ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
«У МЕНЕ ПОЛІТИКА ОДНА — УКРАЇНА»
Сьогодні нашим гостем є кобзар-лірник, козак- характерник, заслужений артист і цьогорічний лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка Василь Нечепа.
Вже кілька десятків років він пропагує українську пісню, давню й сучасну, думу. Його голос звучав на всіх континентах. Нечепу радо зустрічали в Канаді, США та Австралії. Його спів й гра полонили навіть серця тамільського населення Індії.

Цікаво, що індійцям надзвичайно сподобалася гра на лірі, оскільки цей інструмент дуже подібний до їхнього тампура, котрий колись до Індії привезли з України наші пращури. Адже факт відомий — спочатку переселення туди, а потім повернення назад прадавніх українців...
Словом, піснею, великою працею задля відродження кобзарства та лірництва Василь Нечепа презентує українську націю усьому світові. До речі, тільки зафіксованих пісень у нас, виявляється, 350 тисяч. Чи має хоч один народ таке багатство? І хто ще здатен так жартувати-кепкувати сам із себе, так прагнути до волі віками, не досягаючи її, стількома жертвами заплатити за ту волю...
Правду в народ завжди несли кобзарі, великі мрійники та носії віковічної мудрості, до яких належить наш сучасник Василь Нечепа.
Василь Григорович також володіє надзвичайними можливостями людського тіла, які були притаманні козакам-характерникам, йдеться, зокрема, про ходіння по битому склу й розжареному вугіллю, лежання на голках, магнетизм. Але про це якось іншим разом.

«Де кобзар співає, там дух свободи витає»
— Пане Василю, які почуття й думки Вас огорнули, коли Ви почули звістку про те, що стали лауреатом Шевченківської премії?
— По-перше, я вважаю Шевченківську премію для українців найвищою у світі, я щасливий, що удостоївся такої честі. Це перша така нагорода, яку я повезу на Чернігівщину, і перша нагорода — кобзареві.
Я є продовжувачем традиції прадавньої старосвітської чернігівської кобзарської школи. Мені цю традицію передав Олександр Корнієвський, що пройшов сталінські табори, а я передаю молоді.
Зрозуміло, що ця висока премія не спонукає мене хизуватися, тепер я, певно, зможу більше впливати на мистецько-культурні події, зможу досягати сердець керівництва.
У першу хвилину третього тисячоліття я сказав Вікторові Ющенку в присутності тисяч людей в Українському домі, що саме він стане Президентом. Потім у Козацькій світлиці сказав, що за п'ять років його правління треба зробити так, щоб іноземні делегації, які до нас ідуть, зустрічали не коробейники, котрі грати не вміють, а кобзарі. Це будуть красені-хлопці в гарних свитах, що співатимуть наших прадавніх пісень. Приїжджають же до нас, наприклад, посли Нігерії чи Шотландії зі своїми музиками, що грають на барабанах або на волинці. Таким чином вони демонструють дух свого народу. А в нас грають на акордеонах, гітарах, синтезаторах, на чому завгодно, аби не на бандурі, хоча бандура — це дух українського народу, символ України.
— На кого Ви конкретно плануєте впливати?
— На Міністерство культури насамперед. Треба ворушити ЗМІ. Щоб всі нарешті схаменулись: чому в нас філармонії в цілковитому занепаді? Будинки стоять, директори з печатками є, а гастрольно-концертної діяльності нема, хоча аналогічні структури в усьому світі процвітають. Я їздив по Америці з майстер-класами, то в кожному штаті концертів і мистецьких акцій на всі смаки — море.
Колись у нас філармонійна структура сприяла відбору найкращих, що, може, не всім подобалось. Заїжджий артист мав спочатку в управлінні культури все узгодити: хто він, що співає. Перед цим, звичайно, кожен артист здавав свої програми на
художній раді. Я 35 років на сцені, 23 роки працював у Чернігівській філармонії, добре знаю всі нюанси. Нині практично зруйнована вся структура «Укрконцерту», хоча на артистів покладено велику місію. Коли я ще був маленьким, мій учитель Олександр Степанович Сапіга казав: «Якщо будеш артистом, виконуватимеш найголовнішу роботу — ліпитимеш душі людські».
На початку двадцятого століття уславлений кобзар Дем'ян Симоненко, який був учнем Терешка Пархоменка, відзначив, що на Чернігівщині в селах «люди переводяться». Сліпі кобзарі бачили на сто років вперед. Нині в наших селах щороку п'ятдесят людей помирає, а одна дитинка народжується. Ось в такому «контексті» ми живемо. І лише духовність, культура підніме економіку. Отже, роботи в нас, шевченківських лауреатів, нині дуже багато.
— У якому стані нині в Україні кобзарство?
