ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЕНВЕР ІЗМАЙЛОВ:«Я ВЕСЬ СВІТ ПЕРЕПЛАВЛЯЮ, ВСІ ВРАЖЕННЯ АКУМУЛЮЮ...»
Видатний гітарист сучасності Енвер Ізмайлов періодично навідується в Київ — виступає в нічних клубах, щоб порадувати своїх відданих шанувальників. Потім він або повертається додому, у кримське село, або вирушає в закордонні турне, де перед ним відчиняються найпрестижніші багатотисячні зали.

Цього разу мені «хвостиком» удалося побувати на концертах метра — у клубах «А-7» і «Пивна бочка». Народу було — по «самі вінця». (Трохи раніше в Будинку кіно відбулася презентація вельми добротного фільму про «життя і творчий шлях» Енвера Ізмайлова, знятого столичними кінематографістами).
Програми концертів були схожі за структурою (спочатку ефектні західні джазові стандарти, потім екзотичний Схід у всіх іпостасях) і водночас разюче не схожі за виконанням, адже Енвер дивовижно різний, навіть коли виконує гаму.
Гітарист, як завжди, не щадив себе, викладався повністю: віртуозні пасажі плюс невичерпна фантазія. Особливо вражали багатоголосні композиції, створювані просто на очах публіки за допомогою «комбіка»: спочатку Ізмайлов наспівував ритмічний малюнок, потім накладав за допомогою гітари розмаїту «ритм-секцію», далі записував головну тему і, нарешті, імпровізував на цій «підкладці». Виходив поліфонічний твір, причому гітара імітувала всілякі інструменти.
Для бесіди я зустрівся з Енвером у Молодому театрі на Прорізній. Саме там, у підвалі-студії, записує маестро свій черговий альбом. Отже, мені пощастило ще й заглянути у творчу лабораторію музиканта. Я побачив і почув сам «процес» — за півтори години була записана тринадцятихвилинна композиція «Шторм».
І знову важко було збагнути, як таку палітру звуків можна видобувати лише з гітари: вона звучала то як стародавня лютня, то як узбецький дутар, то як флейта, то як жіночий голос.
Енвер грає на гітарі обома руками, майже як на фортепіано. Винайдений ним метод гри називається «тепінг» — саме він дає музикантові змогу видобувати з інструмента несподівані звуки. Іноді Ізмайлов використовує такі незвичайні предмети, як гранчаста склянка або носова хустинка. Склянкою він водить по струнах, створюючи ефект кількох синтезаторів, носовик підкладає під струни, змушуючи гітару імітувати звучання ксилофона, чембала.
А починалося все у Фергані, куди родину Енвера вислали разом з іншими кримськими татарами в період сталінських репресій. На гітарі вивчився грати сам. Школою були національні весілля, куди його запрошували небагаті люди, котрі не мали можли-вості прийняти гурт музикантів,— Енвер заміняв цілий ансамбль.
Тепер він багато гастролює по усьому світу. Видав понад десяток альбомів. Назвати Енвера музикантом джазовим або фольклорним — означає звузити рамки, обмежити сприйняття його творчості. Слухачів уражає навіть не сама техніка гри, а широта музичного кругозору й свобода переходу з однієї музичної культури в іншу — у композиціях Енвера фокстрот легко трансформується в татарські мелодії, а тема еллінгтонівського «Каравану» поєднується з українським гопаком і звучанням російського народного хору, що гуде «Дубинушку». Він може зіграти мелодію «Бітлз» на 7/40, або об'єднати в одній імпровізації болгарські й узбецькі мотиви, або відтворити на гітарі всі звуки, якими зустрічає ранок його кримське село — крик півня, гурчання мотоцикла, цвірінькання горобців, — номер незмінно супроводжується на концертах громом оплесків.
Після концерту Енвера Ізмайлова я впіймав себе на такій думці. Ми всі в міру сил намагаємося погодити свій особистий ритм з ритмом Всесвіту. Справжній гітарист грає так, як дихає Всесвіт. Чи то пульсує Вічність. Музика веде нас у радість, у сум, у спогади, у світлі сльози — як пощастить. Чи на що заслужиш.

Шоу — не просто самоціль, а насамперед самовіддача
— Пане Енвере, чи є музика для Вас релігією?
— Музика за своєю суттю дуже духовний вид мистецтва і якоюсь мірою справді є для нас, музикантів, релігією. Музика — це моє життя. Не кожному дано бути музикантом, і якщо мистецтво прийняло людину, це його щастя.
— Ваша гітара імітує різні інструменти. А чи граєте Ви ще на чомусь, крім гітари?
— Колись грав на фаготі — в ансамблі пісні й танцю Далекосхідного військового округу. Паралельно співав у хорі, де й набув вокальних навичок. Це було під час строкової служби в армії. Правда, в ансамбль я потрапив уже на другому році служби. А до цього служив в інженерних військах неподалік острова Даманський, де траплялися великі
конфлікти з китайцями. Так що армійського «напрягу» довелось сьорбнути.
— Я знаю, що трудовий шлях Ви починали газозварником. Музикантом стали випадково?
