ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УВАГА: ДІТИ!
НАВЧИТИ МОВИ ПОЧУТТІВ
Саме такою романтичною назвою ми називаємо музичне мистецтво, адже для нього характерна особлива емоційна атмосфера.
Музика хвилює й бентежить, примушує «включати» наші жести і міміку, пришвидшує ритм серця...

Навіть новонароджений здатен реагувати на музичні твори (недаремно сучасна наука радить майбутнім мамам вмикати музику, бо це добре впливає на дитя). А вже з двомісячного віку звуковий аналізатор немовляти здатен розрізняти мелодії. Зрозуміло, що це повинні бути не бравурні марші або гучний рок. Спокійна мелодія заколисує дитину, формує її естетичний смак. Шкода, що сучасні мами майже не співають і не розмовляють зі своїми немовлятами. Адже дитячий фольклор такий багатий на усілякі колисанки, примовки, лічилки. Чим частіше й лагідніше розмовляти з дитиною, тим швидше в неї формуватимуться ніжні почуття та створюватиметься основа майбутнього словникового запасу.
Дитина росте, опановує абетку, учиться рахувати. Хтось раніше, хтось пізніше, але ті премудрості опанує кожен малюк. А от чи виросте він душевно розвинутою людиною, а чи залишиться байдужою до мови почуттів? Чим раніше зануриться дитина у світ музики, долучиться до мистецтва слова, тим гармонійнішою стане особистість.
Ветеран педагогічної освіти Генрієта Сенченко, яка понад 50 років пропрацювала на освітній ниві, зокрема музичним керівником, стурбована тим, що нині ці фахівці в дитячих закладах опинилися на останніх ролях. Безумовно, є на це і об'єктивні причини. Бо за часів педагогічної діяльності пані Сенченко, дитячі садки фінансувалися «на повну потужність». Принаймні піаніно було навіть у групі для малюків ясельного віку. Не мала клопотів музичний керівник, коли готувалася до свят чи концертів: допомагали шефи (тоді над дитячими садками й школами шефствували підприємства). Проте справа не лише в матеріальних нестатках — «головного болю» нашої освіти протягом останніх десяти років. Падіння престижу вчительської професії вже боляче відлунює у долях молодого покоління.
«Музичний керівник у дитячому садку — особистість не менш важлива, ніж учитель,— переконана Генрієта Петрівна.— Прикро, коли музика «пролітає» повз вуха й серця дитини, не лишаючи жодного спомину. Часто-густо спостерігаємо картину повної байдужості: музичний працівник проспівала пісеньку, діти чи то промугикали, чи то ні, і всі розбіглися. А вихователю не зайве було б бути присутнім на кожному занятті, разом з дітьми вивчити пісню.
Музичний супровід може бути й на заняттях з малювання. Діти малюють, приміром, зимовий пейзаж, і слухають пісню про хурделицю. Спогади про такі емоційні фрагменти надовго залишаються у вразливих дитячих душах. От лишень хто залишатиме їх у майбутньому, якщо нині музичне, та й загалом естетичне, виховання не в пошані».
«Прикро, але в багатьох садках дитячі вистави, так звані ранки, перетворюються хоча й на яскраві, але зовсім не дитячі шоу — копіювання дорослих виконавців чи артистів»,— розвиває думку колеги Антоніна Шевчук. У цьому можуть переконатися батьки, чиї діти відвідують дитсадки. Коли дівчинка перевдягається в всюдисущу Вєрку Сердючку, то це, може, і здається смішним, проте яка тут пожива для дитячого розуму? Адже дошкільня ще не в змозі відрізнити справжнє мистецтво від сурогату. Отак змалечку й привчається до думки, що подібні шоу — це і є справжнє свято. А потім, потрапивши на концерт «серйозної» музики чи до театру, знудьгує, адже на сцені немає яскравих повітряних кульок і розмальованих клоунів.
Та якби вчасно використати вроджений «драматичний інстинкт малюків», за словами українського педагога Софії Русової, скількох бід у майбутньому ми б уникнули! Усе ж таки недарма музиці, театру приділяли значну увагу в дореволюційній педагогіці, більше того — вони були обов'язковим елементом класичної освіти. Мудрі японці недаремно не шкодують на естетичний розвиток у своїх школах часу. Це й не дивно для країни зі своєрідною філософією, коли навіть споглядання квітучої сакури перетворюється на священнодійство!
До речі, та ж сама Софія Русова була першою серед вітчизняних педагогів, хто систематизував різновиди театралізованої діяльності. Вона виокремила такі види драматизації, як руханка і гра, у якій діти часто використовують для своїх забав зміст та словесні вирази із знайомих ним казок й оповідань.
«Не треба боятися, що маленькі діти не сприймуть літературного твору,— переконана Генрієта Сенченко.— Навіть найменшим під силу взяти участь у театралізованій постановці, яка має бути адаптована відповідно до віку. У своїй практиці брала до уваги індивідуальні нахили кожної дитини. Коли бачила, що малечі важко сприйняти дитячу оперу, брала знайому казку (скільки довелося імпровізувати з відомим «Колобком»), уводила нових героїв, придумувала яскраві костюми.
Проте завжди дотримувалася принципу справедливості: кожна дитина має бути залученою до вистави. Якось запитала в знайомої виховательки: «Чому у вас одні й ті самі діти співають та танцюють, а решта сидять на стільчиках і лише дивляться на товаришів»? Відповідь вразила: «Я можу довірити роль лише тій дитині, яка мене не підведе. Бо що я робитиму, якщо хтось забуде вірш?»
І тоді я наполягла, щоб сором'язливий Миколка обов'язково став...головним героєм! Бачила, як скептично на мене дивилася вихователька. Але ж, заперечила я, якщо сміливі, активні завжди на перших ролях, то що робити непомітному «сірячку»? Чекати своєї черги? Так можна ніколи і не дочекатися. Наше завдання — достукатися до кожної дитини, розповісти, показати, як то чудово — зіграти роль, виконати пісню, станцювати!»
А потім ніким «не помічене» в дошкільному віці дитя прийде до школи. Там свої вимоги — програми, плани, перевірки, засмикана вчителька, яка завжди нічого не встигає — де вже тут до дитячих переживань й емоцій?
На жаль, у початковій школі — та сама сумна картина. Уроки музики здебільшого лише формальна повинність для школяра. Де вже тут до багатющих скарбниць фольклору, театралізованих постановок?
Спитайте в звичайного школярика звичайної, масової школи — чим він займається на уроках музики? Відповідь буде очікуваною: ані класичних творів, ані зразків світового мистецтва в школі не вивчають.
Так, у багатьох школах нині запроваджують факультативи з предметів так званого «естетичного циклу». Але то все — за додаткову платню.
...Мистецтво викладати часто порівнюють з акторським мистецтвом. Недаремно кажуть, що в талановитого педагога немає нездібних учнів. Лише творча людина здатна розгледіти в кожному своєму вихованцеві Божу іскорку, роздмухати й запалити її.
«Педагогіка — не наука, а мистецтво, найбільше, найскладніше, найвище й найнеобхідніше з усіх мистецтв»,— писав Костянтин Ушинський. Як повітря, нам потрібно повернути культуру до школи. Надто багатовимірним є це слово, адже культурна людина володіє, насамперед, мовою почуттів.

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

• ЮНІСЕФ — ДІТЯМ УКРАЇНИ
• БЕЗПРИТУЛЬНИМ — «ВЛАСНИЙ» ДАХ
• «ДИТЯЧЕ МІСТЕЧКО» ДЛЯ СИРІТ
• ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР-СТУДІЯ

назад »»»