— Ми маємо дві яскраві школи-традиції — зінківсько-полтавсько-харківську й чернігівську старосвітську. Якщо брати до уваги зовнішній бік, то представники зінківсько-полтавсько-харківської школи притискають тильну площу кобзи до себе, як це робили Остап Вересай, Гнат Хоткевич, Іван Кучугура-Кучеренко. Нині їхню справу продовжує Володимир Кушпет, він чудово володіє кобзою й бандурою, передає старовинне мистецтво хлопцям.
Представники чернігівської школи грають, розміщуючи інструмент під прямим кутом до себе. Геніальним представником цієї традиції був Олександр Корнієвський, дякуючи якому виникла сучасна бандура,— до приструнків майстер додав півтоновий хроматичний приструнок, та ще й перемикач поставив, що перетворило бандуру в унікальний інструмент, на якому можна виконувати твір будь-якої складності.
Тепер треба, щоб в бік бандури звернули погляди наш Президент і можновладці. Ні на радіо, ні на телебаченні ви не почуєте і не побачите кобзаря, там «звезды»
виступають.
Треба вирішувати питання з виготовленням інструментів. Відома музична фабрика в Чернігові розтерзана на шматки. Її необхідно відроджувати, зрозуміло, з державною допомогою.
Слава Богу, у нас є чудові викладачі в музшколах, в музучилищах, консерваторіях, які виховують нове покоління бандуристів. У Чернігові я створив гурт «Соколики». Мій син закінчує Київську музичну академію як співак-бандурист. Отже, зміна є.
— Чому козацтво невід'ємне від кобзарства?
— Кобзарі завжди йшли поперед війська. Це — настрій, дух єднання й лицарства. У козацьку добу в полкових містечках були музичні школи, де вчили грати на кобзу. Брали гарних парубків, хоробрих, з чудовими голосами, на зріст за 175 сантиметрів, потім вони залишалися у війську або йшли поміж людей.
Кобзарями також ставали осліплені в боях з турками й татарами воїни, котрі міняли зброю на народний інструмент і по свіжих слідах подій складали свої оповіді-думи про події в Причорномор'ї, Приазов'ї, — про втечу трьох братів з міста Азова, невільницькі плачі-прохання про визволення з турецької неволі, про герць козака Голоти з татарином на полі Килиїмському, про героїчні подвиги Самійла Кішки, історичну особу якого ототожнюють із кошовим отаманом Семеном Скалозубом. Також інші думи про морські походи — про Олексія Поповича, про бурю на Чорному морі, про самарських братів та інше.
Польські королі писали, що можна знищити козацьку фортецю, навіть розігнати козаків, але нічого не можна зробити з кобзарями, вони завжди з'являються в потрібному місці. Де кобзар заспівав — дух вільності з'явився.
Сліпих кобзарів, совість народну, недруги боялися більше за озброєних шаблями та пістолями козаків. Доклала своїх зусиль до знищення кобзарської школи й імперська московсько-більшовицька влада! Бандура завжди насторожувала окупантів, її вважали атрибутом українського націоналізму, через неї «шили політику», відправляли до Сибіру. Про жахливі умови зимового етапу в «телятнику» розповідає на сторінках книги Олександр Корнієвський: «Трупи померлих лежали на підлозі в замерзлих нечистотах. Щоб не впасти, підв'язував себе за руку до верхніх нар вагона й забувався в дрімоті»... Як «ворога народу» розстріляли видатного кобзаря Івана Кучугуру-Кучеренка. На п'ять років був ув'язнений бандурист Никін Прудкий...
Гоніння не припинялися ніколи. Бути бандуристом означало наражатися на небезпеку. За кобзарями стежили «сексоти», влаштувати концерти було ой як не просто! Щоб вижити самому й урятувати сім'ю, покинув бандурництво й став кравцем Трохим Кучеренко. На роменському базарі кобзарював Євген Адамцевич. Його, незрячого, міліціонери не раз вивозили й лишали на безлюдді, бувало брали під арешт.
Прилюдно кобзарі мусили виконувати дозволені пісні, але у вужчому колі розкривали душу — тоді звучали громи й блискавки...
Кобзар Семен Власко мав затверджений репертуар із печаткою Новгород-Сіверського райкому партії, це були в основному родинно-побутові та ліричні пісні. Такий же партійний ярлик мав і Никін Прудкий, який часто виступав на пасажирських теплоходах, які курсували між Черкасами і Києвом. А щонеділі грав на Чернечій горі в Каневі. Там же співав знаний на всю Україну Олексій Чуприна — із затвердженим дозволом у торбині. Знайшлися «хробаки», які обікрали заробіток цього бандуриста ще й на святому місці! Анатолію Гришину керівники аспірантури в 1970-х роках поставили умову: або бандура, або дисертація. Степана Щербака і Богдана Островського в 1980-х роках виключили з Державної капели бандуристів за «націоналістичні настрої».
Нині ми добре усвідомили, що «націоналістичні настрої» — це ліки нації.

«Наш краєвид — синьо-жовтий»
— Ви розбиралися, звідки пішло — Нечепа?