— Зовні саме так і здається, оскільки в моєму роду музикантів не було. Правда, потім хтось з родичів згадав, що мій дід грав на мандоліні. В училище мистецтв я вступив, щоб одержати «корочки», але там єдиним інструментом, котрий викладали, був фагот. Класу гітари як такого — не було.
— Ще за часів СРСР Ви переграли чимало весіль і «халтур». Про ту заповідну епоху складено безліч легенд. Про «лабухів», що «грають усе» — від диско-джаз-року до полонезу Огінського в стилі лезгинки. Про підпільних мільйонерів, що влаштовували п'янки-гулянки з розмахом аравійських шейхів. Про те, як за вечір можна було заробити ціле багатство... Енвере, у Вас, напевно, є свої власні історії з життя.
— «П'янки-гулянки з розмахом аравійських шейхів» — мені такого не траплялося. Було кілька випадків, коли грав для багатих людей. Багатства я там не заробив, але за одне весілля іноді три місячних зарплати можна було отримати. Величезні гроші на ті часи! Я, коли призбирав грошенят, поїхав у Ленінград, де можна було купити гарний інструмент щонайдешевше. І я купив за дві тисячі сімсот гітару «Ібанез». Напевно, я дещо переплатив, але був страшенно задоволений. Привіз додому, показав батькові. Він у мене теслею звичайним працював. Хвалюся: «Дивися, яке дерево!» Він постукав по корпусу: «Гарне дерево! За скільки купив?» А я знав: назву йому справжню ціну, він впаде на підлогу. От і сказав: «За триста». Батько здивувався: «А чому так дорого?» Адже це був його місячний оклад бригадира.
— Що Вас напоумило грати двома руками одночасно? Це дуже оригінально, адже за звичайної гри менше шансів бути поміченим, так грають усі...
— Спочатку це були пошуки нових форм і техніки. У певний період я досяг гарного рівня, і традиційний підхід до інструмента перестав мене задовольняти. Бувають такі моменти, коли граєш на гітарі, з медіатором, і раптом тобі хочеться зіграти по-іншому, не так. І чуєш: звук зовсім інший, багато пасажів у цій техніці взагалі виконати легше, ніж за допомогою медіатора. Наступна думка була: якщо ліва рука здатна це робити, чому б і правою не спробувати? Спробував октаву — о!..
Дворучний тепінг заміняє ансамбль. У моїй же ситуації важлива незалежність, тому що знайти висококласних музикантів для акомпанементу дуже важко. Що можна ще додати? Ви маєте рацію: за класичної техніки виконання набагато менше шансів бути поміченим. Варіант зовсім невиграшний: кого і чим я можу здивувати? Коли ж граю по-своєму — я вже цікавий.
— А чи багато з погляду техніки відмінностей від звичайної манери гри?
— Усе залежить від того, яку фразу ти граєш. Є і з традиційною підтяжкою, і без неї, є з мелізмами, є з треллю. Але в основі, звичайно,— акцент, удар. Таке собі друкування, як на клавіатурі комп'ютера, котрим я, до речі, користуватися не вмію.
— Чи не поєднує в собі така незвичайна манера виконання власне виконавське мистецтво й елементи шоу?
— Без шоу — ніяк, усе заради публіки! Але шоу — не самоціль, а насамперед самовіддача. Працюєш на сцені — отже, уже актор, зобов'язаний відкрити емоції, почуття. Музика на сцені має супроводжуватися дією. Тим більше, що на сцені я сам, доводиться працювати одразу за декількох.
— Які допоміжні «примочки» використовуєте? Навіщо?
— Часто використовую гітарний процесор «Roland VG-88» або ж «боссовський» «LoopStation». Апарат дає змогу записувати окремі фрази, риффи і навіть цілі твори, щоб потім обігравати записане.
Хитрощів й ефектів — неймовірна кількість. Як скористатися ними — це справа смаку й
можливостей.
— Як Ви нині визначаєте стиль, у якому граєте?
— Це стиль Енвера Ізмайлова. Я весь світ переплавляю, усі враження акумулюю. Вважаю, що я ні на кого не схожий. Ізмайлов.
— У Вас є своя школа, учні?
— Так, є школа Енвера Ізмайлова. Вона поки що віртуальна, але є. Учнів я персонально не навчав, вони самі в мене вчилися. Наприклад, талановиті Віталій Макухін і Сейран Османов з Криму. Є учні в Росії, Молдові, Фінляндії...
— Ви імпровізуєте на теми українського фольклору? З ким з українських музикантів у цьому плані співпрацюєте?
— Я виступав з віртуозом на духових інструментах Мироном Блощищаком зі Львова й феноменальним бандуристом Романом Гриньківим. Це було поєднання українського фольклору з кримськотатарською музикою. Співпрацюю з чудовим співаком Валерієм Вітром, у минулому солістом відомої групи «Кобза». Я вже написав йому аранжування на тему народної пісні «Стоїть гора високая». Можливо, і диск зробимо на тему української і татарської музики. До речі, Валерій Вітер, крім того, що чудовий музикант, є цікавим художником, якого добре знають у Європі.
