ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА МИСТЕЦТВО
ТРИПТИХ ПРО ПОДІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ КІНЕМАТОГРАФІЇ
Гість з минулого
У Будинку кіно відбувся вечір, присвячений фільмам нашого талановитого кінорежисера Бориса Івченка. Йому виповнилося б 65 років. Однак уже 16 з них — тільки фільми репрезентують майстра. Щоправда, вітчизняний кінематограф знає двох режисерів Івченків. Батька — знаного режисера періоду радянського кіно — Віктора Іларіоновича та його сина Бориса.

Обидва гідно працювали в кінематографічній площині, були явищем, але в творчому розумінні — неоднорідним, хоч батько й навчав сина режисури на кінофакультеті Театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого. У сукупності то був «зоряний» курс, звідки вийшло ціле суцвіття режисерів та акторів кіно. Досить сказати, що саме там Борис потоваришував з Іваном Миколайчуком, Бориславом Брондуковим, які, починаючи з його першого дипломного фільму «Анничка», мали ролі в подальших картинах Б. Івченка. Сама ж «Анничка» стала призером тоді ще зовсім молодого й не міжнародного, а вітчизняного кінофестивалю «Молодість».
Наважився режисер — після надзвичайно популярної в просторі СРСР французької версії «Чаклунки» за повістю Олександра Купріна «Олеся», де знімалась стильна Марина Владі — на власну екранізацію цього твору. Його «Олеся» — органічна таємнича сутність магій та чарувань незбагненого поліського краю мавок.
Цікаво, що Борису Івченку — людині міста — вдавалось залучати природу, обов'язково запрошуючи її на роль у своїх фільмах не як «натуру для зйомок», а як живу героїню. Це добре простежується і в дивовижній кіномістерії «Пропала грамота» за повістю Миколи Гоголя, фільмі, дуже покромсаному ще совєтською ідеологічною цензурою. Мабуть, за фантасмагоричність образного мислення режисера. Ще б пак — козаки фамільярно поводяться з царицею, чаклують на грамоті й співпрацюють з чортом. Що за гумор такий з русалками і без страху? Не лізе у жодні ворота.
Безперебійна боротьба за своє кіно, інтриги, пов'язані з іменем впливового батька, підточили здоров'я Івченка-сина. Народжений у рік початку Другої світової війни — 1941-ому, він у 1990-му пішов від нас.

Прем'єра в березні
Художній фільм «Створення любові» — це спільний міжнародний кінопроект України, Молдови, Росії, Румунії, США та Ізраїлю за повістю Якова Тіхмана «Мотл-Шотхен». Режисер-постановник молдаванин Валеріу Жерегі. Є надія, що ця людяна драматична кінострічка потрапить до українського кінопрокату.
Сюжет розгортається у 30–50-х роках минулого століття у реальному й донині маленькому містечку Зіньків на Хмельниччині, де й відбувалися зйомки фільму. Тільки в часи заявленої подорожі в минуле містечка навіть
на карті не було. От і жили там мирно, разом вирішуючи свої проблеми, люди різних народів, які ходили кожен до церкви своєї конфесії. А захищала цей мікросвіт стара поруйнована турецька фортеця. І все було добре, доки не з'явився такий собі «сірий чоловік» у військовій формі. Він ходив і все щось занотовував у зошит.
Незабаром за наслідками цих записів «продразверстка» на порожніх підводах приїхала. Потрусили, пограбували — і потяглися перевантажені вози назад та й зникли за узвишшям. Оговтались люди — і знову живуть, закохуються, одружуються, дітей народжують. Дарма й знати, що влада вже «засвітила» містечко й мешканців, значить, поволі заповзає і «новий» порядок. Однак з узвичаєною народною дипломатією, яка складалась віками, не так-то й просто розправитись. Та починається війна — і молодих чоловіків мобілізують на фронт. У селі з'являються фашисти в чорних мундирах СС — за своєю кривавою жертвою. Розстріляно й родину головного героя фільму — зіньківського упорядника шлюбів, всюди бажаного свата Мотла (артист Саша Демидов, Ізраїль). Сам він повертається з фронту, а зустріти його нема кому. Однак односельці не дають Мотлові пропасти з туги. Ось уже вічний одинак Турок, колоритно зіграний Олександром Панкратовим-Чорним (Росія), який врятував від смерті немовля, просить пошукати для синочка майбутньої нареченої... Яскраві, характерні образи у фільмі створили українські артисти Любов Богдан та Ігор Слободськой.
Отже, міжнародна кіноспівдружність плідно потрудилась, щоб відновити незаплямоване обличчя стражденної і доброї до всіх своїх дітей Неньки України.

Проект на завтра
Короткометражний ігровий фільм «Маленьке життя» поки що перебуває лише в процесі зйомок на Одеській кіностудії. І є режисерським дебютом письменника Олександра Жовни. За його творами вже знято режисером Ярославом Лупієм (Одеська кіностудія) фільми «Партитура на могильному камені» та «Секонд хенд», а Романом Балояном — стрічку «Ніч світла». Це розповідь про хлопчика-сироту Пилипка, який, щоб вижити, стає ченцем у монастирі. Драматичні події цієї історії відбуваються в ХІХ столітті. Можливо, тому й вчувається в тональності сюжету мінорний відгомін мотивів Івана Нечуя-Левицького й Марка Вовчка. Натуру знімали на Кіровоградщині в містечку Новомиргород. Там і знайшли виконавця провідної ролі — школярика другого класу Кирилка Сосніцького.
Проект підтримують Міністерство культури і туризму України, Національна спілка кінематографістів та сучасні меценати, які прагнуть у нашій державі відновити потрібні культурологічній політиці традиції. Про це варто сказати хоча б тому, що цього разу підтримку фільму надав добродій Георгій Дігам, чий дід свого часу теж був артистом театру.

Сусанна ЧЕРНЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• ФАРБА, КОЛІР І ДУША
• НА КОНЦЕРТИ ЗАПРОШУЮТЬ «ПРЕМ'ЄРИ СЕЗОНУ»

назад »»»