— Це типове козацьке прізвисько: не треба чіпати... Моя рідна Носівка на Чернігівщині — колись козацьке містечко, де стояла відома сотня Шавулина, що належала до окремого Київського козацького полку, котрий ходив з визвольними боями проти всіляких окупантів. Залишилась Нечепина гребля, Нечепине дворище, де я виріс. Коли я приїжджаю додому, то під'єднуюся до енергетично-інформаційного поля, що складається з енергій моїх пращурів.
За кілометр від мого дому є залишки кургану, котрий покоїться на материковому ґрунті. Я маю передчуття, що там є клинописне ведичне письмо. Воно ще чекає на археологів, тому для того, щоб все збереглося, я домовився з двома школами в Носівці — весною ми обов'язково відродимо курган, який в прадавні часи насипали мої родичі нечепи-скіфи.
— Пане Василю, Ви ще й лірник. Наскільки я знаю, ліру опанувати вельми складно.
— Справді, на лірі виконувати музику дуже складно. Думають: крути і грай. Крутити будеш, а грати — ні. На ній ніхто вже не вміє грати. Останнім моїм колегою-лірником був столітній Антон Штепа.
Якось я почув, що в Британії є товариство лірників. У Лондоні зайшов туди, усі стіни лірами обвішані. Питаю: «А лірник де? Хто заграє?» Нема. У Парижі мені говорили: «Ліру козаки в нас украли, а ви тут розповідаєте, що це ваше». А як бути з тим, що під Мелітополем є Кам'яна могила, якій дванадцять тисяч років, і там клинописом вибито: «Землю і воду нашу лірою оспівували». Отже, як козаки могли вкрасти у французів ліру п'ятсот років тому, якщо дванадцять тисяч років тому оспівували на ній «землю і воду»? Тоді Парижа й близько не було.
Наукові відкриття доводять, що ми маємо найдавнішу культуру, дали світові цивілізацію, перше письмо, коня приручили, віз створили. Наші предки 25 тисяч років тому грали на музичному інструменті з кісток мамонта (знайдено на Мезинській стоянці під Черніговом). У нас у пам'яті пісні про мамонта, котрого на Україні звали слоном і ящуром. У нас є власний календар, за яким нині 7541 рік.
Ми — народ унікальний, згідно з «Велесовою книгою», пішли сушею аж за Гімалаї. А потім частина повернула до Європи — це і є слов'яни (ми славні). Інші наші пращури розселилися вздовж морів. Дивна річ, у Полінезії вишиванки надзвичайно схожі на українські, і в піснях йдеться про людей, що жили на великому просторі землі, де вода у річці ставала твердою. А коли ставала знову нетвердою, то прилітав птах з чорними крилами. Це так нагадує наше Наддніпров'я й чорногузів, чого на острівній Полінезії абсолютно нема!
— Що наболіле Ви хотіли б виплеснути?
— Недарма кажуть, що минуле будує майбутнє. Небезпечно бути безпам'ятними й безбатченками.
Для того, щоб бути щасливим, треба любити землю свою. А щоб любити, треба її вивчати. Нам є чим пишатися.
Ми маємо прекрасну історію, ми ж ніде ніколи шкоди нікому не робили. Я об'їхав весь світ — скрізь українці грамотні, чемні, не п'ють, не байдикують, не крадуть, не шельмують.
Ми, напевно, занадто терплячі, наші здобутки часто нищилися чужинцями. Я напевно знаю: не відродивши своїх традицій, ми не створимо України. Але нам заважають свої ж манкурти, по телевізії нещодавно кричав сепаратист з Харкова: «А у нас небо сінє-бєлоє». А в нас, українців, інший колір й інший, взагалі, спосіб життя, бо ми інші. У нас синьо-жовтий краєвид і прапор синьо-жовтий.
Це в нашій традиції, і ми маємо її плекати. Розумієте, є бджоли і є колорадські жуки, і в тих і в других є потомство. Але бджола мед носить, а колорадський жук картоплю жере. І буде жерти, бо це паразит. Можливо, тому, що окупант — безбатченко. Ти йому нічого не зробиш, перевиховуй, став симфонічну музику, він все одно картоплю гризтиме, бо в нього закладене це. Звичайно, бджоли — це користь і радість. А колорадських жуків, мабуть, треба гнати з городу, нехай летять туди, де «нєбо сінє-бєлоє» або де живуть їхні одномовці, що підживлюють їх грошенятами.
П'ятнадцять років мене вчив музики мій видатний учитель Леонід Миколайович Пашин. Він говорив: «Якщо ти мені повіриш, то я навчу тебе співати. Ні, ти будеш співати не арії Каварадосі чи Ріголетто, для цього є чудові італійські співаки. Ти співай свою пісню, народну, бо народна пісня — це найскладніше й найдорожче саме для нас, українців.
І насамкінець. Я зовсім не цікавлюся політикою. Ні до якої партії не належу, ні до яких блоків. У мене політика одна: партія — Україна, робота — Україна, репертуар — Україна, мама — Україна.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»