутися, незважаючи на справді страхітливу атмосферу, що нас оточує. Але якщо постійно ходити з болем, можна й надірватися. Тому в екстремальних ситуаціях треба давати людям і собі можливість ковтнути свіжого повітря. Це — вельми важливо. І, засинаючи, постаратися відійти від суєти, зануритися в себе.
— Та якщо робиш щось світле, одразу накидаються темні сили, причому з такою ж силою, з якою робиш світле. Може, це і є смисл життя?
— Абсолютно точно. Так, чим упевненіше стоїш на платформі світлих ідей, помислів і вчинків, тим страшніше протистояння. Це — нормальне явище, це закономірно. Можна пройти спокійно — не по лезу, не по канату, а по широкій асфальтованій дорозі. І не подивлятися навсібіч. Пройти все життя в блакитних шатах. Я завжди схиляюся перед тими, хто прокладає стежки в невідомий простір, пробивається до душ людей і несе чисте слово. Нині воно — найкоштовніше з того, що може надбати людство. Світло й добро, що містяться в слові...

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»