У цілому ж з фінансових причин складно робити спільні проекти, зазвичай разом з київськими музикантами імпровізую лише на фестивальних сейшнах.
— Вам ще не присвоїли звання народного артиста України?
— Я — заслужений артист, народного мені не дадуть, я ж не юна дівчинка, що співає попсу.
— Коли можна сподіватися на вихід Вашого нового альбому?
— Найближчим часом. На студії Анатолія Сороки в Києві ми готуємо подарунок усім меломанам. Диск називатиметься «Шовковий шлях». У його запису беруть участь також моя дочка — співачка Лєніє й старі соратники — перкусіоніст Рустем Барі й скрипаль Гасан Мамедов, яких меломани знають ще з ансамблів Гюнеш» й «Ашхабад».
— Мені як слухачеві вельми сумно, що такий феноменальний музикант, як Ви, виступає в нічних клубах Києва.
— Проблема аудиторії — це проблема всіх українських музикантів. Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих (сміється)! Так, за кордоном я виступаю в престижних великих залах, а в нас народ працює на їжу, для багатьох мистецтво не доступне. З іншого боку, музикант — це не професія, це стан душі, що жадає творчості.
— У Вас є в Києві улюблені місця?
— Місто Київ — це вже суцільний витвір диво-краси, визначна історична місцевість. Узагалі, Київ — моє найулюбленіше місто, хоча в яких тільки столицях світу я не бував! І люди в ньому добрі, м'які, увічливі, щирі. Мені подобаються Поділ з його Андріївським узвозом, Хрещатик, подобається Ботанічний сад на Печерську, парки, я двічі купався в Київському морі, там просто здорово.

Моє хобі — боротися з бюрократами
— А є бажання перебратися з Криму в столицю?
— Залюбки перебрався б, хоч зараз. Але це потребує багато грошей. У Криму — родина. Треба або музикою займатися, або
переїздом...
— А де саме Ви живете?
— Раніше жив у селі Завіт Ленінський, а тепер — у Фонтанному, неподалік Сімферополя. Місце красиве, тихе. Чисте повітря. Але в Криму концертувати ніде — доводиться часто виїздити на гастролі, іноді дуже далеко. Утомлююся шалено. Але я все одно радію, що в мене є робота, котра дає змогу годувати сім'ю.
— А хто Ваша сім'я?
— Дружина, дві дочки і теща. Усі безробітні, оскільки в Криму, повторю, з роботою погано. Дружина — колишня вихователька дитячого садка. Старша дочка Лєніє закінчила інститут іноземних мов, спеціальність — англійська і німецька мови. Вона чудова спі-
вачка, а в підсумку — домогосподарка. Молодша Гульміра теж домогосподарка. Обидві заміжні, мають по синові.
Тещу звуть Еміне, як і мою померлу маму. Еміне — свята жінка. Вона була на засланні, зазнала голоду, але зберегла добру, турботливу душу. Вона готує в останню путь померлих жінок. Це почесна місія, не кожен на це зважується,— треба мати величезну мужність і колосальні людські риси. Отже, вона остання людина, котра бачить небіжчицю: омиває й загортає щільно в саван.
Звичайно, моя теща допомагає нам по господарству, ми, наприклад, тримаємо курей, яких охороняє великий пес на ім'я Малюк.
— А який Ви поза професією? У Вас є захоплення?
— Нині моє головне захоплення — бігати по різних інстанціях і вирішувати з бюрократами питання щодо оформлення будинку. Це така морока. Річ у тім, що багато татарських родин, повертаючись на історичну батьківщину, змушені облаштовуватися на так званій самозахопленій землі. Отже, переборюючи бюрократичні перепони, я маю свого роду віддушину, від музики розвіююся.
— А ім'я допомагає боротися з бюрократами?
— Звичайно, мені легше проблеми вирішувати, ніж іншим. Але не скрізь і не завжди. Комусь байдуже, що я — надбання держави, а комусь приємно допомогти.
Після бюрократичного «адреналіну» я з ще більшим завзяттям беруся за музику.
— А де черпаєте оригінальні музичні ідеї?
— Тільки не на концертах колег, хоча я грав на одній сцені з такими зірками як, наприклад, Пако де Лусія, Ел Ді Меола, Джон МакЛафлін, Джон Скотфільд. Свіжу ідею можна почути в народній пісні, у шумі моря й у трелях птахів, у сміху коханої жінки... Оригінальний хід може підказати архітектура мінарету, скеля, гра хмар... Ідеї я скрупульозно висікаю під час завзятих занять музикою, експериментів у студії, де іноді народжуються зовсім нові композиції.
При цьому, звичайно, дуже важливо ввійти в потрібний стан душі. Тому я був би невимовно радий, якби ситуація в Україні була спокійна, сприятлива, а життя заможне. Я дуже цього бажаю всьому українському народу, частиною якого я є, тут нема сенсу поділятися на національності. Україна підніметься обов'язково, у неї великий потенціал. Нехай моя музика звучить на її добро й процвітання. Я стану по-справжньому щасливим, якщо в Україні буде краще, ніж деінде.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»